Вояка-феномен з Івано-Франківська, якого називали богом війни і порівнювали з козаками-характерниками. За два роки жоден із його воїнів не поліг! Днями вшановували першу річницю загибелі легендарного командира ДУК ПС Григорія Семанишина, якого знали за позивним Семен. Без перебільшення, це значна втрата для всієї України. Втрата, навколо якої й досі витають чутки про дивні обставини.

Неможливо замінити

Відчиняємо хвіртку. Перший, хто нас зустрічає на подвір’ї, – великий рудий кіт. З синьо-жовтим нашийником. «То випадково, – всміхаючись, розповідає дружина загиблого командира Світлана. – Більше року тому купила Рижику цей нашийник, аби бідоласі блохи не докучали. Розкрила обгортку, а там – такий патріотичний сюрприз».

«Грішка так тішився, коли побачив…» – сумно додає Світлана, тендітна симпатична білявка з міцною вдачею та усміхненими очима. Такими ж, як у її полеглого героя.

18 січня 2016 року в районі Донецького аеропорту загинув 42-літній начальник штабу окремої тактичної групи імені капітана Воловика Григорій Семанишин із позивним Семен. Або ж просто Батя, як командира називали вояки. Поранення, несумісні з життям. Героя поховали в Івано-Франківську, в Меморіальному сквері, 22 січня, в День соборності України.

Кажуть, немає людини, яку неможливо замінити. Мабуть, це не про Семена. Бійцям і досі його бракує. Бойові побратими дотепер подумки спілкуються з Батею, радяться про життя. Щойно командира не стало, колишня тривка єдність між його хлопцями моментально дала тріщину.

Без батька залишилися 20-річна донька від першого шлюбу і ще тоді не народжений син від коханої дружини Світлани. Коли надійшла жахлива звістка, жінка була якраз на сьомому місяці вагітності. Нині маленькому Матвійкові майже рочок, і саме ця крихітка не дає матері згаснути. А 13-річний пасинок Назар геть важко пережив утрату – Семен був йому за рідного тата.

«Вони прийшли посеред ночі, – пригадує Світлана. – Я ще не спала. Там були його побратими, лікар… Сказали, що Грішка в лікарні. Перечекали до ранку. А вранці – все, нема більше Семена».

Шоковий стан не давав жінці до кінця усвідомити трагедію. Оговталася, коли прийшла труну купувати: «Мені як обухом по голові: та ж я вибираю труну для свого чоловіка».

Пес війни

«Семен… Воїн до самих кісток. На фронті таких називають псами війни, – каже біженець із Росії Олег Бутусін, який добровольцем воює на українському боці. – Воювати пліч-о-пліч із Грішкою було кожному за честь. Він був тим, хто завжди боровся за Божу правду».

Семен стояв біля самих витоків «Правого сектора», пройшов Майдан і майже два роки безупинно воював у зоні АТО. Воював лише там, де гаряче.

На всі найнебезпечніші завдання ходив разом з особовим складом групи, а якщо й відпускав хлопців, не міг знайти собі місця, поки всі не поверталися на базу. Завжди йшов першим. Завжди! Аби прикрити своїх у разі небезпеки. Хоча командир такого рангу міг би триматися десь посередині групи або й узагалі віддавати накази з бази.

Недарма ж його називали Батею – тільки Батя міг вилаяти гострим слівцем, а потім підійти і сказати: «Ти ж не ображайся, я не зі зла». Та й не ображалися ніколи, бо лаяв, коли дійсно заслужили. Боєць ПС Юрій Сергійчук із позивним Сирота пригадує, що Семен завжди був справедливим, жорстко карав за п’янку – давав буки (удари дубинкою), забороняв «мародерку». Не раз ЗСУшники просили «піднатаскати» своїх бійців саме у Баті.

Вправний розвідник, володів майже всіма видами зброї, словом, спеціаліст найвищого ґатунку. Дуже любив постріляти з ПТУРа. Міг розібрати автомат на дрібні деталі, а потім так само легко скласти. Зі снайперської гвинтівки людину «знімав» з відстані 1350 м (висококласний снайпер «знімає» з кілометра).

