Його прикраси унікальні, мають свою ідею і створюються лише в одному екземплярі. Печеніжинський митець Никола Андрусяк з роду відомих різьбярів Семенюків, роботи його діда і прадіда прославилися особливою технікою, батько хлопця так само талановитий різьбяр. Але Никола вибрав не дерево, а метал. Творить автентичні прикраси з латуні за власними ескізами: зґарди, хрести, сережки, перстені…

Те, що робить, називає «недоювеліркою» і «перемосяжництвом». Бо класичне мосяжництво – це роботи, литі з латуні. А Никола не ллє, натомість обробляє латунь інструментом для «ювелірки», поєднує метали, багато експериментує. Надихається всім, що коли-небудь майстри робили в мосяжництві, різьбі, вишивці, ткацтві – «тягне жили», як каже сам митець.

«Як на мене, мосяжництво – це один з культурних кодів, – вважає Никола, – через який можна відчути давній дух нашого краю: гір, полонин, гірських потічків і річок; сильних, мудрих, талановитих і добрих людей; краю наскільки гарного, настільки ж суворого, який дарує тому, хто його любить та поважає, і карає того, хто ним нехтує і легковажить».

Перш, ніж стати майстром з художньої обробки металу, Николі довелося добряче пошукати себе. Не вступивши в Дрогобицьку духовну семінарію, почав вивчати психологію, але недовго – зрозумів, що це теж не його шлях. Недарма викладачка постійно казала хлопцю: «Що ти тут робиш? Тобі треба на два поверхи вниз». А там художники вчилися.

Аж тоді був Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Никола вступив на художню кераміку. Творча атмосфера і неординарні люди – таким було нове середовище майбутнього майстра. Саме в цій студентській тусовці Никола і познайомився з професійним ювеліром, глянув його роботи у цікавому гуцульському стилі – ніби і сучасне, але не зовсім. Відтоді все закрутилося.

«Мені сподобався той ювелірний стиль, – розповідає митець. – Це було геть не те, що я звик бачити у магазинах. Я теж так захотів. У кераміці не можна давати паузу, бо виріб просто висохне, а метал дає можливість подумати. Дає можливість для фантазії, адже метал пластичний: якщо не спаяв, то скував, якщо не скував, то скрутив…» 

Хлопцю пощастило, бо майбутні майстри з кераміки й металу мали спільні заняття, тож він багато дізнався про технологію роботи художніх ковалів. Але щоб працювати з металом, треба було мати інструменти. Никола не мав нічого, окрім молотка, дриля і дідового старого австрійського лобзика. Докупив дріт, яким змотують арматуру, знайшов кусень бляхи і почав створювати перші вироби з металу.

Никола так горів цим ремеслом, що стало ясно – керамікою він не буде займатися ніколи. Покинув інститут і повернувся додому в Печеніжин. Батьки допомогли купити перші інструменти. Навчався роботі з металом, застосовуючи техніки традиційного мосяжництва, але експериментуючи зі своїми ідеями і авторським баченням. 

«То був 2008-ий… Якраз почався сувенірно-туристичний бум, абсолютно інший виток, орієнтований на нового туриста, – пригадує Никола. – Тобто ринок уже не співпрацював лише з майстрами, які входять у спілки, а шукав щось більш свіже, цікавіше, оригінальніше. У Франківську якраз відкрилася класна мистецька крамничка, і я ризикнув дати туди свої прикраси. Так, була невпевненість у собі, але я бачив, що навколо ніхто не робить бодай щось схоже на мої роботи. Через кілька днів з крамниці зателефонували – всі мої прикраси купили. Це був успіх. Саме тоді я зрозумів, що мої роботи не лише для батьків і друзів «вау» – вони подобаються й людям, котрі про мене навіть не чули ніколи».

Зараз майстер має свій бренд, просуває його у соцмережі. Здебільшого виконує роботи на замовлення. Також митець творить для виставок. Одна з найвідоміших робіт – «Єдина країна». На серії кулонів автор зобразив дерево життя, яким його відтворюють у різних історико-етнографічних регіонах України.

«Я бачу, яка моя країна різна, але всі ми з одного дерева, – пояснює концепцію автор. – Нам треба триматися вкупі, бо лише тоді маємо майбутнє».

Наталя МОСТОВА