Непотрібний

  •          У 2019 році відбулася прем’єра фільму «Заборонений». Наповненість залів – то окрема історія. Але починалося усе ще до прем’єри: сцени із судовим процесом – різати їх чи не різати, показувати чи не показувати адвоката Стуса тощо. Відтак частина глядачів пішла з цікавості: подивитися, чи порізали, чи все показали, бо ж якщо не порізали, то раптом потім заборонять і т.д. Тобто не з поваги до самого Стуса і бажання дізнатися про нього більше, а абсолютно з інших причин.

             У тому ж таки 2019 році в Івано-Франківську відбулася презентація книги В. Кіпіані «Справа Василя Стуса» у громадському ресторані Urban Space 100. Людей начебто трохи було, але якщо врахувати, що чимала кількість туди просто прийшла поїсти, а не послухати про Стуса і книгу Кіпіані, то… Уявіть собі: люди їдять-п’ють, а тут їм розказують про тюрми та концтабори і поета, якого вони колись (недо)вчили у школі. 

             Книги теж тоді не особливо купували. Щоб взяти автограф, не довелося стояти у довгій черзі. З одного боку, це начебто й зрозуміло. А з іншого… Трохи моторошно, що з часів тих подій не минуло навіть ста років, як ми вже все забули і не хочемо повертатися до пам’яті про те, про що й дізналися нещодавно. Звідки у нас таке шалене небажання ігнорувати те, без чого не було би ні нас, ні нашої держави? Іноді я себе заспокою, що це наш такий дивний спосіб долати травми – не обговорювати їх, а ховатися від них, вдаючи, що нічого не було. Чесно кажучи, я думала, що книга викличе більший резонанс. Ну, але сталося, як сталося. Обговорили книгу з кількома колегами, я дала почитати «Справу Василя Стуса» кільком знайомим. Все. Це було літо 2019 року. І з тих часів моя прочитана «Справа Василя Стуса» стоїть на одній із книжкових полиць, чекаючи наступних читачів.

             Не бути на презентації і не читати книгу – це різні речі, заперечите ви. Так, звичайно, не сперечатимусь. У місцевих книгарнях теж не дуже її купували, та й пізніша кількість постсудових фото людей з книгою – зайвий доказ не дуже активної купівлі. Ну, а що було далі – пам’ятаємо. Звісно, можна багато говорити про нашу українську солідарність та підтримку. Але що ж це за підтримка така, якщо ми не можемо просто так купити книгу? Що ж це за рівень нашої культури, якщо для того, аби ми зацікавилися книгою, її або окремі її частини варто заборонити?

             Чи були після масових купівель обговорення? Чи ділилися ми так масово враженнями про прочитану книгу, як фоточками з нею? Звичайно, ні. Бо кому цікавий Стус? Ми щасливі, що стали володарями книги, яку (не)можуть заборонити. Чи купували книги самого Стуса? Трохи купували, але не в такій кількості, як книгу про його справу. Сам же Стус не заборонений тепер, то чи потрібний? На Ютубі можна знайти кілька віршів, які читає сам поет. Ось кількість переглядів тих, що з’явилися у мережі у вересні 2015 року: «За роком рік росте твоя тюрма» – 4673, «Осліпле листя відчувало яр» – 19900, «Не побиваюсь за минулим» – 9190. За п’ять років! А от, наприклад, передача «За що був заборонений Василь Стус в СРСР?» від грудня 2014 року набрала 126 654 переглядів. Але як можна зрозуміти, за що був заборонений поет, не читаючи його віршів?

             Невже для того, щоб ми почали читати заборонених колись письменників і щоб із непотрібних вони стали потрібними, у нас мають бути суди, заборони, цензура? Чому ми не можемо просто читати? Я не знаю…

             Рей Бредбері писав: «Є злочини гірші, ніж спалювати книжки, наприклад, не читати їх». То хто ж коїть більший злочин: суд, що засуджує поета, суд, який постановляє порізати книгу про нього, чи ми, не читаючи ні поетових книг, ні книг про нього?

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!