Юрко Іздрик – поет, письменник, редактор культового журналу «Четвер», музикант, художник. Один із найвизначніших творців так званого Станіславського феномена. Вчитель багатьох. Безперечно впливова особа в українській сучасній культурі. Днями Юркові – 55.

 – Давай одразу з нумерології почнемо. Днями тобі – 55. Що це для тебе?

Та нічо’ це для мене. Чергове нагадування, що мені не 26, як думає про себе моє «я», і не 32, як думає про себе моє тіло, а вдвічі більше.

Це проблема, яка не вирішується. Що не робив, скільки не намагався, яких тільки методів не пробував – все впусту. Постійно забуваю про 55, думаю, як на 32, поводжуся, як на 26. Неадекват суцільний. Іноді вдається побачити себе збоку. Тоді робиться не те, щоб соромно, але сильно невдобно. Дзеркало ще непогано витвережує (спеціально купив собі ще таке косметично-збільшувальне, де весь кошмар крупним планом), ну але ж не будеш з люстерком ходити. Коротше, нема на то ради. Живу наче повільно, але, бачу, полюбе помру молодим.

– А яким треба бути в 55, щоб здаватись адекватом чи бути ним?

Ну, «адекват» – це ж стандарт, нав’язаний більшістю. Тобто середня температура по палаті. А я такий, типу, з іншого відділення, а може, і взагалі не пацієнт. Може, я взагалі доктор, реаніматолог, наприклад (сміється).

Не знаю. Я можу накидати тобі кілька типових портретів, тобто кілька бачених мною різновидів 55-річного українського дядька, але що то дасть? По-перше, це доволі убога і сумна картина, а по-друге, зустрічаючи на вулиці своїх плюс-мінус однолітків, однаково я думаю про них словами «дід» і «баба» (в кращому разі – «дядько» чи «тітка») і ніяк себе з ними не ідентифікую – ні на автоматі, ні під тиском вольових зусиль. Так, ніби ознаки старості зчитуються, як маркер «чужий». Скажімо, жінки мого віку взагалі не розглядаються як сексуальні об’єкти. Може, це справді не вікова, а видова різниця?

– Ти хоч раз був на зустрічі випускників?

Один раз, дуже давно, коли ще бухав. Мало що пам’ятаю. На тверезо я не ходжу ні на які зустрічі однокласників – це нестерпно. До того ж, шкільні роки для мене і до сьогодні залишаються пеклом, а все, пов’язане зі школою, викликає ступор, жах і огиду. Ну, принаймні, пекло я відбув авансом. Зате живу спокійно, з абсолютним переконанням, що все найгірше – позаду (і таки справді – нічого гіршого за школу мені ще не траплялося), а спасінням душі взагалі не заморочуюся. То вона, судячи з усього, рятує мене, коли пекло знову намагається підповзти ближче.

– Що має статися з твоєю екзистенцією, аби душа твоя почала кричати і просити допомоги чи хоча б співчуття? Моє питання пов’язане з відчуттям твоєї повної закритості і самодостатності. Що в принципі мало би бути присутнім у кожному чоловікові з пережитим недаремно досвідом?

Та мало що! Яка-небудь критична послідовність неправильних рухів, наприклад. Звідки я знаю? То треба душу питати, а не мене. Що я можу знати про свою душу?

Наше з нею співіснування я собі трактую просто: якщо я не роблю неправильних рухів, то і душі добре, і в мене все ОК; а коли рухаюся неправильно, та ще й не слухаю інтуїцію, ігнорую підказки, знаки, тривожні дзвіночки і теде – тоді душу плющить і ламає, ну, і я тоді моментально відгрібаю по повній. Можу лише сказати, що останніх років 5-6 у нас із душею налагодилися теплі, дружні стосунки і повне партнерське взаєморозуміння. І поки так є – добре воно.

А стосовно ознак чоловічої зрілості і не про***баного досвіду, то на це також є середньостатистичні стандарти, тільки яка з них користь?

Я собі думаю, що жити треба так, щоби не мучитися. Бо якщо мучитися, тоді на фіга? Жити треба так, аби було хоча б відносно добре. А краще – щоби було радісно. А ще краще – щоби щастя нон-стоп валило.

Ну, це всі так хочуть. Але не всім вдається. Або не всі вірять, що це можливо. А я вірю. А якщо віриш, то намагаєшся. А як намагаєшся, то щось та й вдасться. А як вдасться одне, вдасться друге, то й віра окріпне, і вдаватися буде частіше і легше. Тому ознакою зрілості й успішного життя я назвав би вміння (навик, здатність) жити радісно.

Щастя – воно, як оргазм: наші рецептори не спроможні тривалий час працювати на піку можливостей, не втрачаючи чутливості. А от радість – це стан, співрозмірний з людиною і її ресурсами. Радість – це стан усвідомленої рівноваги, і вона може бути тантрою.

Ну, коротше, цим треба спеціально займатися. Навіть не займатися – просто хотіти цього, думати в цьому напрямку. Бо я років до 46 думав про все, що завгодно, тільки не про те, як навчитися відловлювати кайфи від щоденного існування. Відповідно, ніяких кайфів і не відловлював. Ну, але якщо ти жив-жив, дожив до зрілого віку, але так і не навчився радості, то байдуже, яких ти доробився статків і статусів – життя про***бав однозначно. Якось так мені це бачиться.

