Івано-франківський боєць Володимир Лисенчук не дожив 12 днів до свого 30-річчя. Цей воїн усе життя шукав небезпеки, наче змагався зі смертю. Вона таки здолала його наприкінці фатальної весни 2014-го на горі Карачун. Ще донедавна донечка Діана була переконана – ангелики забрали татка на небо, бо зараз у країні війна, але коли все скінчиться, вони його відпустять назад додому.
Коли Володимир був ще немовлям, одного разу його маму застерегла якась віщунка: «Бережіть свого малого від висоти». Через багато років, коли чоловік вже оженився, дружина не раз запитувала, усміхаючись: «Володику, а чого це в тебе така коротка лінія життя на долоні?» Він лише знизував плечима і обіймав кохану…
За мужність
Володимир Лисенчук народився в селі Лісний Хлібичин на Коломийщині. У квітні 2002 року з відзнакою закінчив Коломийське вище професійне училище №17 за спеціальністю слюсар-ремонтник, електрозварювальник ручного зварювання. З листопада 2002-го по квітень 2004-го проходив строкову військову службу на посадах курсанта, інструктора, командира відділення Кінологічного навчального центру Державної прикордонної служби України.
З квітня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Спочатку охороняв громадський порядок в Ізюмі, а потім вирушив під Слов’янськ.
29 травня Володимир Лисенчук разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12.30 гелікоптер Нацгвардії, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчика на горі Карачун був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами. Під час падіння вибухнули паливні баки. Внаслідок трагедії загинуло 12 чоловік: шість нацгвардійців, серед яких легендарний генерал Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття, в тому числі й Володимир Лисенчук.
1 червня в Івано-Франківську прощались із загиблими правоохоронцями, на громадянську панахиду прийшли кілька тисяч містян, весь особовий склад прикарпатської міліції, керівництво міста та області. 2 червня Володимира Лисенчука поховали на кладовищі рідного села.
У загиблого героя залишилися батьки, старший брат Віктор, а вдома в Івано-Франківську – дружина Світлана та двоє дітей: на той час 6-літня донька Діана й семимісячний син Віталій.
20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).
«Хлопці, будете служити українській армії!»
Володя ріс здоровим хлопчиком, ніколи не хворів. Дуже любив село. Кожних вихідних туди приїздив. Змалку обожнював танцювати. Десь у років п’ять-шість під час святкування весілля тітка запитала малого: «Володю, ти чого так задумався?» – «Тето, я хочу піти до клубу. І там танцювати з дівчиною».
Мама бійця Марія Лисенчук пригадує, як одного разу дідусь подарував малим внукам, Володимиру і Віктору, іграшкові автомати. Вони всі разом марширували по подвір’ю, а дідусь сказав, наче напророчив: «Хлопці, ви будете служити українській армії!»
Володя завжди любив небезпеку, тому дуже хотів працювати в міліцейському спецпідрозділі, і через якийсь час його мрія збулася. Чоловік влучно стріляв, хлопці завжди кликали його на полювання.
Коли перейшов на роботу в «Беркут», дружина Світлана каже, що одразу відчула якусь самотність. Хоча командир про це попереджав і казав, що потрібно бути готовою до всього. Чоловік на такій службі може ночами пропадати, у нього часто будуть виїзди, тож на свята дружина теж може залишатися сама… Потім Світлана зрозуміла й відчула, наскільки це відповідальна та небезпечна робота. Дуже переживала за нього, бо ж траплялися різні ситуації за сім років служби.
Спішив усе встигнути
«Коли ми почали зустрічатися, Володя мені сказав, що живе в Коломиї, працює в патрульній службі міліції, закінчує курси, але, мовляв, ми будемо бачитися, приїжджати одне до одного, – пригадує дружина. – Я в це не вірила, бо які можуть бути стосунки на відстані? А Володя наполягав: «Як я сказав, так і буде». Так воно й сталося. Він завжди дотримував слова. Потім чоловік переїхав до мене в Івано-Франківськ, ми жили з моїми батьками».
Мама бійця пригадує – коли у Володі народилася перша дитина, донечка Діана, він нею марив, любив понад життя. Так тішився малою: «То моя доця…»
Також Володя дуже хотів сина. Коли Світлана вдруге завагітніла й після обстеження на апараті УЗД сказали, що буде дівчинка, жінка вийшла з поліклініки спантеличена й не знала, як про це повідомити коханому. Та Володимир сказав: «Ну що ж, я дуже радий. Але третій точно буде син». А коли після пологів дізнався, що Бог таки послав хлопчика, то був неймовірно щасливий: «У мене народився «беркут»!» Дуже хотів, щоб син пішов його професійною дорогою.
