Місце, яке зберігає минуле

  • Ця земля досі пам’ятає Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Сергія Параджанова та інших відомих українців. Це місце досі зберігає традиції Гуцульщини. Тут колядують так, як ніде в Україні. Саме тут знімали історію про карпатських Ромео і Джульєтту. Тут замість «що» говорять «га». А замість «так» кажуть «йо».

    Доїхати туди, де живе історія

    Криворівня розташована у долині ріки Чорний Черемош, що на Верховинщині. Кажуть, назва села пов’язана з цієї річкою. Мовляв, тут ріка тече то криво, то рівно. Відтак, можливо, саме через це гуцули назвали своє село Криворівнею. Ще одну версію тлумачення назви запропонував письменник Іван Драч. На його думку, коли в людини в житті щось пішло криво, то в цьому селі воно вирівняється.

    Доїхати до Криворівні можна різними способами. Якщо власним транспортом, то спочатку потрібно добратися до Верховини. Їхати треба трасою Н-09 до села Татарів. У Татарові за вказівником повернути на Косів – траса Р-24. Це може забрати понад дві години. Дорогу до Верховини зробили, їхати не важко. Хоча тут багато підйомів, спусків та різких поворотів. Тому треба бути максимально обережним. І вже трасою Р-24 їхати до пункту призначення. Траса до Верховини – один із найвищих високогірних автошляхів України, пролягає через Кривопільський перевал висотою 1013 м над рівнем моря. На перевалі є місце для зупинки автомобілем, щоб відпочити та насолодитися краєвидами Карпат.

    Якщо ж їхати автобусом, то потрібно добратися до Ворохти або Косова з вокзалу Івано-Франківська. А уже із Ворохти чи Косова сісти на автобус до Криворівні. Перед подорожжю варто уточнити, коли саме вирушає маршрутка. Якщо ви завзятий велосипедист, то добратися до селища на Верховинщині можна й двоколісним. Маршрут такий же, як і автомобілем.

    Село, яке обіймають гори

    Криворівня зустрічає мокрим снігом та прохолодним вітром. Та про таку погоду одразу забуваєш після того, як побачиш гори. Тут вони всюди. Куди не глянь – засніжені вершини. На вершечках гір можна розгледіти маленькі будиночки, там ще досі живуть люди. А в центральній частині села все звичне: школа, церква, магазини, музеї. Хоча на вулицях уже не зустрінеш людину в крисані, сардаку і постолах, але тут досі відчувається дух Гуцульщини.

    Люди привітні, вітаються «Слава Ісусу Христу». Радо підкажуть дорогу, якщо ви заблукали. На дорогах уже не їздять вози з кіньми, як було колись. Зараз тут чути мотори автівок. Гуцул зрідка грає на трембіті, цей інструмент тепер зберігають у музеях. Та люди часто пораються біля будинків: доглядають город, садять квіти, миють вікна, збирають сміття. Роблять усе, аби біля їхніх помешкань була чистота.

    Тіні забутих предків

    Місцеві добре знають історію Криворівні. І пишаються тим, що саме тут у 1964 році режисер Сергій Параджанов зняв фільм «Тіні забутих предків». Це була екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського.

    Сергій Параджанов про зйомки казав так: «Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності».

    Іван Зеленчук, колишній вчитель фізики, експрацівник Інституту українознавства, дослідник Гуцульщини, розповідає, що зйомки «Тіней забутих предків» тривали майже рік і проходили фактично цілодобово. Будинок, де жив режисер під час зйомок, був постійно переповнений місцевими гуцулами. Якщо не працювали на майданчику, то робили це в будинку Параджанова, де відбувались постійні наради. У фільмі можна побачити багато обрядів Гуцульщини.

    Фільм насичений народною музикою. Гуцулів навіть возили до Києва, щоб записати у знімальному павільйоні. Таких звукозаписів доти не було і навіть тепер не знайти. А щоб записати трембіти, Параджанову довелося посадити у літак десятьох трембітарів разом із трембітами та привезти до Києва.

    «Колись люди більше цікавилися тим, а хто ж такі гуцули? І що це за люди, які живуть у Карпатах? Так от, образ справжнього гуцула якраз показали у двох фільмах – «Тіні забутих предків» та «Олекса Довбуш». Мені колись дуже пощастило, бо я мав нагоду говорити з понад 40 людьми, які знімалися у «Тінях забутих предків», – розповів Зеленчук.

    На той момент, коли у селі почали знімати кіно, пан Іван вчився у 4-му класі. Пам’ятає, як на знімальний майданчик приїхало багато машин, а люди по селі казали: «Ви чули? То там фільм знімають». Іван Зеленчук пригадує, як його мама забігла додому із звісткою, що до села привезли уже готове кіно. Вона подивилася фільм і сказала: «Нарешті показали правду про гуцулів».

    Потім «Тіні забутих предків» заборонили транслювати. Але згодом люди відстояли своє, і кіно знову з’явилося.

    «Одного разу, на День лісоруба, до нас привезли фільм знову. Я вже був старшокласником. Показували кіно на проекторі. Тоді люди перестали грати, співати, пиво і горілку пити і всі побігли дивитися на екран. Було дуже приємно, що у фільмі грали мешканці нашого села», – каже Зеленчук.

