Нам здавалося, що та гора нескінченно висока. Ми дерлися на неї, хто навкарачки, хто на рівних ногах, шпортаючись і щоразу загрузаючи носом у кучугурах. А ще ж треба було тягти важенні здоровецькі ґринджоли, з якими їздилося по дрова ще літ 30 тому. 

Ми дерлися на гору, реготали і пирхали, зсували на потилицю шапки, губили на схилі рукавиці, затикали по кишенях шалики… Ми рум’яніли напуцованими до снігу щоками, шморгали носами і відгортали з очей розповстані коси. 

Ми всідалися на ґринджоли по четверо, відштовхувалися, як були годні, ногами і повільно рушали з місця. А далі важенні сани на широких полоззях знаходили наглянсовану по снігу колію і летіли додолу так швидко і стрімко, що ми верещали на весь куток і неодмінно губили четверту десь на півдорозі. 

А тоді знову волоклися догори з тими ґринджолами, йойкаючи і крекчучи. 

Та хіба ж це нас втомлювало, коли ми були малими на зріст? 

Колись тут, на Гірці, був цвинтар. Спалили у войну. Мама пам’ятає понівечені розгорнуті гробівці – що там шукали?.. Золота? Коштовностей? Коли вони були малі на зріст, то у тих розкопаних гробівцях-печерах робили собі хованки. 

У межу до Гірки-цвинтаря – бабин город і садок. Може, тому я ніколи не мала трепету і жаху перед цвинтарями і так люблю гуляти старовинними кладовищами. Адже усе дитинство ми пасли корів на тій Гірці. Ходили одні до одних навпрошки через Гірку. Бавилися кавалєрки там само. Бо, хоч старі люди й казали, що місце там нечисте і “блуд сі чіпає”, але хіба б ми того боялися, коли були малі на зріст? 

В долинці під Гіркою колись була трясовина. «Страшне місце!» – лякали нас баба. Селяни збагатили її трупами здохлих тварин – від кота до коня. То було давно. Кладовище мертвих тварин бентежило мене більше, ніж знищений цвинтар мертвих селян. Ми були малі на зріст і боялися трясовини. Навіть узимку обходили її стороною. 

А живі… Живі докидали згори сміття. І стала трясовина сутичем. Нема більше трясовини. Є сміттєзвалище. І вже чомусь не так страшно. Може, тому, що ми зробилися більші на зріст?

Від цвинтаря залишилося лише два похилених хрести. Один – просто собі. Хрест та й хрест. А на іншому – розп’яття. Ісус, прицвяхований до поперечини. В терновім вінку і з пробитим боком. 

Баба вчили, що коли ми йдемо повз ті хрести, треба спинитися і перехреститись. А ще краще – клякнути і проказати “Богородице”. 

Ми клякали. І проказували все, що вміли – “Отче наш”, “Ангеле Божий” і “Богородицю” також. А що ми були малими на зріст, то протискалися під огорожею і дерлися на неї, щоб цілувати того Ісуса на чужій могилі. І нічого святішого у мене в житті не було, як отой Ісус… 

Ми носили йому квітки, плели вінки і вдягли їх поверх тернового. А позад нього була глибока яма – могила запалася. Вже нема її… Але ми оминали яму. Нам здавалося, що коли б хто впав туди, вже б не видряпався. Ми ж бо були малі на зріст. 

Малі на зріст… З великими здивованими очима і широко відкритими душами. В яких було місце кам’яному Ісусові. І живому теж. 

В наші душі містилося все! Щирий захват від нестримного лету з крутої гори, радісний лемент пташок під стріхою напровесні, перші проліски попід лісом. В наших душах було місце для зачудування і світла. Ми були малими на зріст. І мали великі душі. Величезні. Як озера. 

Ми впивалися простотою. І єдине, чого не було в наших душах, – темряви. Вона не знаходила там місця, як не старалася пропхатися туди. Чи то під личиною чорної заздрості, чи то в образі страху, чи то замаскувавшись під гнів. Темрява розчинялася у сяйві наших душ, навіть якщо б і просочилася туди маревом. 

Темрява не мала в нас сили. 

Ми виросли. Ми стали великого зросту. Здавалося, наші душі мали б рости разом із тілами. Рости і множити світло. 

Лиш стали вони чомусь малими на зріст. Чи то просто за темрявою їх не видко?