Сім’я часто відпочивала в Карпатах. Один раз вдалося поїхати на море в Севастополь. Світлана тоді якраз була вдруге вагітна. В її мами в Криму жили родичі, тож з’явилася можливість відпочити на узбережжі. Хоча жінка спершу не дуже хотіла вирушати в таку далеку дорогу. «Мамо, я ж вагітна. Все-таки п’ятий місяць. Різне може статися», – сказала тоді Світлана. «Доню, не знати, як буде на другий рік. Їдьте зараз – поки є можливість». Мама як у воду дивилася – на другий рік Володя вже був на небесах.
Комунікабельний, легкий у спілкуванні, постійно жартував, першим сипав анекдотами у товаристві – таким у пам’яті залишився Володимир. «Він мав дуже потужну наснагу до життя, – додає дружина. – Постійно спішив усе встигнути».
Володимир з товаришами часто приїжджали в його село, відпочивали в його батьківській хаті, йшли до ставка. «Мамо, а будуть пироги?» – з усмішкою запитував по телефону боєць. Він обожнював вареники. «Будуть! Будуть тобі пироги, синочку! Приїжджай».
Володимир був затятим рибалкою. І йому та справа чудово вдавалася. Коли чоловік приходив до озера, всі рибалки змотували вудки і йшли геть – якщо Володя появився, то улову вже й так не буде, всю рибу половить він. Діанка, як і тато, обожнює риболовлю. Риба їй так само наче сама у руки пливе. Раніше дівчинка відпускала улов, але тепер все несе додому, бо там чекає кошеня. Діаночка любить довго поспати, але якщо вранці запланувала з дядьком йти на риболовлю, сама прокидається о четвертій ранку – готова, як штик. А якось так хвилювалася, щоб стрийко її часом не забув вдосвіта взяти з собою, що навіть спати не лягала.
Тато захищає
Коли почався Майдан, Володя тимчасово не працював у «Беркуті», проходив реабілітацію, адже напередодні переніс дуже складну операцію. Спершу чоловікові невдало вирізали апендицит, зачепили судину, почалася внутрішня кровотеча. Однією ногою вже був на тому світі. На щастя, лікарі тоді добре спрацювали і наступного ж дня зробили повторну, значно складнішу операцію. Шанси на життя коливалися в межах двох відсотків. Завдяки чудовій фізичній підготовці і витривалості Володя таки виборсався, але потребував тривалого відновлення. Звісно, про роботу треба було на деякий час забути. Та чи міг він це зробити, коли почалася Революція гідності? Було дуже складно. Сидіти в чотирьох стінах боєць не міг, час від часу ходив до колег, аби дізнатися новини. Декотрі знайомі йому навіть могли щось образливе вслід кинути – людська лють тоді зашкалювала. А Діаночці в дитсадку діти казали: «Твій тато – вбивця». Дівчинка вдома запитувала в мами: «А що, тато справді вбиває?» – «Ні, котику. Тато, навпаки, захищає».
Дружина досі пам’ятає, як чоловік у той буремний період кілька разів казав: «Свєта, буде війна в країні. От побачиш».
37 днів
Марія Лисенчук, мати Володимира, пригадує: «Це був Великдень, Поливаний понеділок. Володя гостював на свято з дружиною й дітьми. Після обіду до нас приїхали хлопці з його спецпідрозділу: Віктор Яков’як і Петро Остап’юк. Посиділи за столом, потім були на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їхати на схід. Мовляв, ти ж після операції ледве став на ноги».
«Ні, я не можу не поїхати, – гарячково казав він шокованій мамі. – Хлопці їдуть, поїду і я. Ми будемо разом».
«Володю, ти ще дуже ослаблений. Є хлопці, які зараз більш здорові. Поки що лишайся дома», – вмовляла дружина. «Ні! Я на Майдані не був, а на схід точно поїду».
Того дня боєць так підкидав малого шестимісячного синочка, обіймав його тисячу разів. Наче прощався з дитиною назавжди.
Мамі дуже запам’яталося, як син виходив у ворота, а дружина запитала: «Володю, ти повернешся?» – «Буде видно», – відповів чоловік. Коли сідав у машину до своїх хлопців, у рідної тітки аж мороз по шкірі пішов, у голові майнула страшна думка, що вона більше ніколи не побачить племінника.