«Я й гадки не маю, звідки він те все вмів, – знизує плечима старша сестра Семена Тетяна Владімірова. – Коли Грішка служив в армії, то солдати там більшість часу генералам дачі будували. Мабуть, то справді покликання». Тетяна пригадує, як одного разу, коли дядько дізнався, що племінник Григорій пішов добровольцем на передову, лиш замислено промовив: «То й не дивно, що Гріша такий. Колись у нашому роду вже був легендарний козак, який нічого не боявся».

«Думаю, такого командира, як Семен, більше не буде», – сумно каже Юрій Сергійчук.

Петрик П’яточкін

Григорій народився на п’ять хвилин швидше за свого брата Миколу. Хлопчаки-близнюки постійно ходили разом. Бешкетували теж разом. Ох і частенько ж малі отримували від батьків на горіхи!

Сестра Тетяна каже, що в дитинстві Григорій був таким собі Петриком П’яточкіним – його було скрізь повно. Мав унікальне вміння знаходити будь-що і будь-де. Тож якщо хтось щось губив, одразу бігли до Грішки – той точно відшукає.

«Гріша був лагідним дитям, – з усмішкою згадує мама загиблого Зоя Семанишин. – Часто так щиро і по-дитячому просив: «Мамочко моя солоденька, ти, будь ласка, ніколи не будь стара. Будь молода. І ніколи не вмирай. Я – мамин син».

Але потім хлопчина підріс і вже не був маминим сином, став самостійним і незалежним юнаком. Вчитися в школі Григорій не любив, зате обожнював спорт. Був майстром спорту з вільної боротьби, навіть потрапив до олімпійського резерву. Після армії не продовжив спортивну кар’єру. Нагрянули складні 90-ті – мусив якось виживати. Трохи торгував на базарі, потім у таксі працював, тоді подався у Польщу далекобійником.

Коли почув, що в центрі столиці «заворушки», студентів б’ють, якраз був у рейсі. Більше не міг крутити кермо на чужині. Прийшов до поляка-роботодавця і заявив, що не допрацьовуватиме до кінця контракту, бо мусить їхати рятувати земляків. Поляк хоч чужий, але виявився людяний – все зрозумів і відпустив патріота без штрафних санкцій.

«Війна – це моє»

Григорій поїхав на Майдан 18 січня 2014-го – рівно за два роки до своєї загибелі. Дивний збіг. Поки Семанишин боровся в Революції гідності, Світлана днювала і ночувала біля телевізора. Жінка тоді дуже глибоко усвідомила, наскільки Грішка для неї цінний. Щодня телефонувала йому і казала: «Сонечко, їдь додому. Хоч голий-босий – мені нічого не треба. Лиш будь поруч».

У телефонних розмовах із мамою Семен говорив, аби та не хвилювалася, бо він там тільки їсти варить і прибирає. Насправді ж Григорій одним із перших почав виколупувати бруківку на Грушевського. Брав участь у всіх протистояннях. Мало не втрапив під БТР. Чудом витягли.

Війна з перших місяців засмоктала Григорія, наче трясовина. З головою. Він казав, що вже не уявляє свого життя без війни, що вже ніколи не зможе працювати, як колись, водієм. «Війна – це моє», – стверджував командир.

«Якось зустрів Семена в Івано-Франківську, – розповідає Олег Бутусін. – Він приїхав додому відпочити на тиждень. Через кілька днів дивлюся, а Грішка вже назад – на фронт. Каже: «Не можу я інакше! У мене там все, я там живу».

«Скільки ми його просили, – бідкається мама Зоя Семанишин. – Грішка, ну досить з тебе вже тієї клятої війни. Схаменися! У тебе ж діти… Він лише відрізав: «А там у мене аж 120 чоловік».

У ЗСУ Семен нізащо б не пішов. «Там не та війна, – пояснює Юрій Сергійчук. – Вони воюють, чекаючи наказів, які надто часто виявлялися безглуздими. А добровольці на передовій завжди працюють ефективно». Вояки ЗСУ не раз просили допомоги у Баті та його солдатів.

