На Прикарпатті є сотні копачів, які по лісах і горах з металошукачами полюють за раритетною воєнною атрибутикою. Поїхав на полювання і «Галицький кореспондент». Окрім консервних бляшанок і щелеп оленя, ми таки відкопали і дещо цінне, а наприкінці експедиції ще й довелося викликати поліцію.

«Ходять по війні»

З копачем Віталієм Котляровим зустрічаємося у Надвірній і вже звідтіля їдемо у бік Ворохти на Яблуницький перевал. Головна ціль – знайти корпус снаряда часів Першої світової війни, який тиждень тому чоловік не зміг дотягнути до автівки і присипав гілляками до наступного разу.

Дорогою маємо забрати напарника: «Здоров, Юрко! Ну що, йдемо попікаємо? Через пів години будемо в тебе».

Щоправда, свою експедицію почали ми надто пізно – о 9-ій ранку. Як правило, копачі вже вдосвіта човгають з металошукачем по лісі. Віталій переважно ходить з напарниками, бо самому трохи нудно, та й незручно, а іноді й не зовсім безпечно.

«Спочатку ми вирішуємо, куди будемо їхати, – розповідає чоловік, як усе зазвичай відбувається. – У теплий сезон йдемо в гори, а коли холоднішає – по рівнинних лісах. Дивимося топографічні карти, гуглимо в інтернеті карти-схеми, мемуари… Наприклад, місце бою під час Прутської операції, яка датується 1915-им, я вичитав у військово-історичному журналі з 1930-х років. Разів три перечитав спогади Вершигори, який був командиром розвідки у партизанського ватажка Ковпака. Те, що читав, зіставляв з картою. Словом, ми з напарниками вишукуємо місця, де за часів Першої і Другої світових воєн проходили бої, де були окопи, бліндажі. У наших краях і бандерівців трохи було, але після них багато не знайдеш – масштабних боїв не було, здебільшого самі перестрілки».

Чоловік пояснює, що є різні копачі. Ті, що шукають металолом, хочуть просто заробити. Хтось «ходить по старовині» (монети, стоянки і атрибути стародавніх культур тощо), а багато хто, як Віталій, «ходить по війні», тобто полює лише за корпусами снарядів і мін, касками, багнетами, ножицями для різки колючого дроту, сокирами, елементами уніформи і т.д. Не для продажу, а для колекції. Головне, аби знахідки не виявилися вибухонебезпечними, бо тоді треба викликати рятувальників – щоб не потрапили в руки дітям чи якимсь розумникам, котрим захочеться, наприклад, кинути той снаряд у вогонь чи стукнути по ньому молотком. А все решта – то лише корпуси, залізяччя, яке не становить жодної загрози.

Унікальний музей

Віталій з дитинства мав справу з військовою тематикою. Коли почалася війна на Сході, одразу став у стрій, спершу доправляв допомогу воякам на передову. А в 2017-му і сам узяв до рук зброю. Воював під Авдіївкою у лавах ДУК «Правий сектор». Взагалі він з дитинства займається різними музейними експонатами, колекціонує залишки боєприпасів, вишукує старовинні корпуси снарядів, відновлює бункери, офіційно є пошуковцем товариства “Меморіал” на громадських засадах. Дещо віддає у музей історії Надвірнянщини, щось – у Музей визвольної боротьби імені С. Бандери, що в Івано-Франківську, декотрі речі дарує приватним колекціонерам.

Багато чого зберігає у своїй майстерні, облаштував справжній музей – понад сотню експонатів. Дещо міняє, багато всього реставрує, що, до речі, потребує філігранного підходу і знань. Віталій всього навчився сам.

Цією справою чоловік захопився ще в 2008-му. Довгий час «ходив на лопаті», тобто не мав свого металошукача. «А потім мене шляк трафив, і я нарешті купив металошукач, хоч і недорогий, брав на невелику глибину, але все одно то вже була зовсім інша справа, – усміхається Віталій. – Трохи пізніше мені пощастило добре підзаробити, і я придбав професійний універсальний металошукач. Бо набридло витягувати самі лиш цвяхи і гільзи. А з новим апаратом я міг брати глибину аж на метр. Багато цінних речей часто лежать майже на самій поверхні, але здебільшого за хорошою раритетною залізякою треба копати і копати».