Спочатку вони охороняли громадський порядок у місті Ізюм, усе було спокійно. Телефонував, що люди дуже доброзичливі, приносять їжу, каву, цигарки. Потім перетелефонував, що їх переводять у Слов’янськ. Мама розповідає, що зідзвонювалася з сином чи не кожен день. Він ділився, що спершу нацгвардійці прийняли їх із хлопцями не дуже добре, мовляв, «беркути» приїхали. Косо дивилися постійно. Але потім, коли побачили, як прикарпатські бійці воюють, ставлення кардинально змінилося.
«Коли відбувся перший обстріл гелікоптера, в ньому був і наш кум Ростислав Ткачук, – розповідає Світлана. – Їх перекидали в Слов’янськ на один із блокпостів. Слава Богу, тоді все обійшлося добре, хлопці приземлилися без ушкоджень. Володя після цього зізнався, що страшно сідати у вертоліт, бо в будь-який час його можуть обстріляти, тож не знаєш, чи він приземлиться. Ніби щось передчував. Пригадую таку його фразу, яку він зронив перед загибеллю: «Шкода, що не побачу, як малий почне ходити». Я його заспокоювала, мовляв, малому лише півроку, а ти скоро повернешся…
Діанка теж, мабуть, щось передчувала. Вона з татком дуже тісно пов’язана – його копія. Пам’ятаю ті три випадки, коли вона приходила з вулиці й дуже плакала. Просила зателефонувати Володі. Коли він не брав слухавку – впадала в істерику: чому татко не обзивається. А як передзвонював, то заспокоював: «Діаночко, я скоро приїду й більше вас не залишу».
За 37 днів у зоні АТО Володя двічі мало не загинув. Якось повз нього пролетів осколок, дивом не зачепивши бійця. А другого разу міна не зірвалася.
Напередодні свого останнього дня Володимир телефонував усім друзям – не міг наговоритися. Мама подзвонила о пів на одинадцяту дня, але він не відповів. Потім сам обізвався: «Мамо, сьогодні був такий обстріл, що дивом вдалося врятуватися від осколків».
«Зайчику, татко не повернеться»
«Свєта, їх більше нема», – пролунало в слухавці від товаришки, яка щойно зв’язувалася із заступником командира. Дружина просто впала на коліна і молилася. Жінку забрали до лікарні, на фоні сильного стресу у неї почалися проблеми зі здоров’ям. Синочок теж потрапив до лікарні із двостороннім запаленням легень. То був пекельний період. Світлана навіть не змогла бути присутньою під час панахиди – була дуже квола. А на похорон її привели під руки і так тримали протягом усього обряду.
«Можете не переживати, – сказали побратими мамі загиблого воїна, – Володя лежить у труні цілим. Його тіло не було розірване на клапті».
10 червня вояка мав святкувати 30-річчя. Сімейна пара ще в травні замовила місця в ресторані. Світлана вже склала список гостей і хотіла замовляти меню, а Володя тоді сказав: «Почекай. Не забігай уперед. Я приїду зі сходу, і тоді все зробимо».
Коли згорьовану дружину нарешті виписали з лікарні, дорогою додому пролунав дзвінок. То був працівник ресторану: «Нагадую, що у вас зал замовлений на 10 червня. День народження вашого чоловіка, так? Коли будемо меню складати?» Світлана розплакалася…
Через тиждень після похорону, на світанку, до рідної хати загиблого зайшли його побратими. Вони щойно прибули з Донеччини. Влаштували салют на могилі…
Донечка після загибелі Володі з його подушкою ходила по хаті й казала, що вона татусем пахне. А Віталик ще нічого не розумів. Коли Володя був живий, то намагався вимовляти літеру «т», а коли не стало татка, у нього це ніяк не виходило.
Світлані часто сниться коханий. Перший раз побачила його уві сні, коли відходила від наркозу, якраз перед похороном. Вона летіла десь високо у хмарах, а потім відкрилося небо – там стояв Володя. Усміхався. Позаду два ангели. Сяйво було неймовірне.
Спершу Діанка говорила всім, що ангелики забрали татка на небо, бо зараз у країні війна, але коли все скінчиться, вони його відпустять назад додому. Мама якось не витримала, не могла допустити, аби дитина жила надіями, котрі ніколи не справдяться: «Зайчику, татко більше ніколи не повернеться».
Наталя МОСТОВА