Так, знову про мову. Бо, хоч на хліб і не намажеш, але… Ні, от серйозно. «Це ж всього лише мова!» – кричать нам на кожному кроці толерантні наші друзі. Справді? Всього лише? Розкажіть це тим, хто у 1690 р. (!) накладав анафему на церковні книги, написані  староукраїнською. Тим, хто у 1720 р. виконував указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях. Тим, хто у 1784 р. накладав повну заборону на початкову освіту українською мовою, а в наступні роки закривав українські недільні школи і забороняв друк україномовної преси. Розкажіть це тим, хто приймав Валуєвський циркуляр та Емський указ. А про всяк випадок, заборонили й привозити україномовні книги з-за кордону. А ще тим, хто у 1869 р. чиновникам усіх відомств призначав значну доплату за зросійщення.

Хронологічна таблиця зросійщення лише у Вікіпедії налічує 36 пунктів. А скільки цими пунктами пролито крові… Ні, не запитую і не стверджую. Риторично. Думаймо.

Ненавиджу дати. Постійно забуваю їх і плутаю. Тому старанно погуглила, аби нічого не пропустити. Отже – дати.

16 липня 1990 року тодішньою ще Українською РСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. У ній було зазначено, що Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

24 серпня 1991 року Україну проголошено незалежною демократичною державою, і на підтвердження цього акту 1 грудня 1991 року було проведено референдум.

28 червня 1996 року було прийнято основний закон України – Конституцію, що визначає українську мову як єдину державну мову в Україні та покладає на державу обов’язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

14 грудня 1999 року відповідно до Рішення Конституційного Суду України встановлено, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

15 лютого 2010 року Указом Президента України було затверджено  Концепцію державної мовної політики, яка визначає стратегічні пріоритети в подоланні деформацій національного мовно-культурного і мовно-інформаційного простору та відповідно до якої повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації та зміцнення державної єдності України.

Дуже дієві кроки, чи не так?

Не минуло й 30 років (ну, майже), і нарешті 25 квітня 2019 року було прийнято Закон України Про забезпечення функціонування української мови як державної. Він покликаний захистити права українських громадян на отримання інформації та послуг державною мовою, наповнити державний статус української мови реальним змістом та підтримати українську мову як один з найважливіших чинників української ідентичності, національної безпеки та державної єдності.

Закон приймався з урахуванням Висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), відповідно до якого за особливих умов, що склалися в Україні, збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства, та за Рекомендацією цієї ж комісії українському законодавчому органу віднайти істотно прийнятніші способи підтвердження верховенства української мови як єдиної державної та вжити додаткових заходів для зміцнення її ролі в українському суспільстві.

Втім, 6 листопада Венеціанська комісія вирішила, що Закон України про забезпечення функціонування української мови не дотримується балансу щодо збереження мовних прав національних меншин. А вже 10 листопада «слуга народу» Максим Бужанський вніс до парламенту (з порушенням регламенту) законопроєкт про визнання Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» таким, що втратив чинність «на базі нововиявлених обставин, зважаючи на рішення Венеціанської комісії».

27 листопада Кабінет Міністрів затвердив на посаду Уповноваженої із захисту української мови Тетяну Монахову. Через 6 місяців, коли буде створено апарат із відділом юристів, Уповноважена зможе реагувати на порушення закону.

Уповноважена прокоментувала висновки Венеціанської комісії так: “Україна як правова держава буде до них певною мірою дослухатися у подальшій законотворчій роботі. Зокрема, готується закон про нацменшини. І от там всі ці побажання будуть прийняті до розгляду. Очевидно, ще буде готуватися відповідь офіційна. Репліки наші на ці зауваження. Тому працюємо. Закон є. Він чинний. Ми маємо його виконувати” (Укрінформ).

30 років. Практично 30 років знадобилося, щоб заговорити своєю мовою. Попри загальні верески – «нас ущємляют», що не припиняються й на мить.

Та поряд з тим, я досі не можу купити собі мила чи прального порошку, бо етикетки масмаркетів рясніють іноземними написами, у кращому разі – із затертою наклейкою на звороті українською мовою. Втім, я помітила цікаву річ. Імпортовані з Європи товари, що раніше мали етикетки латиницею і наклейки українською, зараз прийшли на полиці магазинів з російськомовними етикетками. І вже навіть без наклейок. Закон про мову в дії: «і так паймут».

Я не можу отримати інструкції українською до побутової техніки. А більшість сайтів за замовчуванням відкриваються російською або й узагалі не мають україномовної версії.

Стоячи на позиціях захисту меншин, дискримінуємо Україну? Парадоксально?

 

Людмила ЛІННИК