Добре рахувати вона вміла, здається, мало не від самого народження. У Тисмениці пані Славу знають усі. Жінка торгує на базарі вже 30 років: і в холод, і в спеку. Люди її люблять, бо, кажуть, дуже порядна. Пані Славі 82 роки, але з базару йти не збирається – то її віддушина. Поки має сили – торгуватиме.

«Пані Славо! Доброго дня і вдалих вам нині торгів!»… Майже кожен перехожий не пропускає її прилавок. Мусить бодай словом перекинутися. Пані Слава каже, добра торгівля дуже залежить від перших вранішніх покупців: якщо прийде людина позитивна, то й цілий день буде вестися.

На її прилавку повно всякої всячини: молоко, овочі, фрукти, насіння, засоби гігієни… Ходовий товар – дріжджі. «Думаєте, то для випічки беруть? – сміється продавчиня. – Самогонку робити».

До речі, її прилавок – особливий, бо лише тут на всьому базарі досі є рахівниця замість калькулятора і старезна радянська вага замість електронної. Такими раритетами не користується більше жоден продавець.

«Вони 30 років вірно відслужили, най мені будуть, я так звикла, – усміхається пані Слава. – Тепер люди навіть з калькулятором деколи не годні добре порахувати, а рахівниця – то є вічна річ, надійна. Знаєте, як жартують: у магазині, де продають калькулятори, все одно обчислюють на рахівниці».

Жінка щодня добирається з Тлумача. Крім неділі і понеділка – ці дні зробила собі вихідними, бо тоді на базарі майже немає людей. Коли дуже дощить, теж не торгує – ніхто не йде на базар у таку погоду. Працює з 7-ї ранку і до обіду, колись і до вечора сиділа, але зараз вже не має того здоров’я.

Коли розвалився Радянський Союз, пані Слава на той час вже багато років працювала на кухні в тлумацькій їдальні. Тоді все позакривалося й розпродалося, хто куди міг, туди і тикався. Молодь їхала за кордон, а старші йшли на базар.

«За прилавок стали і лікарі, і вчителі, і економісти… Часи були такі, – згадує пані Слава. – Мене сусідка покликала на базар. Ну, як базар – стихійний ринок вздовж тротуарів. Але знаєте, то все одно найліпше – бути сам собі директором, ні від кого не залежиш».

Жінка починала з турецьких жуйок і шоколадок – тоді на це був страшенний попит, люди того ще ніколи не бачили. Особливо діти. Вони налітали юрбами.

Недавно до продавчині навідався юнак, котрий малим часто купував у неї ті смаколики: «Пані Славо, а ви справді не помічали, як хлопчаки крали у вас жуйки? Один купував, а решта п’ятеро, поки ви обернулися, хапали, скільки могли. Ви їм пробачте, добре?»

Жінка посміялася з того, бо каже, що не вміє тримати зло на людей, та й все одно життя дасть кожному те, що йому належить. Продавчиня говорить, що за всі роки на базарі не мала ні серйозних крадіжок, ні сутичок зі злодюжками.

Якийсь покупець заслухався пані Славу і теж давай розповідати: «В радянський час усі жили на якихось схемах. Моя сестра працювала у великому магазині, продавала продукти, але вмудрялася заробляти на… папері. Ковбасу загортала у такий довжелезний кусень паперу, що саме на цій додатковій вазі непогано наварювала навіть за день». 

Підходить ще якийсь чоловік, постійний покупець, розсмішив добрим анекдотом. Одразу за ним примчала жінка – дуже поспішає у справах, але мусила забігти до пані Слави, аби привітатися…

Продавчиня каже, на базарі завжди особлива атмосфера: все вирує, кипить – відчуваєш, що живеш. Сюди йдуть не лише, аби щось купити, але й щоб поторгуватися – люди дуже люблять ту справу.

«Тому супермаркет ніколи не зрівняється з базаром, – сміється пані Слава. – Тут і набалакаєшся, і знижку вторгуєш, та навіть у борг можуть дати». Хоча за 30 років базар дуже помінявся: стало більше продавців і менше покупців.  

Пані Слава згоджується, що має хист до торгівлі. Певно, то сімейне. Тато колись возив з гір дерев’яні вироби і збував. Потім тата вбили якісь бандюги, він якраз влаштувався у спеціальний поліцейський загін «Ястрібки». Пані Слава тоді була зовсім малою.

Без батька багатодітна сім’я бідувала, тим паче то був якраз повоєнний період. «Дуже страшні часи були, – жінка починає плакати. – Скільки сиріт полишалося… Навколо розруха. Ніякого просвітку».

Виживали, як могли. Кожен якось підробляв, навіть малі дітиська. Пані Слава вже у шість років пасла людські корови. Мама гарувала в колгоспі. Сестра була кравчинею, тому в хаті всі вбиралися непогано, принаймні трохи краще, ніж інші. Сестра шила з клаптів, що лишалися.

Пані Слава спершу вступила до торгівельного технікуму, але потім перевелася вчитися на повара. Не хотіла їздити по селах торгувати овочами, а на ту роботу посилали тільки молодих.

«З величезними клунками треба було товктися по автобусах кожен день… Я не хотіла такого хліба. Де би я могла подумати, що прийде час і я таки стану за прилавок! – сміється жінка. – І ще й так сильно полюблю це ремесло». 

Наталя МОСТОВА