Григорій якось розповідав сестрі про безглузді накази, які покосили вояків під Дебальцевим. Він тоді брав участь у засіданні штабу, обґрунтовано пояснював начальству – зможе так відпрацювати в цій точці, що вийдуть українські солдати, які втрапили у вороже кільце. «Дозвольте мені!» – кричав Семен. Не дозволили. Без пояснення. Ні, і крапка. Батя все одно самовільно відпрацював, але в іншій точці, і ті воїни звільнилися.

Волонтерка Аліса Котик пригадує надможливості Семена, які несила було логічно пояснити. Часто Батя вигадував такі стратегічні дії на полі бою, що вояки лише крутили пальцем біля скроні, мовляв, це ж стовідсотковий провал. На що командир відповідав: «Хто мені вірить, нехай іде зі мною». Зрештою йшли всі, бо вірили, незважаючи ні на що. Жодна стратегічна операція, яку продумував Семен, не прогоріла! І жодного разу не загинув ні один його воїн. Ніхто з «сепарів» не міг вичислити групу Баті.

«Не знаю, чи бійці настільки ж щиро вірили в Господа, як у Семена», – сумно додає Аліса Котик.

Війна змінила Семанишина. Він став жорсткішим. Жив нинішнім днем, бо розумів, що завтра є доволі крихким.

 

Без «масок»

Коли Світлана дізналася про вагітність, то на краплину більше сподівалася, що буде доня, бо вже мала синочка від першого шлюбу. Коли спитала Григорія, кого він дужче хоче – хлопчика чи дівчинку, той одразу ніжно відповів: «Мені байдуже, чиї п’яточки цілувати. Головне, що ріднесенькі».

Ім’я для малечі вибирали недовго: «дарований Богом» – так з грецької перекладається «Матвій».

«З Грішкою мені завжди було тепло, – ділиться вдова. – Він, наче сонце. Мав дуже добре серце, але й у кишеню собі не давав наплювати».

Семанишин і справді був добряком – це зауважують більшість побратимів. Але якщо десь натикався на несправедливість, особливо стосовно своїх воїнів, ставав несамовитим.

Семен завжди тримався осторонь від інтриг. Сила духу та ідея – ось що було рушієм для цього легендарного воїна. А ще – він постійно усміхався. Був справжнім і людяним, ніколи не одягав «маски». Не хизувався, як багато інших, які шваркотали, мовляв, мішками кров проливали «на передку».

Натомість Семен часто розповідав про бої у Донецькому аеропорту: «Дивина, та й годі! У нас стріляє танк – а ми живі! Все навколо вибухає, трощиться – а ми живі!» Хто на фронті не був, той Господу не молився. Перед кожним завданням Батя читав 90-й псалом.

Повернувся назавжди

Кажуть, що Григорій Семанишин загинув за дивних обставин. За яких саме? Дивних – та й усе! Добровольці, а тим паче такі професіонали, як Батя, заважають багатьом зрадникам провадити свій ниций бізнес на війні. Подейкують, Семену не раз пропонували великі гроші, аби лише він перестав воювати і забрався із зони АТО додому.

«Якщо він загинув не по Божій волі, а по людській, – каже дружина Світлана, – то ця кров на їхніх руках». Жінка дуже хотіла, аби коханий прийшов до неї уві сні, хотіла розпитати, як загинув насправді… І він прийшов однієї ночі. Але не мовив ні слова, лиш так ніжно усміхнувся, що Світлана відчула – не треба його турбувати, ще буде час розпитати, адже тепер Грішка повернувся назавжди.

Цілий рік, відколи поховали Григорія Семанишина, батьки героя ходять до його могили кожнісінького дня! Помолитися. Свічку запалити. Щоразу залишають кілька цукерочок, аби хтось пригостився.

Татові загиблого командира геть важко говорити про сина: «А що зараз уже говорити?.. Немає більше нашої дитини. Самі фотографії лишилися».

Дружина каже – вони з Григорієм були настільки близькі духовно, що тепер здається, ніби їй відрізали половину серця і викинули в безодню.

За кілька днів до загибелі Семена Олег Бутусін телефонував йому, вітав із Різдвом. «Ми обов’язково разом дійдемо на танках до твого рідного Владивостока, – весело гукав у слухавку Батя. – Обіцяю, друже, разом дійдемо».

Семене, чому не дотримав слова?

Наталя МОСТОВА