Навіть за кордоном знають про казковий сад Олексія Бондаренка, що в Рунгурах Печеніжинської ТГ. У селі чоловіка кличуть просто Лесь-художник. Уже 20 років він створює різні фігури з… цементу і піску. Чи не єдиний в Україні. Робота складна і філігранна, тому цим ніхто не хоче займатися.

72-річний митець працює без ескізів: просто бере і робить. Навіть не заливає у спеціальні форми – все виліплює власноруч, укріпляє сіткою, рідким склом, клеєм і морозостійкою рідиною. Сам придумав унікальну технологію. Каже, що його скульптури можуть простояти до ста років. «Мене колись не стане, а мій камінь лишиться», – говорить скульптор. 

Казковий сад на 15 соток пан Олексій облаштував у себе на обійсті. Чого тут тільки нема: ангели, гуцули, павичі, козаки, олені, вишукані візочки і старовинні брички, млин, фонтан, каруселі, чудернацькі хатинки, екзотичні велетенські писанки і навіть гігантська бджола – причому точнісінька копія справжньої… Коло сотні фігур. А дружина пана Олексія ще й насадила тут понад пів тисячі гладіолусів. Люди з різних областей постійно приїжджають сюди на фотосесію – тут є де наробити гарних знимок.

Його роботи є по всій Україні і навіть у Європі. «Біля моїх скульптур у Яремче фотографувалися всі українські президенти, окрім Януковича і Зеленського», – усміхається митець. 

Хату Бондаренків видно ще з дороги: все мигтить кольорами, ніби справді наближаєшся до якогось казкового світу. Недавно на подвір’ї оселилося сімейство лелек. Пан Олексій вважає, що то гарний знак. «Вони просто бачили, як гарно я обходжуся з пернатими, тому й «прописалися» у мене», – сміється чоловік. Колись він розводив голубів, але потім почалося нашестя куниць, які поїли всіх птахів. 

Найпершою скульптурою в саду була Богородиця. Пан Олексій добре пам’ятає той час. Якраз був Майдан, і на самі Різдвяні свята у нього під хатою, біля самісінької скульптури Діви Марії, розквітнув бузок – дивина. А коли почалася війна, Богородиця заплакала – на обличчі статуї проступили краплі і потекли, ніби сльози. «Я витирав, а воно знову текло. Священник казав, що то якесь чудо. Взагалі ця Богородиця неначе благословила мене, – каже скульптор. – Далі все в житті стало вдаватися».  

Коли пан Олексій робить «релігійні» скульптури – ангелів, Ісуса, Діву Марію, то процес завжди йде дуже легко. «Це дійсно є велика сила», – замислено говорить митець.

Нещодавно скульптор завершив статую величезного коня. Аби на нього вибратися, треба підставляти драбину. «В Америці, під Білим домом є такий самий кінь, – усміхається він. – Лише мій ще більший. Тепер моїм гостям-туристам не треба буде летіти аж до Вашингтона, аби мати собі таку світлину. Та й в Америці на того коня сідати не дозволяють, а на мого можна».

Ось-ось митець закінчить величезне панно, де намалював партизанів, які в 1952-му героїчно загинули в рунгурівській криївці – не схотіли здатися москалям. Пан Олексій ледве познаходив у селі по людях фотографії тих вояків. На Покрову буде презентація в центрі села, а на другий день – коло криївки.

«Ту криївку відновлювали, але неправильно перекрили, і тепер вона в аварійному стані, – розповідає скульптор. – І дивіться, який феномен: колись партизани цю криївку зробили самими лише сокирою і пилою. Працювали тільки вночі. Повстанці прожили в ній аж вісім років, і потім скільки вона ще стояла. А в наш час, коли її відновлювали, там були і машини, і трактори, і бензопили, і генератор… Але криївка нормально протрималася, може, рік…»

Пан Олексій все життя був палким патріотом. У 70-х його постійно тягали по КДБ, дивом не втрапив за ґрати. «Я вже ходив у КДБ, як до себе на роботу», – сміється чоловік. Не боявся на весіллях співати повстанські пісні, не боявся казати, що думає, і гостро жартувати про режим. «Україна давала мільйонні врожаї, а два буханці хліба не можна було взяти. Не годен був дивитись, як вони знущалися з людей», – каже він.

Олексій Бондаренко планів має повно і грандіозних: «Якось прийшла до мене одна журналістка і питає про творчі плани. Я як почав їй розповідати… Репортерка не витримала і перебила: «То вам треба ще щонайменше сотню років прожити, аби все те зробити». Ну, що ж – доведеться жити. Буду робити, скільки Бог дозволить. Не я тим керую».

Наталя МОСТОВА