Галичани завжди вирізнялися з-поміж решти українців своєю релігійністю. Наші прапрапрабабці лагодились щонеділі та в свята до церкви, і то був найголовніший «вихід» у їх житті, ким би вони не були – затурканими тяжкою працею селянками чи панями з міста. До такої оказії був найкращий одяг, хустини, чобітки, коралі… А на великі свята неодмінно мали бути хоч незначні, але обнови.

Втім, не тільки молитися ходили до церкви. І поперешіптуватись поза плечі, і з коханим потайки про зустріч домовитися, і останні новини довідатись.

В Галичині і нині храми не пустують, особливо у великі свята і празники.

У моєму селі освятили нову церкву у 1996-му. (Стара згоріла під час Другої світової війни, і увесь той час селяни ходили на Службу Божу у сусідні села.) Це була подія, якої чекали, до якої готувалися. У селі є кілька капличок. А останнім часом пішла мода робити собі каплички на подвір’ях. Чом би й ні? Як ґаздам так подобається.

Останнім часом церков у наших містах і селах наче й не бракує. Втім, щороку зводяться все нові і нові. Навіть там, де, здавалось би, чого-чого, а церкви точно не треба.

Як це не дивно, адже галицький люд завжди шанував храми, наростає обурення громади. Мовляв, на кожному кроці церква, у кожному сквері, кожному мікрорайоні, мало не в кожному дворі. Каплички у відділеннях лікарень, школах, вузах, на підприємствах.

Хтось обурюється, що його турбують дзвони чи трансляція Літургії через гучномовець, комусь заважають автівки вірян, що поз’їжджалися до церкви, комусь око муляють вкинуті на пожертву гроші… Та краще б ті гроші… Агов, заждіть-но. А хіба хтось когось примушує? У церкві організовано збір коштів – прихожани жертвують. То чого ні? Гадаю, якби хтось отак організував на побудову школи чи дитсадка, то теж зібрали б. І теж був би ґвалт: а чого я маю давати? Та не маєш. То добровільна справа. Але ніхто не організовує. Якось так…

За останній час у нашому місті вже було кілька гучних церковних скандалів. Найгострішим став проект будівництва церкви на Валах. Не обговорював того хіба лінивий, тож не повторюватимусь.

Хвилю обурення викликало оприлюднення в одній із церков так званих боржників, які не зробили пожертв. Не меншого осуду зазнали і вивішені прайси на церковні послуги – хрестини, вінчання, похорон тощо.

Не без курйозів. Пів-України досі підсмішкується з нашого свяченого ліфта. А от тепер ще й футболістів покропили. Знову причина для реготу та обурення…

Нещодавно виявилось, що на організацію щорічних прощ до святих місць виділяються кошти з обласного бюджету, і це теж справедливо обурило містян. Особисто й мене. Бо, ходячи на прощі, кожен вірянин залишає пристойну пожертву, й цього мало б вистачати. Хіба ні? До чого тут бюджет?

Але ж у нас є ціле управління при ОДА – Управління культури, національностей та релігій. От пояснив би мені хто, навіщо тими релігіями управляти? Самі ради не дають чи що? Та просто у нас кожен державний муж підписує угоду з… З ким, цікаво, він її підписує? Точно не з Богом. І от – на священних урочистостях – прощах, Хресних дорогах, пишних Літургіях – стоять оті мужі, вишикувавшись вервечкою у перших рядах, конче у вишиванках, позакладавши над причинним місцем руки. Ну-ну, точно. А ви ніколи не звертали уваги, як вони руки складають? То гляньте колись. Всі, як один. А чом би їм, таким побожним, не стати собі, де прийдеться? Поміж паствою? Та яке там… Одні бояться, інші чваняться, ще інші хвилюються, що загубляться в натовпі і їх не вихоплять звідтіль всюдисущі камери журналістів. То нащо було, питається, на прощу ходити, як про це в газетах не написали, по телевізору не показали?

От наче й обурення небезпідставне. Скажу вам щиро, як християнка. Мені також церкви в житті трохи понад норму. Особливо в школі. Україна – світська держава, у нас багато релігій та конфесій, усе це не заборонено законом. Офіційної релігії начебто нема. То чому ж така участь церкви у всіх сферах державного і політичного життя? Чому у нас без батюшки не обходиться жодна передвиборча кампанія? Чому через священика, який апріорі є лідером суспільної думки, ведуться тиск і маніпуляції з його паствою?

Іноді здається – от чесно – що Бога в церкві давно немає. А хто ж є? Лукавий?

Але маємо й зворотний бік медалі.

Ми так старанно виганяємо церкву з нашого життя… Так щиро обурюємось, зловтішаємось, турбуємося… Так-так, ми. Ті, що вважають і називають себе християнами.

А тепер спитаймо себе: а як часто я в церкві? Ритуали не рахуються. Я теж люблю носити до церкви галузки верби, розцяцьковані великодні кошики, бокаті спасівські яблука, глечики з йорданською водою та стрітенські свічки. А без цього всього? Як часто ми в церкві? Бог просить – щонеділі. Раз на тиждень прийти, віддати йому годину часу чи трошки більше. Чи багато з нас, тих, хто щоденно обурюється, віддає Йому цю годину? Зізнаюся, я – ні. І завжди у мене, звичайно, вагомі і поважні причини, тисяча відмазок і ще більше пояснень, чому сьогодні знову ні.

Кажуть, що на війні всі стають віруючими. Перефразовуючи – всі ми згадуємо про Бога, коли нам страшно, боляче, коли помираємо, коли важко хворіють близькі, коли долаємо життєві труднощі, коли впадаємо у відчай. Всі знаходимо слова прохання і молитви, коли нам є чого попросити у Нього. Зараз не важливо, про якого саме Бога йдеться. Хто в якого вірить, у кожного – свій.

То чого ж усе так раптово змінюється, коли нам (принаймні ми так вважаємо) уже не потрібне Його милосердя і заступництво?

До чого я оце все?

Як виганяємо Бога з церкви, школи, міста, дому, країни, то поселімо Його хоча б у серці. Без ритуалів і умовностей. Просто так. Хай приходить.