Не знаю, як глибоко сидить цей страх – десь на рівні якихось ментальних особливостей, на підкірках свідомості. Десь там, поза межами нашого раціо – у інстинктах. Цей страх великий і, часом здається, вічний. Страх перед інституціями.

Видається, що отих кілька десятиліть системи таки добряче проїхалися нашими звивинами. Ми боїмося, щойно переступаємо поріг будь-якої державної чи схожої на неї установи. Ми боїмося в банку, на пошті, в ЦНАПі, в ЖЕКу (вже не всюди вони є, а ми далі боїмося), на митниці, в податковій, у паспортному столі, в соцзабезі, в пенсійному фонді, в поліції, в лікарні… Ми навіть в магазині (іноді) боїмося. Боїмося так, що або люто сваримося, що теж свого роду захист, або ховаємо голову в пісок, наче страуси, й не кажемо навіть слова, щоб заступитися за себе – аби лише швидше звідти піти.

Ми терпимо свавілля, неповагу, зверхність, халатність, хамство, безглуздя, непрофесіоналізм. Ми терпимо навіть знущання. Розуміємо, що так не повинно бути, що це, як мінімум, неправильно, а як максимум – злочин. Але терпимо.

Даруйте мені це узагальнення, та подібні речі я бачу настільки часто, що дозволяю собі зараз розмірковувати від особи того колективного «ми».

Ми терпимо, тому що боїмося. Боїмося, що коли от зараз виступимо проти свавілля, неповаги, зверхності, халатності, хамства, безглуздя, непрофесіоналізму і навіть знущань, то не отримаємо бажаного або стане ще гірше, ніж досі. Гіркий досвід поколінь? Можливо.

А що ж я? Я теж боюся. Коли медсестра вирвала у мене з рук немовля, я не опиралась. Я дозволила це зробити. Я дозволила, щоб його забрали і за зачиненими дверима в маніпуляційному кабінеті під його нестерпні крики ставили той клятий венфлон. Але давайте спочатку.

Історія давня. Скоро десять років. Так сталося, що ми зі старшим сином потрапили в лікарню. Йому було рік і 2 місяці, він ще був грудний. Потрібна була крапельниця. Але на дверях маніпуляційного кабінету висів зловісний аркушик формату А4 з написом: «Маніпуляції проводяться без присутності родичів». Син почав кричати вже тоді, як медсестра забрала його в мене з рук. Мене виставили в коридор і зачинили двері. Як він кричав! Господи, як же він кричав! Я сповзла по стіні на підлогу і тихо вила під маніпуляційною. А він – кричав.

Після п’яти хвилин крику двері відчинилися. Я побачила свою дитину, зв’язану  простирадлом на кушетці, яку тримали дві медсестри, а третя намагалася знайти вену. Малюк був синій від крику. Він вже не міг плакати – він задихався. «Зробіть щось з ним, мамо! Бо ми не можемо поставити венфлон!» – рикнула на мене медсестра. Я кинулась до дитини, схилилась над ним, підняла футболку і дала йому грудь. Син миттєво заспокоївся. Через схлипування і судомні вдохи смоктав груди. Тим часом медсестра поставила йому той триклятий венфлон.

Навіщо це все було? Для чого? Навіщо щоденно в тому кабінеті дико кричать діти, а їхні мами виють на підлозі під кабінетом? Для чого, якщо достатньо просто дозволити мамі тримати дитину на руках?! Так, дитина все одно плакатиме. Але ж не так сильно. Не так! Знаю, що кажу. Бо в іншій ситуації, моєму вже молодшому синові також ставили венфлон, але волею випадку сталося так, що робили це в палаті. Йому було десь півтора року. Він спокійно сидів у мене на руках і роздивлявся медичні маніпуляції. Заплакав, звичайно, коли прокололи шкіру. Але це тривало рівно кілька секунд. І миттєво заспокоївся, щойно я дала йому груди. Ну можна ж інакше! Можна!!! То для чого по всій країні в маніпуляційних кабінетах жахливо ридають діти, а їх мами… Ви знаєте, що їх мами… Так, виють на підлозі під дверима. І нічого з цим не роблять. Ні-чо-го.

А знаєте, чому? Чому це все – так? Коли я спитала про це лікаря-реаніматолога, який зачиняв переді мною двері реанімаційної палати, він відповів: «Бо я так звик». Чуєте? Він так звик! І саме тому моя дитина верещала на цілий поверх. Ні, йому не проводили реанімаційних заходів. Йому не вдягали кисневу маску, не робили штучну вентиляцію легень чи масаж серця. Його забрали в реанімацію «про всяк випадок», бо знаєте – «всяке буває». На одну добу. Мене обіцяли покликати, якщо він буде плакати. Авжеж, покликали. Коли я майже силою вломилась у відділення, моя дитина стояла в залізному заґратованому ліжечку, хиталася з боку на бік і захриплим від крику голосом повторювала: «ма-ма, ма-ма, ма-ма»! Тому що він – лікар – сильний, володар світу (в тій ситуації точно) – так звик. Коли я спитала, що йому робили, відповіли: крапали. Те ж саме, що й у звичайній палаті. Але просто не в мами на ручках, а прив’язаному до ліжка. Про всяк випадок. І взагалі, він не реанімаційний. Можете забирати в палату…

Як наслідок, дитина, яка до того кілька днів була в лікарні і не боялася лікарів та медичних процедур, почала кричати лише від самого вигляду білого халата і не давала доторкнутися навіть до себе, не те що послухати чи оглянути горло.

Навіщо?! Скажіть мені, для чого це все?

Що має статися, яка медична реформа, щоб це знущання припинилося? Скільки потрібно грошей, щоб попри постанову про відкриту реанімацію реанімація таки була відкрита? Скількох міністрів треба поміняти, щоб мама мала можливість тримати дитину на руках під час медичних маніпуляцій?

І я ж це все дозволила! Кожного разу дозволила. Я не відстояла свою дитину, хоча знала, ЗНАЛА, як буде для неї краще! Я не наполягла на своєму через ірраціональний дикий страх перед кимось, хто на даний момент сильніший, ніж я. Адже – вони ж рятують мою дитину, а я тут зі своїми претензіями…

У мене був і інший лікарняний досвід. Я точно знаю, що навіть у нашому місті, в межах однієї й тієї ж лікарні може бути інакше! Чуєте? Може! Не бійтеся!