Людина із золотими руками і відважним серцем. На фронті повоював менше місяця, коли ворожий осколок відібрав у нього життя. Боєць 24-ї механізованої бригади Андрій Білоус із Рогатинщини мріяв про велику успішну ферму, але війна внесла корективи у життєві плани. Після загибелі батька син Андрійко, який був молодшим сином у сім’ї, ще довго не давав мамі спокою – просив, аби купила йому трактор, бо запам’ятав собі, що тато його дуже хотів мати.

«Я б залюбки дала вам номер когось із його побратимів, – каже журналістці вдова Людмила Білоус. – Але майже нікого вже не лишилося серед живих. З 2014-го більшість полягли…»

Андрія Білоуса призвали під час третьої хвилі мобілізації, він відбув у зону АТО в складі 24-ї механізованої Яворівської бригади. Загинув 30 жовтня 2014 року в селі Кримське, що на Луганщині, внаслідок мінометного обстрілу з боку проросійських бойовиків. Боєць встиг повоювати на фронті менше одного місяця. Йому було всього 32 роки.

Тіло загиблого героя привезли до Рогатина пізнього вечора 4 листопада.

Під тривожне звучання церковних дзвонів люди організували живий ланцюг уздовж вулиць, якими везли тіло Білоуса, тримаючи в руках лампадки та державну символіку. На площі Роксолани відбулася громадська панахида за полеглим, у якій взяли участь близько тисячі людей. Труну з героєм везли додому під вигуки: «Герої не вмирають!», «Слава героям!».

Поховали Андрія Білоуса в селі Чесники, що на Рогатинщині, де він жив із дружиною та двома дітьми.

У Рогатині та інших населених пунктах району на знак скорботи оголосили шестиденну жалобу, на адміністративних будівлях органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій приспустили прапор України з траурною стрічкою, скасували розважальні заходи та спортивні змагання.

Указом президента України від 14 березня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» Андрій Білоус був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Тягнувся до роботи

В Андрія не було справжнього дитинства. З самого малку він звик до роботи. Його мама, Надія Білоус, досі картає себе за це. Хоча хлопчик сам тягнувся до праці. Діти бавилися машинками, а він просив батьків купити йому тачку, аби міг возити цеглу і помагати будувати хату. «Якщо на господарці зникав молоток, всі знали, що треба питати Андрія, – усміхається мама. – Тільки він міг десь то подіти. Син то буду для пса збудував, то до розетки поліз подивитися, що ж там всередині, і його ще тоді струмом добряче вдарило. Коли Андрій вчився в четвертому класі, то умудрився самотужки вимурувати туалет надворі. Коли мій чоловік, його батько, тяжко захворів і зліг, син дуже підтримував мене, хоч і малий ще був. Поки я робила порядок на нашій господарці, Андрій хутко біг на ферму, де я працювала, і чистив жолоби, насипав худобі їжу. Потім я приходила на ферму, а він біг додому сидіти коло хворого тата. Так тривало, поки вчителька зі школи сказала, що Андрійко засинає на уроках. Я розуміла, що це від втоми. І на цьому була крапка».

З дитинства Андрія прозвали Змієм – бо був худий, гнучкий і прудкий, умів обійти всі небезпеки і проблеми. Вже в 16 років хлопець поїхав у Польщу на заробітки. Заробив аж 300 доларів – тоді це були великі гроші.

«Дивись, який класний пацан»

«Перший раз я його побачила, коли ми з сестрою на городі викопували картоплю, – пригадує дружина героя Людмила Білоус. – Андрій з товаришем йшли на зупинку. Він мені одразу дуже сподобався. Я ще сказала сестрі: «Дивись, який класний пацан пішов. Має сережку у вусі».

Через кілька тижнів доля знову звела їх, познайомилися в спільній компанії. Андрій того ж вечора запропонував провести дівчину додому. «Я згодилася, –усміхаючись, розповідає жінка. – Хлопець був мені до душі. Пам’ятаю, ми ще тоді так довго простояли біля моїх воріт. Не могли наговоритися-нареготатися. Мама навіть вийшла кликати вже мене до хати».

Через рік вони одружилися. Ще через рік народився хлопчик. Сина назвали на честь тата. Пара дуже довго сперечалася, обираючи ім’я. Андрій хотів, аби дитина мала ім’я Мар’ян, а дружині подобалося Артем. Аби молодята не сварилися через такі дрібниці, мама Людмили запропонувала назвати малюка на честь батька. Обоє одразу погодилися на такий компроміс.

Молодший Андрійко часто все повторював за батьком. Помагав йому працювати з усіма інструментами, крутився поруч, коли тато щось ремонтував. Хлопчика всюди було повно – тато щось робив, а він і собі. Старшому хлопцеві Ростику, синові Людмили від першого шлюбу, Білоус замінив батька, хлопчина тільки так його і називав – татом.

Андрій мав твердий характер, ніколи не давав собі в кашу плюнути. Був запальним, але швидко відходив і мав надзвичайно добре серце. А ще чоловіка знали в селі як дуже роботящого – він умів зробити все: і будувати, і на землі працювати, і ремонтувати… Всього сам навчився. Направду мав золоті руки, тому сім’я ніколи не сиділа без копійки. Андрій навіть сказав, аби дружина ніде не йшла працювати: «Нащо тобі того? Тобі ж і так нічого не бракує».

«Він усе робив для сім’ї, – каже дружина. – Ми з дітьми завжди почувалися захищеними». А ще Білоус мав величезну господарку, розробляв наполеонівські плани щодо неї – хотів розгорнути велику ферму. Чого тільки не було в стайні Білоусів: кури, кози, гуси, свині, корови… Андрій дійсно любив ту справу.