Треба пхатися в хащі

«Ось ми проїжджаємо Страгору, – дорогою показує Віталій. – Я там якось відкопав сокиру з ХІ сторіччя. Це родзинка моєї колекції – раритетнішого предмета я ще не знаходив. А ось струмок, бачите? На іншому боці я знайшов ковпаківський автомат. Далі, вище на горі, проходили бої і в Першу, і в Другу світову війну, тому там теж всякого добра можна накопати. Одного разу з підказки місцевого тракториста ми знайшли мадярський бронеавтомобіль, втоплений у болоті на метровій глибині. Щоб його витягнути, потрібна серйозна техніка. То він там і лежить».

Експедиція в пошуках воєнної старовини – це не туристичний похід у гори. Тут треба пхатися в хащі, часто туди, де не ступала людська нога, словом, це дійсно важкі маршрути. Але навіть там, де вже копано-перекопано, все одно варто шукати, бо в кожного копача різної якості металошукач. А іноді предмет начебто на самій видноті, проте копач його чомусь не бачить. «Може, це не ми знаходимо ті речі, а речі знаходять нас», – замислено говорить Котляров.

Цікаво, що кожна локація ще й має свою енергетику. Найважче Віталій почувався коло бункера легендарного полковника УПА Грома, що на схилі гори Березовачка, там голова аж розколювалась. А скільки в лісі є таких місць, що ходиш-ходиш і ніяк не виберешся – ніби блуд бере. Тоді як на декотрих локаціях вмикається така потужна інтуїція, наче ноги самі ведуть, куди треба – і так вдало, що й без металошукача обійдешся.

Пса лишаємо удома

Нарешті приїжджаємо до напарника. Назустріч вибігає пес Шурик, копачі часто беруть його з собою в кількаденні експедиції – собака добре чує дикого звіра. Віталій привіз гостинця для чотирилапого – повний слоїк шкварків з кісточками.

Просто на подвір’ї облаштований мінімузей з різноманітною старовиною: щось власник самотужки викопав, дещо вишукав у старих покинутих хатах, деякі речі купив, обміняв… У хаті теж є музей, колекція займає всю кімнату. Тут є купа раритетів: ножі, австрійські монети, фляги, німецькі бритви, лампи ще з Першої світової, кулеметна стрічка, корпуси від гранат, праски, посуд з ХІХ століття, австрійські піхотні пряжки і навіть царська чарка та воєнний бінокль, який знайшли у дуплі дерева.

«Я те все збираю, бо ще кілька років, і все пропаде, – каже ґазда Юрій Німчук. – Ті, хто здавна зберігали, уже вмирають, а молоді родичі все викидають з хати. У Верховині, в районі Дземброні назбирається десь пів сотні хат, які стоять пусткою, стіни нищаться, дахи провалюються, а скільки погоріло через туристів-невігласів…»

Нарешті всі зібралися, можна вирушати. Пес Шурик щасливо виляє хвостом, він упевнений, що теж їде. Але цього разу для собаки немає місця в машині. Коли зачинилася хвіртка, Шурик усе втямив і ображено влігся хвостом до нас та навіть не оглядався.

 

Гоп-гоп!

Через пів години ми на місці. Лісом треба трохи піднятися угору. Авто лишаємо коло дороги.

Копачі вовтузяться з наплічниками й апаратурою, перевіряють, чи взяли топографічні карти, чи заряджений акумулятор. «Спорядження теж важливе, але кожному зручно по-своєму, – розповідає Віталій. – Я копаю лопатою, а Юра – мотикою. Я люблю ходити в берцях, Юра – в ґумаках. Та варто лиш наступити на колючий дріт, і ґумакам кінець».

Болота дуже багато – напередодні довго дощило. Копачі кажуть, іноді застряють аж по самі коліна.

Стежиною з боку лісу виходять кілька чоловіків, мовчки минають нас. «Якщо в цих краях у лісі з вами не привітаються люди, то це точно не гуцули, – сміється Віталій. – Бо, наприклад, у Дземброні, якщо не привітаєшся з місцевими, то можна і по плечах отримати».

Як тільки заходимо углиб лісу, копачі вмикають свої металошукачі і вперед. Чоловіки розходяться в різні боки, але весь час перегукуються, не на ім’я, бо в лісі може бути якийсь тезка, є свій спеціальний клич: «Гоп-гоп!».

Апарат майже постійно легенько пищить – на це не варто звертати уваги, він реагує на дрібні осколки в землі. Насторожитися і копати треба, коли металошукач почне добряче пікати. Також він одразу показує приблизний розмір предмета, вид металу і глибину.

Надія зажевріла вже через годину пошуків. Віталій викопав величеньку ямку, але знахідкою виявився шмат снаряда – зовсім не цінний трофей, просто кусень металолому.

