На чужині снився бузок

Сім’ю Ганни Михайлівни Бабак (Михайлів), яка народилася 28 січня 1944 року в с. Підлужжя Тисменицького району, вивезли на Сибір, бо дідусь не хотів вступати до колгоспу, казав: «Ще подивимося».

Уся родина, в якій, крім батьків Ганни, були ще дідусь з бабусею і молодший брат Михайло (1948 р.н), потрапила в останній вивіз 18 жовтня 1950 року. Вночі червоні активісти постукали у вікно і почали кричати: «Вставайте і збирайтеся до Сибіру».

Було холодно, більшовики не давали зібратися. До депортації родина не була готова, хоча у той час дехто заздалегідь сушив сухарі, готував одежу, забивав худобу. Дозволили взяти найнеобхідніше: одяг і трохи харчів (муки, кукурудзи й олії). Частину речей залишили у сусідки, щоб та потім прислала з передачею. Всі плакали і нарікали на долю.

З мамою перед виселенням, липень 1950 р.

Спочатку родину привезли в сільраду. Там виявилося, що батька в списках на депортацію нема, але ніхто не хотів з тим розбиратися, лише нагадали Михайлівим про діда, який не хотів йти до колгоспу. Коли всіх позвозили, то на другий день відправили відкритими вантажівками до пересильного табору в селище Брошнів, де вони пробули ще два місяці.

Виселенців розмістили на величезній території, яка у два ряди була обвита дротами, оточена вежами, на яких вартували озброєні солдати, і куди була підведена залізнична колія. Було ще якесь величезне приміщення, ніби хата-читальня зі сценою. Як згадує п. Ганна, поселили їх в окремих комірчинах – таких завеликих, як купе у поїзді, а спали люди на нарах і на землі. На ніч бараки закривалися. Сморід від параші був дуже сильний.

Давали там їсти якусь баланду, і вони б не вижили, якби родичі та сусідка не привозили провіант з села, а мама не продавала одяг. На обід привозили бочку з чимось, що називалося борщ (мутна рідина з кількома картоплинами, трошки крупи, волокна конини). Дворічний братик заслаб, застудився, мав ґулі по тілі, які йому різали, пересипали, щоб вошей не було.

Були люди, які намагалися втекти з табору. Якось п. Ганна почула постріл, пробудилась, а мама каже: «Не кричи, мабуть, вбили Михайла, нашого сусіда». А вранці всіх під конвоєм погнали до огорожі дивитися на вбитого, який прямо на огорожі між дротами лежав. А він, як згадує п. Бабак, «був красивий, як бог». Там багато людей вмирало…

Згодом виявилося, що Михайлова наречена Варвара передала йому гроші, якими той підкупив охоронця. Мати Михайла ще попереджала, що їй снився поганий сон, і просила не втікати. Але той таки вирішив втілити свій намір. Сталося так, що один охоронець взяв у нього гроші, а другий – застрелив «при спробі втечі». Ганна постійно думає, де ж ховали мертвих у Брошневі?

Під Новий рік сім’ю Михайлівих разом з іншими виселенцями повантажили у вагони і повезли… Було дуже холодно і весь час хотілося їсти. Хто був слабенький, того викидали з вагона ще живим. Була пічурка, люди щось собі на ній гріли, з вагона випускали лише по воду і по дрова. По дорозі бачили, як куриться дим з-під землі – люди жили в землянках. Зупинився ешелон в поселенні Лесопілки Усть-Абакінського району Хакаської автономної області[1].

Ганна Бабак – першокласниця

Місцеве населення «одягалося, як у нас роми», жило в юртах і їло конину. Поселили людей в бараках, дві-три сім’ї в одній кімнаті, а посередині стояла бочка з трубою, якою опалювали приміщення. Чоловіків зразу відправили на лісоповал. Жінки теж ішли на роботу – обробляти деревину. Тато пані Ганни обморозив ноги, пальці гноїлися, хтось дав валянки. Одягу не було. Жінки всі ходили у штанях. Усі були зажурені.

Але часом приходили естонці з музичними інструментами (вони були теж репресовані) і розраджували їх співами під акордеон. Так і стали ці люди їхніми друзями. Коли дозволили їхати додому, то естонці виїхали всі, а дехто з українців залишався, бо нікуди було їхати.

