Морозу важко говорити. Кілька разів переносили розмову, кілька днів він думав, що відповісти на орієнтовані питання, які попрохав написати завчасно. 

«То все наслідки контузії», — пояснює. Їх в Мороза було кілька, вже й не памʼятає скільки. Опісля, каже, важко висловлюватися. Думок, каже, в голові багато, а слова скласти докупи тяжко. 

Справжнє імʼя Мороза — Костянтин. Він — боєць 10 ГШБ. Але не з Франківщини. Костя — з Кривого Рогу. 

— Чого мене назвали Мороз, — починає свою розповідь Костянтин, — точно не через те, що я дід Мороз. Як приїхав, хлопці завжди гукали: Мороз та й Мороз. Я не реагував, а потім спитав, кого вони кличуть. А вони такі: та ж тебе, бо ти такий «морожений». 

А я справді боявся. Не знав, як бути. Але мені сподобалось, як мене називали. Так і прижилося — Мороз. 

Виріс у дитбудинку

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Костянтин працював на заводі. У військо йти сам не зголошувався, каже, чекав на повістку. 

— Жінка боялась. Я не дуже хотів її залишати з дітьми саму. Бо крім них нікого не маю. 

Костянтин не має батьків. Він виріс в дитбудинку. Каже, саме тому так цінує сімʼю. Бо її в нього досі ніколи не було. 

— А як би повістка прийшла, то я би зразу і йшов. А чого ховатися? Від кого? 

На заводі Костянтин робив бронежилети для ЗСУ. 

— Можна сказати, що я вже відтоді працював на армію. Правда, думав, що це все швидко закінчиться, що ми скоро переможемо. 

Вороття не було

Повістку Костянтин отримав на тому ж заводі. Одразу пішов на військомат. 

— Мене щось попитали і сказали, щоб я йшов додому і чекав, коли прийде розпорядження. Я й пішов. А за годину мені вже дзвонять, кажуть, щоб наступного дня був вже з речами. 

Дружині та дітям Костя нічого не сказав. І думав вже і не казати. Але не витримав: коли сів в автобус, то подзвонив і зізнався. 

— Як дружина зреагувала? Ну а як можуть дружини реагувати? Плакала, переживала. Але вороття не було. Я вирішив, що поїду боронити державу. І вона б не стала проти мого рішення. 

Наддніпрянець в коломийській «десятці»

— Мені спершу сказали, що я маю бути звʼязківцем. Нас навіть трохи навчали. Але потім потрапив у десятку. Не знаю, чому там щось змінилося, але я вдячний долі, що потрапив саме до цих хлопців. 

Саме ці хлопці і дали Кості його позивний — Мороз. 

— Ну там рідко хто не «морозиться». Але, певно, я був особливим (усміхається). 

Взагалі, коли я приїхав, а там одразу 200-ті, 300-ті. А я жити люблю. Мені не хотілося, щоб мене по кусках привезли дружині. Але хто не любить жити, — додає і похмуріє. 

Ми витримуємо паузу. В такі моменти не знаєш, про що говорити та й чи варто взагалі. 

— Але знаєте, коли я побачив, що росіяни роблять з пацанами, як ми через них страждаємо — не з екранів телефону побачив, а вживу. То просто виключився будь-який страх і захотілося мститися. 

Війна — це страшно, каже, до біса страшно. Але розумієш, що не маєш права здатися. Заради сімʼї, заради пацанів, заради України. 

Мовне питання у війську

— І оце я опинився серед хлопців з Франківщини переважно. І вірите, я ж вчив українську у школі, я її наче розумів, проте поряд з побратимами зрозумів, що не знаю її взагалі. 

Мороз — російськомовний. Принаймні був донедавна. Каже, що хлопці говорять надто швидко. Але для себе зрозумів, що саме отака швидка балачка — це ознака справжнього носія мови. 

— І я теж так захотів. Правда, не одразу. Я спершу говорив російською. І мені ніхто не докоряв, ніхто не змушував переходити. За це я їм вдячний. 

Костя каже, що хоч ми всі українці, та люди з Франківщини — все ж інакші трохи. 

— Відчувається інший менталітет. Здається, що вони віками бережуть те, що ми загубили. І нам (людям з Центру України — ред.) треба цього вчитися. 

Що таке росія і що таке війна Костя зрозумів якраз будучи в окопах. До того, зізнається, не вважав їх чужим для українців народом. Тепер же все змінилося. Навіть розуміння важливості мови. 

— Знаєте, коли я зрозумів, що мова важлива? Тоді, коли ти на нулі говориш російською, то тебе просто можуть свої пристрелити, як ворога. Вночі, коли не видно форми і шевронів. І хлопці будуть праві, коли пристрелять. Бо нема чого нам з ними мати щось спільне. 

Мороз каже, що вчиться говорити українською, вчиться писати і починає українською говорити із сімʼєю. 

Розірвалася біля ноги

Коли ми говоримо з Костею, він якраз лежить у лікарні на реабілітації після поранення. 

Як це все сталося — Костя памʼятає смутно. Каже, наче памʼять відрізало. 

— Памʼятаю, що ми супроводжували людей з однієї точки на іншу. Людей я зустрів. Але, — Костя запинається і важко видихає, — тих людей немає більше. Залишився тільки я. 

Біля мене міна розірвалася. Біля ноги. Продиравило ногу, руку, живіт. З руки осколки, кажуть, витягати не можуть, інакше, рука відмовить взагалі. 

На реабілітації Костянтин має бути ще пів року. Кінцівки вдалося врятувати. Він також зможе повноцінно жити та пересуватися. 

— В мене поки не розвинулося такого, як ось у побратимів, що вони постійно хочуть повертатися назад. Я поки додому хочу. Але не знаю, чесно, не знаю, як я зможу жити, розуміючи, що вони там, а я — поміж цивільними. 

Я, певно, замало на війні побув. Але ж це можна виправити. Лише би встати нарешті на ноги. Бо я не можу пасивно дивитися на весь цей геноцид українського народу. 

Костянтин навіть не має сумнівів, що Україна переможе. 

— Ми просто не можемо програти. Але треба працювати на перемогу всім: вам донатити на армію та всіляко підтримувати, а ми свою справу знаємо, — усміхається, — добре вже знаємо.