А ось куховарити йому було не до снаги, міг хіба картоплю посмажити – то одна з його улюблених страв. Білоус казав, що на кухні має поратися жінка, а завдання чоловіка – заробити гроші.

Там усім страшно

Влітку 2014-го прийшла повістка. Андрій мав повно причин не йти: плоскостопість, напередодні дуже пошкодив руку. Дружина вмовляла поїхати в інше місто, пересидіти, поки нормалізується ситуація в країні. Де там! «Що ти таке вигадуєш? – нервував Андрій. – Всі йдуть, а я ховатимусь?!» А коли Білоус щось вирішив, то йому хоч кіл на голові теши.

Коли Люда приїжджала провідати коханого на полігоні, то одразу помітила, що він змінився. Андрій поводився так само, як у перші місяці залицяння, був дуже ніжним, уважним, осипав компліментами і теплими словами. «Певно, відстань так вплинула на почуття, – каже жінка. – Ще більше розпалила нашу любов».  «Андрію, ти так змінився за цей час, – говорила йому Люда. – Так сюсюкаєшся зі мною, як на наших перших побаченнях». «Ай, що ти таке вигадуєш», – ніяковів Білоус.

Андрій постійно телефонував дружині із зони АТО, давав настанови щодо домашнього господарства, адже вся робота лягла на її плечі. Люда тоді жалілася, що малому Андрійкові важко добиратися в підготовчу школу в Рогатині, бо постійно дощить, погода жахлива. Чоловік сказав, аби поки що купила якесь старе «Жигулі» і сама возила сина. Люда так і зробила: «Андрію, ти би бачив, яка та машина страшна! Я аж регочу, коли сідаю за кермо». – «Чого ти переживаєш? Я приїду і відремонтую – буде, як нова копійка». Не судилося.

Білоус весь час казав дружині, що він у безпеці, сидить в тилу і ремонтує танки. Обманював. Боєць воював у найгарячіших точках.

«Пам’ятаю, як він телефонував і казав, що вже два дні у дорозі, ще не спали, – згадує мама. – Казав, що навколо нема людей, всі десь поховалися. Повсюди землянки. Говорив, що там усім страшно, і йому теж». «Андрійку, та ти ж Змій! Пам’ятаєш? – підтримувала тоді мама. – Ти все здолаєш».

Увечері напередодні загибелі Андрій зателефонував дружині, сказав, що все добре. А мамі не втримався і розповів правду – вже третій день нема ні їсти, ні пити. Надія Білоус передчувала якусь біду. Того вечора вона взяла підробіток – побілити приміщення. Жінка йшла коридором і раптом почула голос ніби з самого серця: «Мамо! Мамо!». Помолилася за сина.

Вдосвіта 31 жовтня Людмилі зателефонував бойовий побратим чоловіка: «Хутко скажи, яка в Андрія група крові. Його поранено». Боєць тоді сказав неправду жінці. На той момент він знав, що Білоуса вже немає серед живих. Андрія неможливо було врятувати – осколок від гранати влучив прямісінько в сонну артерію.

Людмила не знаходила собі місця. Знайшла номер телефону командира, зв’язалася. «Хіба вам не повідомили? Ваш чоловік загинув». – «Як загинув?..» Жінка все одно не вірила, телефонувала всюди, куди лиш можна: рогатинський військкомат, у Галич – ніхто нічого не чув про загибель Білоуса. До вечора почули.

«Я – живий»

На момент загибелі тата молодшому Андрійкові було тільки п’ять рочків. Після похорону Люда пішла з дітьми на цвинтар. Пояснила все, як є – тата нема, але він на небі. Хлопці добре трималися. Навіть малий Андрійко. Він знає, що його батько – відважний воїн, загинув за рідну землю. Щоправда, іноді, коли по телевізору показують новини про війну, хлопчина не стримується і злісно вигукує у бік ненависного ворога. Взагалі, вони з батьком феноменально схожі – син такий самий впертий і запальний. Після загибелі тата Андрійко ще довго не давав мамі спокою – просив, аби купила йому трактор, бо запам’ятав собі, що батько дуже хотів цей велетенський тягач.

А ось вдові довелося важко, хоча вона мало що пам’ятає з тих чорних днів. Мама постійно давала їй заспокійливі таблетки, тож Людмила просто сиділа, наче мумія, втупившись в одну точку. Нічого не їла, не говорила.

«Я сказала, аби обов’язково при мені відкрили труну, – каже Люда. – Я мусила побачити Андрія на власні очі. Ще й обручку йому надягла».

Людмила й досі часто згадує, як вони з чоловіком любили вибиратися з палаткою у ліс на кілька днів. Обов’язково розпалювали багаття, смажили шашлики. А коли лягали спати, то Люда щоразу дрижала від страху: «Андрійчику, йди глянь, чи не загасився вогонь – раптом якийсь кабан чи ведмідь на нас нападе». «Ага! Як би не так! – завжди реготав Білоус. – А може, ще й їжаки стрибатимуть?»

Після похорону чоловік снився їй ще протягом року. Весь час одне й те ж – Андрій вертається додому з війни, щасливий, усміхнений: «Людо, а чого це ти мене поховала? Дивись, онде я – живий».

А ще кожного разу, коли в родині мала статися якась неприємність, Людмилі теж снився коханий – наче попереджав її. Жінка пам’ятає, як взимку везла в пологовий свою сестру, яка була на дев’ятому місяці вагітності. Раптом автівку на дорозі так занесло, що та аж перекинулася кілька разів. Машина – побита, а в пасажирів – ні подряпинки. «Я знаю, що це щастя від Бога і підтримка від Андрія, – каже Людмила. – Я відчуваю, що він і досі нас захищає».

Наталя МОСТОВА