Сибіряки теж спочатку жаліли депортованих – якось привезли підводами трохи муки, картоплі і роздали під розписку. А потім неприязно говорили: «Ой ви, хохли, чому хочете їхати до себе додому, чим вам тут погано?» І звичаї у них були дивні: тиждень після зарплати не виходили з дому, бо пили. А якщо сподобалася сибіряку дівчина, яка прийшла на танці, могли її викрасти, а потім якийсь викуп давати. Жили без плану. Поживуть трохи, а далі запрягають у вози коней, корова позаду, пожиток складуть на віз і переїжджають в інше місце.

Сім’я Михайлівих пробула в Сибіру 10 років – з 1951 до 1961 року. Була біда, нужда, голод, але життя продовжувалося. Коли поховали бабцю, в листопаді 1952 року народився ще один брат Ганни – Василь.

Між собою виселенці дуже товаришували, за 40 кілометрів їхали, щоб зустрітися одне з одним. І після повернення в Україну продовжували підтримувати зв’язки. В Сибіру сім’я пробула ще рік після звільнення: чекали,  коли Ганна закінчить 10 класів школи.

Жінка згадує, що її мамі часто снився на чужині бузок. У Хакасії його немає, там росте лише богульник. З дому писали, присилали фотографії. Одного разу навіть дідусь прислав на Святвечір посилку з медом та іншими смаколиками. Коли помер Сталін, то дітей змушували показувати жалобу,  буквально ридати в школі.

Діти вчилися за 18 кілометрів від родичів, тож, коли їм бракувало харчів, місцеві давали щось своє, брали на ночівлю, якщо вони додому не могли добратися, хліба давали, гостили чаєм з мати-й-мачухи. Мали милосердя, бо багато з місцевих самі були нащадками тих, кого виселяли ще за царської Росії.

Нужда була велика. Коли мама купувала молоко, то Ганнуся міряла з братом склянки, чи в когось не більше. А ще цукор, грудками рафінований, кололи і їли як смаколики. Жінка згадує, що коли їй вже було 13 років, мама купила їй матеріал на сукню. Але матері запропонували теля за цю матерію, і так дівчинка залишилась без сукні. Місцеві за домашньою худобою і птицею не пильнували, корова взимку стояла у стайні з ледве збитих дошок, вся в інії від морозу, кури жили в сараї, а на зиму їх забирали до хати.

Родина збирала ягоди, гриби, кедрові горіхи (їх можна було продати), а потім доґаздувалися до корови, свині… Потроху почали вибиратися з бараків і поклали хату. Десь у 1955-56 роках Ганна з мамою на роботі складали дрова на самий Великдень. Тоді сіли на обід, помолилися і згадували минуле життя. Тут нізвідки взявся чоловік в штурмовці з рюкзаком і рушницею і звернувся до них: «Хохлушки, чого плачете? Не плачте. Ця скотина вже здохла. – Подув на долоньку легенько і сказав до жінок: – А ця держава отак розпадеться, і ви доживете до цього». І зник так само непомітно, як з’явився.

Коли приїхали з Сибіру в липні 1961 року, родину ніде не прописували. А відповідно, батьків не брали на роботу. Мати пішла в колгосп, а батько почав працювати за документами свого брата. Побудували собі хату. Батькам Ганни Боженька дав довге життя: тато помер у 82 роки, а мама – у 86.

Жили бідно-бідно. Ганна вже навіть дорослою не мала у що вдягнутися. Дівчина не могла вступити в інститут, хоч і добре вчилася (два роки поспіль набирала необхідні бали в медінститут, але її не зараховували на навчання). Довелося йти на роботу, а вчитися заочно. Згодом Ганна вийшла заміж, виховувала дітей. Як каже жінка, «треба було дряпатися по життю».

Дуже сім’я тішилася із незалежності України. Тато Ганни радів, що не загинули даремно люди. А потім, коли побачив зловживання нової влади, то кляв так, що і землі було тяжко. Переживав, що не впорядковані могили тих, хто загинув за Україну.

У 1990-х роках у стареньких пропало все, що було на ощадній книжці, перестали платити пенсію. Вони написали заяви на реабілітацію, їх визнали реабілітованими і виплатили за дві корови, хату та господарку 632 карбованці компенсації.

Сергій АДАМОВИЧ

* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проект «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

 

[1]
                [1] Всього, згідно з Книгою пам’яті жертв політичних репресій Республіки Хакасія, на поселенні було 11 сімей депортованих (41 особа).

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!