Наталія ДОСКАЛЮК: «Прийшла сюди після інституту і збираюся працювати, скільки Бог дасть»

  • Наталія Доскалюк – завідувачка науково-методичного відділу Музею мистецтв Прикарпаття. Народилася в сім’ї, де ніхто не мав жодного стосунку до мистецтва, – у родині медиків, і все йшло до того, що Наталя продовжить цю традицію. У них вдома не було жодної картини. Зате дівчинка з батьками часто приходила в гості до татової родини в польське помешкання з високими стелями і з багатьма картинами. Вочевидь, серед оригіналів там були і копії, але тоді вони справляли на Наталю велике враження і викликали цікавість, можна було ходити помешканням і роздивлятися їх, скільки завгодно…

    Хотілося бути поруч

    Наталя змалечку малювала. Одного дня до школи прийшла вчителька з художньої школи, подивилася роботи і відібрала кількох дітей для навчання. Так Наталя опинилася в художній школі, яку закінчила з відзнакою…

    Коли прийшов час вибирати фах, то ніхто не думав, що дівчина згадає про малювання. А вона вирішила вступати на художньо-графічний факультет тоді ще педагогічного інституту ім. В. Стефаника.

    «Мені подобалося вчитися, подобалася атмосфера і викладачі, під час навчання я познайомилася з Віктором (Віктор Доскалюк – головний зберігач фондів Музею мистецтв Прикарпаття – авт.), і ми одружилися ще студентами», – згадує Наталія.

    Чоловіку у 1993 році запропонувала роботу в тоді ще Івано-Франківському обласному художньому музеї викладач Лідія Василівна Хом’як. На той час відбувалося масштабне створення нової експозиції сакрального мистецтва Галичини, яким керував світлої пам’яті Віктор Іванович Мельник – завідувач відділу образотворчого мистецтва, і Віктор Доскалюк був розподілений у його відділ.

    Провели титанічну працю, від візуального втілення багаторічних теоретичних напрацювань Віктора Івановича до великого обсягу фізичної чоловічої роботи на кшталт «принести, повісити, змонтувати». На той час Наталя ще була студенткою, але теж приходила допомагати. Експозиція «Сакральне мистецтво Галичини XV–XX століть» відкрилася 18 серпня 1993 року і стала небуденним явищем музейної практики – було багато захоплених відгуків та рецензій…

    За останній рік навчання в інституті Наталя часто бувала у музеї, знала всіх співробітників і була зовсім не проти тут працювати після закінчення вузу. Так і сталося 1994 року з легкої руки Віктора Мельника, і працює жінка тут по сьогодні.

    «Хотілося бути поруч, слухати, як він говорить, вслухатися у його низький, виважений тембр голосу, – розповідає Наталія Доскалюк про Мельника. – Його життя – це була велика любов до мистецтва і музеїв як культурних інституцій, він був стержнем і рушійною силою багатьох проєктів, мистецтвознавець з великої букви».

    2012 року Івано-Франківський обласний художній музей змінив свою назву на Музей мистецтв Прикарпаття і представив оновлену експозицію, на яку пішло більше трьох років приготувань. Треба сказати, що добре використати експозиційний простір у такій споруді, почленованій великою кількістю пілястрів і пілонів, доволі складно. Після довгих дискусій був вибраний ідеальний варіант – експозицію сакрального мистецтва розташували у вівтарній частині, східну наву віддали відділу іноземного мистецтва, західну – українському мистецтву. Виставили нові, до того часу не бачені відвідувачами роботи, зокрема автопортрет Олекси Новаківського, живопис Олени Кульчицької, натюрморти Осипа Сорохтея, полотна закордонних майстрів…

    Велика удача

    До сорокаріччя, яке святкували влітку минулого року, в музеї підготували нову експозицію. Її тематико-експозиційний план розробила завідувачка науково-методичного відділу Наталія Доскалюк. Вирішено нічого кардинально не змінювати, залишивши чотири розділи експозиції – сакральне мистецтво, зарубіжне мистецтво і українське (декоративно-ужиткове та образотворче) – на їхніх попередніх місцях. Трохи змінили розміщення сакрального мистецтва, надавши, таким чином, нових акцентів експонатам та зосередивши увагу на окремих поліхромних скульптурах, які колись були частиною храму, розташувавши їх у вівтарній частині ліворуч.

    Над ангеликами, що тримають невід Петра з рибками, є вільне місце – реставрується розп’яття, яке раніше висіло на вівтарній стіні і було змонтоване 1993 року. Відтоді воно зазнало пошкоджень і потребувало ґрунтовних реставраційних втручань, які проводить завідувач сектора реставрації Зиновій Крок.

    Кожній новій експозиції завжди передує велика кропітка робота, коли через брак достатньої експозиційної площі здійснюється вибір нових робіт з великого і багатого фонду, проводиться велика суто технічна та паперова робота, а також триває інтенсивне дослідження в рамках атрибуції, тобто наукових пошуків зі встановлення автора твору, місця й часу створення. І тут, якщо пощастить, можна зробити відкриття. Зокрема через скрупульозні зіставлення та вивчення відповідних матеріалів Наталі вдалося встановити, що суттєво пошкоджена робота геніального майстра Йоганна Георга Пінзеля, яка вважалася скульптурою «Христос – Добрий пастир» з городенківського Костелу Місіонерів, з огляду на наявні чітко модельовані хмаринки та кінчики крилець відбитої голівки ангелика в ногах Христа, насправді є скульптурою «Розіслання Христом апостолів» з Костелу Непорочного зачаття Діви Марії з цього населеного пункту. На давніх світлинах можна розгледіти розведені в сторони руки Христа.