Так що я вчуся. Дещо навіть вдається – скажімо, останні роки мені добре з собою, я можу залишатися сам на сам із собою як завгодно довго, і це буде норм, я не почну собі виїдати мозок, я знайду, чим розважитися. Ще, займаючись всілякою т. зв. «творчістю», я навчився відловлювати максимум кайфів на стадії появи задуму і процесі його додумування до стадії готового твору – реалізація, втілення вже не принципові. По суті, це теж банальщина, загальновідоме «процес важливіший, ніж результат». Ну, але ж мало хто – особливо з митців – сповідує цей принцип на практиці. А я тепер сильно кайфую, коли, вигадавши якийсь класний сюжет, додумавши йому настрій, тло і персонажів, вибравши для персонажів імена і характери, проговоривши подумки ключові діалоги й описи, знайшовши кілька вдалих стилістичних ходів і теде, тобто, по суті, створивши текстовий твір, не мушу його записувати. Відповідно, відпадають і всі решта стадій – редагування, пошук видавця, угода, друк, дизайн, коректа, верстка, презентації, бла-бла-бла. А це, власне, ті стадії, де кайфів шукати марно, де переважно – напряги, трабли, головняк. Їх відкидаємо, залишаємо тільки приємне. Отака в мене зрілість (сміється).

– Знаю, що ти зараз почав експериментувати з новим музичним напрямком поза вашим з Грицьком Семенчуком проектом «DRUMТИАТР». Що підштовхнуло до цього і чого очікувати? Це теж стосується зрілості, про яку ти кажеш?

Ні, це стосується відловлювання кайфів. Просто десь із півроку тому трапився мені trap. Це такий відносно свіжий музичний стиль (хоча під тегом #trap можна знайти треки десятка різних стилів), музика діджеїв, качків, геймерів, фанів манги й порнокліпів. Тобто таке собі цілком розважальне, ба навіть ужиткове музло. Але мене проперло «ніпадєцкі». Нахабний, агресивний саунд, до смішного спрощені мелодії, тексти малослівні (переважно – «фак» і «шит»), повільний кач, суворі баси і невдовбенна дабстепова синкопія – все це діє на мене майже наркотично. Крім того, бачу там купу музичних ідей, які відразу хочеться спробувати. Ну, і по-третє, це просто красиво.

Я чотири місяці нон-стоп щодня залипав у мережі, від ранку до вечора слухаючи все підряд, вибираючи те, що варте уваги. Ну, і по ходу, мабуть, несамовито грузив космос усілякими мріями й фантазмами, пов’язаними з бажанням грати trap. Космос терпів, а потім, видно, плюнув і штампонув дозвіл, затвердивши всі марення пакетом. З того моменту варіанти, пропозиції і можливості реально зайнятися trap’ом починають сипатись, як з торби – лиш встигай вибирати.

Наразі я зосередився на пробному сольному виступі і над новим музичним проектом під назвою «ПЕТ(L)ЮРА», але в планах ще багато чого. «DRUMТИАТР» залишається улюбленим дітищем, але останньо ми дещо закапсулювалися, рідко виступаємо, рідко поновлюємо програму. Тож скористаюся цією паузою, аби паралельно спробувати щось нове.

– От сольний виступ і «ПЕТ(L)ЮРА» – з цього місця детальніше, будь ласка. Що, де і як?

Ну, дивися. В середині серпня, за день до того, як мені сповниться 55, своє 50-річчя відзначатиме близький мій приятель Ростик Шпук. Читачі «ГК» знають його як відомого блогера, фотографа, бізнесмена і теде. З огляду на близькість дат (і духовну близькість також), ми іноді святкуємо наші уродини разом. От я і подумав, що цього року можу подарувати Ростикові концерт. Не факт, звичайно, що trap йому сподобається. Але можна постаратися. До того ж, дарованому концерту в програмку не заглядають (сміється).

Натомість «ПЕТ(L)ЮРА» – це електронно-акустичний стімпанківський дует з двома бас-гітарами і різними цифровими гаджетами. ПЕТ – це Петро Литвинчук, екс-гітарист «Франшизи», коваль і майстер на всі руки. (L) читається як LIVE, ну, а ЮРА – це я.

Наразі лише відбулися перші репетиції, але як усе складатиметься добре, сподіваюся, на початку вересня «ПЕТ(L)ЮРА» стартоне з дебютним виступом у Львові. А далєє – вєздє. Коротше, наступного літа, зустрінемося на якій-небудь Ібіці, я так собі думаю.

– На закінчення. Останні декілька років ти просто фонтануєш текстами, наповненими любов’ю. Читається, що це любов до жінки. Не буду питати імені, натомість спитаю, як ти рятуєшся від зациклень і звуження свідомості в цьому бурному і неочікуваному житті? Раптом комусь допоможе твоя техніка.

Мої техніки коби мені завжди допомагали. Бо раз допомагає, раз – не допомагає. А універсального нічого нема – ні порад, ні методик, ні технік. Щастя людське – справа суто індивідуальна, справа непроста і сильно інтимна. Кожен сам собі коваль свого щастя, як вірити народній мудрості. Це лише в мене на підхваті є коваль Петро, який звуження свідомості може виправити молотком – всі решта мусять собі самі порадити. Але я казав уже, найважливіше – почати думати в правильному напрямку і бодай трохи усвідомлювати власні відрухи і найпростіші рухи. Бог побачить, шо ти не фраєр, і обов’язково допоможе. Це гарантовано. А більше в цьому світі ніхто тобі ніяких гарантій не дасть. І це правильно, я вважаю.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