У Нього бездоганне почуття гумору. Зрештою – у Нього все бездоганне. Але гумор – особливо. Відоме «Людина планує, а Бог керує» – то про гумор, коли Бог жартує. Зовсім не можу уявити набундюченого, суворого Бога десь там, посеред небесної безодні. Він – близький, теплий і посміхається у бороду. Чомусь я думаю, що в Нього є борода. Ну – смішно. Згодна. Але моя дитяча уява у плетиві бабиних казок і моїх мрій змалювала мені саме такого Бога. Бо ж Він – давній-давній. Давніший за світ. То як же Йому без бороди? А дорослою вже Його уявити дуже складно. Тому бачу і досі таким, яким бачила 30 років тому.

Якби Бог був отим суворим, караючим і грізним, ми б не вижили. Давно б не вижили. Бо з нашими витівками може змиритися хіба що люблячий батько, а не грізний владика. Хоча Він, безперечно, Владика. І грізний. Чи – скорше – могутній. То, мабуть, якби мав менше любові, вже давно запустив би в нас якийсь метеорит. Аж ні – дає нам змогу. Каже: «Та вже якось рятуйтеся. Я тут, поруч».

Моє життя як християнки на кожному кроці сповнене свідченнями Його присутності. Він – всюди: в дітях, в лініях на долоні, в батькових зіницях і маминому зітханні. Він у бабиних порепаних пальцях, у свіжоскошеному сіні і на осонні, де сохнуть яблука. Він летить на павутинці разом із крихітним павученям і під могутнім орлиним крилом. Він у пахощах свіжовипеченого хліба і нової дощаної підлоги. Він у лункому кам’яному мощенні давньої площі і в звивинах вузької лісової стежки. Він розчинений в музиці і змішаний з олійними фарбами на полотні. Рукотворний і нерукотворний. Вловимий і невловимий. Видимий і невидимий.

Його вдихаєш із першим подихом грози і видихаєш у сонному зітханні. Дивовижний подарунок Бога – сон. Маленька смерть. Маленьке народження. Цікаво, чи не уві сні ми є найбільше собою? Чи навпаки – тоді собі не належимо, вразливі й беззахисні? Найчесніші і найправдивіші уві сні? І та коротка мить перед самим пробудженням, коли мозок вже увімкнувся, а тіло ще десь там, далеко. І якщо вслухатися у власні відчуття тієї миті, можна почути, як у нього (в тіло) повертається після прогулянки душа. Зітхає і вмощується десь поміж серцем і совістю, щоб знову завмирати і трепетати з нами у вирі щоденщини. Аж до наступного сну. Чи – пробудження?

Він – Творець. Ми створені за Його образом та подобою. І це не про бороду, як можна було б собі подумати. Ми створені за Його образом і подобою, щоб творити. Щодня. Щохвилини. Бо ж ми – від Творця. За Його задумом і натхненням.

Засмучуюсь, коли чую від когось, що той не має хисту до творчості. Мабуть, боїться. Нам властиво боятися. Боятися невдач, осуду, покарання, болю, голоду, смерті, Бога… Отак. Бога. Нас ним лякають. Чомусь. Скільки разів ви чули страхаючий докір «побійся Бога» як заувагу замість надихаючого «люби Бога» як заохочення? Бо я – багато. Наш страх убиває творчість. І душі не залишається нічого іншого, як утікати на прогулянку, поки ми спимо. І сновигати десь там, між думками, снами та мріями. В нас чи поза нами. Іноді стає так страшно згубити ту душу. Так страшно, що вона не повернеться в зашкарубле в буденності тіло, що аж поринаємо у творчість. Зі страху. І вона тоді така – несправжня. Творчість ніби і є. А насолоди – нема. І душа десь між серцем і совістю шепоче тобі, що то все – підробка. І кличе за собою. І вабить. Коли позбутися страху й піти за нею, відкривається справжнє. І лишається у віках як свідчення, що таки за образом і подобою.

Бог нині в моді. Його оселяють у штампованих тисячами іконах і однаково незграбних капличках, критих дешевим профнастилом, у пластикових вервечках і чванькуватих великодніх кошиках. Його прилаштовують до політичних промов і передвиборчих гасел. Його запрошують на урочистості, як колишню королеву: наче й шанують – он, посадовили на почесному місці – та не прислухаються. На Нього цитькають, коли треба зробити вибір між Божим і кесаревим. І на Нього посилаються, коли хочуть здаватися кращими, ніж є, і подобатися більше, ніж можуть.

А що ж Він? Посміхається в бороду й мовчить. Бо про свою любов Йому більше не треба свідчити. Її свідчення там – стекло кров’ю на Голгофі, просто в євхаристійну чашу. І стало таїнством. Свідчення Його любові у посмішці і тихому спокої, якого ми так шукаємо. Його любов – то звільнення. А все решта – потім. Коли самі захочемо.

Я не вірю у кару Божу. Вірю в благословення. Бог благословляє на діяння. Карає себе людина. В першу чергу – коли боїться. А кара – то про страх, а не про любов. Бог не карає. Бог дає вибір. А за вибір треба платити. Завжди. Бо і щастя має ціну. І свобода. А вибір – тим паче. І лише любов її немає, бо безцінна. Бо безумовна. Бо всяка, за яку треба заплатити – вже не любов, а підробка. І знову душа, що спрагла любові, десь між серцем і совістю чекає на сон, щоб полинути до Бога. Бо Він – любить. І любить безмежно. Безмежно…