Юрій розповідає, що за 20 років ось таких експедицій він знайшов аж два десятки скелетів вояків: німецьких, угорських, австрійських… У багатьох були молитовники, документи, номерні жетони, портсигари, гроші…

«Такі походи мене неабияк відновлюють, суть навіть не в тому, аби щось цікаве відкопати, – пояснює Віталій. – Й так зараз уже стільки копачів, що скоро майже нічого не лишиться, будемо радіти, якщо бодай якусь підкову знайдемо. Але на мій вік вистачить».

Корпус снаряда, по який, власне, ми і приїхали, так і не знайшли, мабуть, хтось із копачів устиг раніше. Натомість апарат частенько знаходив закопані консервні бляшанки, сучасні розкладні ножі, які гублять грибники, сокири лісорубів, ланцюги від бензопили і так звані «бухарські динарії» – кришки від пляшок з-під алкоголю. Натрапили навіть на щелепи оленя чи то коня. А ще Юрій знайшов капкан на оленя і кабана, повісив його високо на дерево.

Того дня з цінною знахідкою нам більше пощастило в іншому керунку – в лісосмузі неподалік Надвірної. Під час Другої світової війни там точилися страшні бої між угорцями і радянською армією, тож там точно є що шукати. Щойно ми зайшли до лісу, ще навіть не увімкнувши металошукач, надибали під деревом аж два танкові снаряди, присипані листям і гілляками. Причому вибухонебезпечні.

Зателефонували в поліцію. Добре, що була мережа. Ті скерували заявку до пожежників. Ми надіслали їм фото снарядів. Через пів години пожежники прибули. Зафіксували. Сказали, що сапери з Франківська вранці приїдуть і заберуть. А до того часу снаряди добряче прикопали.

Поки ми прямували назад до машини, хлопці з пожежної розповіли, що кілька тижнів тому робили планову зачистку в цьому районі – знайшли аж три сотні снарядів.

Звинувачення – безпідставні

Віталій Котляров каже, що більшість людей не до кінця розуміють, наскільки копачі воєнної старовини є корисними для суспільства. Найперше, вони забирають з лісів різне залізяччя, якщо треба – викликають спеціальні служби. Принаймні так діють свідомі копачі. «У лісі всяке буває, – продовжує чоловік. – Наприклад, пожежа чи просто розпалили вогнище. А в землі снаряд. Не корпус, а саме вибухонебезпечний снаряд. Уявляєте, скільки біди може статися?». Багато копачів мають у своїй історії тяганину з поліціантами, хоча колекціонувати корпуси і муляжі зброї офіційно не заборонено, адже вони абсолютно безпечні. Тоді як копачам часто висувають звинувачення за статтею 263-1 ККУ «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами». Декотрі й справді порушують закон, але в більшості випадків, як стверджує Котляров, звинувачення є безпідставні. Як правило, справи не доходять до суду, бо люди не хочуть з тим зв’язуватися – платять штраф, а в гіршому випадку ще й отримують умовний термін або ж просто відкуповуються.

У Віталія вже третій рік тягнеться суд. Чоловік розповідає, як поліціанти провели в його гаражі обшук – шукали вибухонебезпечні предмети. Незважаючи на те, що всі знахідки були муляжами, звичайними корпусами, викликали вибухотехніків.

«Ті нічого не знайшли, але видно, їм дали наказ… Словом, частину моєї колекції забрали, – розповідає Котляров. – Як потім з’ясувалося, вони те все вивезли на полігон, обклали своєю вибухівкою, підірвали, потім ці осколки позбирали та віддали на експертизу, яка показала там залишки вибухової речовини. Абсурд! А далі мені пред’явили звинувачення у неправомірному зберіганні вибухонебезпечних предметів».

Віталій вважає, що поліціантам просто потрібен був показник зі статистики. От і вчепилися. Чоловік міг би закінчити цю справу за один день, визнавши себе винним, як пропонував прокурор. У результаті сплатив би 10 тисяч гривень за експертизу, штраф, отримав би щонайменше два роки умовного покарання.

Але судимість тягне за собою безліч неприємностей. По-перше, пляма на біографії. Окрім цього, буде скасування дозволу на зброю.

«Так, я люблю зброю, як і більшість хлопців, – каже Віталій. – Але також треба розуміти, що війна не закінчилася. Та й далеко ходити не треба – за 300 км від нас, у Придністров’ї, стоять російські війська. Не десь там на сході, а під самим носом».

Наталя МОСТОВА