    У 2000 році в хаті Петра і Євдокії Сорюків (саме тут у 1963-1964 роках проживав під час зйомок Сергій Параджанов) відкрили Музей кінофільму «Тіні забутих предків». Усі відвідувачі музею можуть тут переглянути фільм і ознайомиться з історією створення кінострічки.

    «Цей фільм є візиткою не тільки Криворівні, а й цілих Карпат, та й всієї України», – говорить Іван Зеленчук.

    Куди піти? Що подивитися?

    Криворівню вперше відвідав видатний український вчений Яків Головацький. На початку ХХ століття Володимир Гнатюк метафорично назвав Криворівню «українськими Афінами», де кілька десятків років збиралась тогочасна національна еліта українського народу. Про це розповів завуч Криворівнянської школи Василь Зеленчук. Він разом із дружиною Василиною доглядають за хатою-ґраждою, де проживав головний герой кінострічки. Сюди й запрошує відвідувачів пан Василь.

    Та це не єдине місце, яке варто відвідати в Криворівні. У селі писав та творив Іван Франко. Вже понад пів століття у хаті народного лікаря і різьбяра Василя Якіб’юка, де мешкав Франко, створений музей імені Франка. Донині збереглося ліжко, на якому спав письменник, є лавка, годинник, столик того часу.

    У Криворівні є і музей Михайла Грушевського. Колись він купив собі тут віллу і земельну ділянку біля Чорного Черемоша. Будинок облаштували у гуцульському стилі. Протягом усього літа на віллу до Грушевських приїжджали українські митці, науковці, політики, культурні діячі. Згодом Грушевський придбав у Криворівні іншу земельну ділянку і будинок, а ця садиба згоріла у роки Першої світової війни.

    Василь Зеленчук радить піти до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яку збудували у 1719 році. Від того часу храм ніколи не зачинявся, навіть у радянський період: гуцули не дозволили.

    Додає, що відпочити тут можуть і любителі гір, які мріють піти в похід. Для цього у Криворівні є гора Синиці – 1186 метрів. Гуцули ще називають цю гору Довбушанкою, адже вважають, що відомий ватаг опришків колись жив там і заховав у «Довбушевих коморах» золоті скарби. Окрасою цього гірського масиву є так званий кам’яний каньйон – геологічна пам’ятка природи місцевого значення. Довжина цієї ущелини більше 70 метрів, ширина внизу – близько чотирьох метрів, а глибина сягає до 20 метрів. Саме там був знятий один з епізодів українського художнього фільму «Олекса Довбуш» – перехід опришків дерев’яною кладкою через глибоке провалля між двома скелями.

    «Щоб зрозуміти Криворівню, тут треба хоча б трохи пожити», – підсумовує Зеленчук.

    Священник, до якого прислухаються

    Отець Іван Рибарук – настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні. Він відкритий до людей, освічений та цікавий. Це людина, яку хочеться слухати, до нього хочеться йти за порадою, його можна віднести до отців нової формації.

    До найбільш унікальних об’єктів Криворівні отець відніс церкву. Їй уже 360 років. Цей храм відстояв себе, коли усі інші закривали.

    Він пригадав і Параску Плитку-Горицвіт, яка проживала тут із сім’єю. Її у віці 17 років відправили у заслання після того, як спіймали, коли вона несла записку бійцям УПА. Через 10 років вона повернулася до Криворівні.

    Після повернення Параска ніколи не обговорювала життя у таборах, вважаючи, що це принесе тільки ненависть і біль слухачам. Включилася у громадське життя, брала участь у толоках, працювала художником у лісгоспі, створила хор, займалась фольклористикою, письменницькою творчістю, малювала й фотографувала. А ще – водила експедиції по Карпатах, показуючи студентам гори. Кілька київських студентів подарували їй на знак подяки друкарську машинку, на якій Параска згодом друкувала свої твори. Фотографувала художниця довколишні краєвиди, церковні обряди, сільські будні та портрети односельчан. Світлини роздавала людям, тож майже у кожній хаті у Криворівні можна побачити роботи Параски, відкрили навіть її музей.

    Рибарук каже, що у Криворівні можна відпочити душею. Адже тут неймовірної краси природа. А ще варто побувати тут на коляду. Бо Різдво гуцули святкують масштабно, голосно і красиво. Чоловіки одягнені майже однаково: вишиті сорочки, кептарі, сердаки, штани, заправлені у високі чоботи. У руках гуцульські топірці-бартки, ще хтось несе на плечах трембіту чи мисливський ріг. Усі голосно співають. Чоловіки ритмічно підкидають догори бартки і пританцьовують на місці. Кожен їхній рух супроводжує перегук дзвоників.

    «Колись Іван Драч казав: «Криворівня – це село, де все криве вирівнюється. Будемо сподіватися, що так воно і є. Наше село довго називали малою культурною столицею України. Думаю, воно точно було таким», – зазначає отець Іван Рибарук.

    Ріта БОДНАР

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!