  • Віктор Доскалюк має легку руку і справжній азарт вченого, бо саме йому мистецькі шедеври відкриваються у своїй первісній справжності. Як це було в мистецько-детективній історії з чотирма полотнами – Фредеріко Бароччі «Монахиня з дитям», Франческо Тревізані «Мадонна», Гвідо Рені «Се чоловік» і «Морський краєвид з фігурами» невідомого художника. Вони були передані 2002 року з київського Музею російського мистецтва і через напис на підрамниках «Студіон» вважалися студійними повторами картин відомих представників італійської школи. Картини вже з самого початку викликали у музейників підозри щодо їх вторинності, і оскільки полотна були в дуже поганому стані, то реставратори Національного науково-дослідного центру України в Києві взялися за роботу. У процесі реставрації підозра, що вони мають справу не з копіями, а з оригіналами, тільки зростала. Шляхом фізико-технічного дослідження з’ясували, що пігменти, які використовували автори цих полотен, застосовувалися живописцями у XVII столітті.

    В Івано-Франківську роботу «Се чоловік» реставрував Валерій Твердохліб, «Краєвид з морем» – Зиновій Крок. Потім почалася велика і доволі тривала дослідницька робота Віктора Доскалюка, в результаті якої вдалося з’ясувати походження полотен. Вони виявилися мізерною частиною великої колекції митрополита Андрея Шептицького, яка зберігалась у родовому маєтку графа в селі Прилбичі. З приходом радянських військ 1939 року митрополит, бачачи звірства нової влади, звернувся з проханням до директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького врятувати колекцію. Певний час вона перебувала в околицях Яворова, а в період німецької окупації картини перевезли до монастиря студитів в Уневі. 1950 року радянська влада вилучила картини з монастиря і мала їх доправити до Музею родини Ханенків (колишня назва – Київський музей західного та східного мистецтва – авт.). Загалом було вивезено 118 творів мистецтва, серед яких було 25 картин західноєвропейських майстрів XVI-XVIII століть, і, на щастя, зберігся детальний список 25 творів малярства та окремі їх фотографії, зроблені 1950 року, до відправлення їх до столиці. Чи треба додавати, що решти творів, крім оцих чотирьох, слід загубився?..

    «Малоймовірно, що десь у музеях Західної України ще можна побачити полотна Фредеріко Бароччі, Франческо Тревізані та Гвідо Рені. Мати в музеї твори європейських художників епохи бароко – це велика удача. Будь-який музей світу мав би за честь експонувати їх», – каже Наталія Доскалюк.

    І це тільки частина мистецьких відкриттів, здійснених у стінах Музею мистецтв Прикарпаття…

    У новій експозиції, у розділі українського мистецтва, велика увага приділена представникам київської, львівської та закарпатської мистецьких шкіл. 2020 року вона поповнилася творами відомих івано-франківських митців Володимира Гуменного, Володимира Чернявського та Едуарда Ніканорова. Декоративно-ужиткове мистецтво Прикарпаття представлене широкою палітрою технік та видів народних ремесел, характерних для наших чотирьох етнічних груп – Гуцульщини, Бойківщини, Опілля та Покуття…

    Непрості теперішні часи

    Попри багатий фонд музею, за останніх декілька десятків років його сучасне поповнення здійснюється винятково за рахунок негласної домовленості між митцями та музейниками, коли художники презентують свою роботу на знак вдячності за проведення своєї виставки в приміщенні споруди, оскільки державою гроші на поповнення фондів не виділяються. Звичайно, музейники використовують всі можливості для якомога активнішої діяльності, зокрема отримання ґрантів на культурні проєкти.

    Так, два роки тому музей отримав грант Українського культурного фонду на проєкт «Творчість Параски Хоми як самобутнє явище українського народного мистецтва», що дав можливість належно оформити біля 70 робіт майстрині народного декоративного розпису, на жаль, вже покійної, та провести низку виставок у райцентрах області, популяризуючи її творчість.

    Також 2020 року вийшов друком альбом «Музей мистецтв Прикарпаття», де автором тексту є Наталія Доскалюк.

    І втішає той факт, що, незважаючи на всі труднощі теперішніх часів, кількість відвідувачів музею суттєво не зменшилася: люди, як завжди, приходять за новими враженнями і відчуттями, за спілкуванням, за спогляданням краси. Щоправда, менше стало школярів і студентів: школярів приводили вчителі міських шкіл та привозили з райцентрів під час шкільних канікул, а студенти приходили групами у процесі навчання. Тепер ця чудова традиція фактично забута.

    Наталія розповідає, що дуже любить проводити екскурсії, особливо індивідуальні або для невеликих груп. Тоді можна побудувати спілкування дуже камерно, коли відвідувачі зрозуміють і дізнаються щось нове для себе, що дасть їм можливість духовно збагатитися і, може, навіть трохи змінитися. Зізнається, що під час карантину їй не вистачало екскурсій, не вистачало живого, безпосереднього спілкування з відвідувачами, трохи з жалем констатує, що зараз за браком часу майже не малює, і каже, що для неї імпресіонізм – вершина всього. А ще музейниця дуже любить свою роботу, яка стала для них з чоловіком справжнім захопленням на все життя, тож її життєве кредо звучить так: «Прийшла сюди після інституту і збираюся працювати, скільки Бог дасть».

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!