Психоаналітик, співголова Львівського інституту психоаналізу Юрій Прохасько аналізує особливості Євромайдану, визначає його досвіди, здобутки та слабкі місця. І попереджає про зміни, які ці протести спровокували у кожному з нас.

 

 

– Юрію, ти маєш досвіди двох Майданів – теперішнього Євромайдану і Майдану Помаранчевої революції. Чи є принципова відмінність між ними? В обох випадках люди, незадоволені ситуацією в країні, піднялися на громадський протест…

Є величезна різниця. На «помаранчевому» Майдані було відчуття колосальної ейфорії. Тут цього відчуття не було ніколи. Як на мене, це дуже добре: замість ейфорії є концентрація. Що мене ще надзвичайно тішить, бо є цілком новою якістю, це почуття особистої відповідальності за все, що відбувається, притаманне учасникам Євромайдану. І потужне відчуття солідарності. Відповідальність, солідарність і зосередженість – ось цим і відмінний теперішній Майдан від минулого. Плюс налаштованість не на швидку і блискучу перемогу, а на те, що все це є важка, марудна щоденна праця, відповідальна і страшенно необхідна для всіх. У першу чергу – для себе.

– Євромайдан – територія без соціальної ієрархії, де є рівність і взаємодопомога, де з вдячністю приймають внесок кожного, де по-сковородинськи можна працювати в тому, що найбільш близьке і краще вдається. Це уроки любові до умовних противників – гарячий чай для беркутівців, канапки і концерти для синьо-білих. Чи можна розглядати Євромайдан як своєрідну лабораторію, де формується новий громадянин України?

З одного боку, Євромайдан – це ідеалізована Україна. Але не така, якою вона є чи стає. Бо до того далеко. Радше, це відображення України, якою вона могла би бути. Тобто це «інший стан» – те, чого би ми насправді хотіли від нас самих.

Кожен зокрема, хто там є, як і всі разом відкривають для себе свій «інший стан». Раніше багато хто навіть не підозрював, що такий є можливим – коли відкриваєш себе самого таким, як досі не знав. Коли робиш великі у сенсі відданості чи солідарності вчинки, яких не сподівався від себе у звичних умовах життя. І не сподівався таких від співгромадян як від спільноти. А виявляється, що я сам, ми, вони на таке здатні. Від того, щоби заявити позицію, взяти відпустку на роботі і рушити за власний кошт стояти на морозі. До щоденної, протягом уже чотирьох тижнів, тяжкої праці чи «нічної варти» на Майдані із обмеженим побутом у наметах. І в цьому сенсі це є величезне відкриття і контролювання себе. Це переживання – нічого собі, виявляється, я на таке здатний! Нічого собі, виявляється, ми на таке здатні! – є величезної ваги досвідом, який ніколи не забудеться і не втратиться.

З іншого боку, Майдан – це лабораторія соціального досвіду. Сенс цього ефекту в тому, що коли надходитимуть моменти потреби в солідарності і мобілізації, то тепер уже буде нескладно поновити цей стан. Буде нескладно викликати «інший стан» – утвердження громадянського суспільства – або в разі потреби, яка буде виникати, або в разі великих колективних усвідомлень чогось важливого.

– Які ще досвіди Майдану залишаться на тривалий час?

Один з найкращих – досвід різних часів. Розуміння, що є час, потрібний для усвідомлення чи осягнення чогось, для визрівання ідеї, для навчання чи для прозріння. Це називається кшталтуванням – формуванням себе. Час кшталтування може тривати дуже довго – протягом цілого життя людини, а в суспільному сенсі – протягом життя кількох поколінь. Але є моменти, і ми такий якраз маємо щастя зараз переживати, коли це відбувається дуже швидко в дуже стислому часі. Страшенно пришвидшено, дуже глибоко і від того – незабутньо.

Мені здається, що нинішнє кшталтування є формуванням самого себе в кожному з нас і формуванням спільноти свідомих громадян. До Євромайдану то було тривання з усвідомленням, чого ми не хочемо. А в сенсі того, чого ми хочемо, це з’ясувалося просто зараз – із несамовитою глибиною, шаленим пришвидшенням і неймовірною ясністю.

– Чи можемо ми вважати цей рух революцією?

Це не є революція в класичному сенсі, адже не відбувається радикальної зміни устрою. Революція наразі відбувається в душах і в головах – революційним є усвідомлення великого перевороту в житті: як має бути, чого ми хочемо. Революцією є одномоментна велика зміна буднів. Одночасно відбувається еволюція, вона полягає в тому, що кожен проходить пришвидшений період «дозрівання», кшталтування, досягнення ясності.

– Виглядає, що маємо три протестні хвилі Євромайдану. Перша – студентська, пов’язана з євроасоціацією, напівфестивальна. Її після 30 листопада змінила друга – «батьківська» хвиля, коли піднялися дорослі на захист дітей. Тепер – третя хвиля протесту, яку в народі називають Січчю – за аналогією з козацькою республікою. Яка з них найбільш цікава в сенсі досвідів?

Також бачу три різні стадії Євромайдану, але трохи інакше. Я страшенно ціную власне цю найпершу стадію – молодіжну, донасильницьку, так би мовити. Не сприймаю її як фестивальну, безжурну, веселу. На мою думку, це була реакція обурення – обурення через втрачені надії і вкрадену Європу. То було дуже зріле і дуже конструктивне обурення. Окрім того, від самого початку це було колосальне усвідомлення відповідальності: обурення, пов’язане із відповідальністю, щоби втілити це обурення. І найголовніше, чому вважаю цю хвилю дуже зрілою, – за вимогу аполітичності. То була унікальна спроба зробити вперше все так, як належить.

Щодо другої стадії, то цілком згідний, що її можна означити як батьківську. Саме через це Майдан не міг обійтися без залучення партійної опозиції. Обмежимося констатацією: яка вже є опозиція, така є. Урок цієї хвилі – у проявленні ситуації. Ну, і безперечно, є третій етап – він розпочався нещодавно. І є та буде найважчим – йому притаманне усвідомлення вимоги тривалості. Цей етап виявляє найбільшу різницю з Помаранчевою революцією, коли ми збиралися, організувалися, взяли на себе відповідальність, вийшли і здобули те, чого хотіли. Цього разу так не є. Цього разу ми здобуваємо дуже мало, дуже марудно, дуже мучівно і спроквола. Зате маємо рішучість провадити цю марудну, мучівну, тривалу працю. І це є величезний наш здобуток, цінність якого виявиться дещо пізніше.

– Чим пояснити, що більша частина суспільства повстала у відповідь на спробу влади приборкати протест силою? Білоруський Бацька, як і російський Путін уже давно звели насильство державної машини до речей цілком буденних. Чим відрізняються від сусідів українці?

Думаю, це ознака «іншого стану» – безсумнівна гідність. Чинник, який страшенно консолідує цей грудневий рух. Плюс усвідомлення: щойно ми дозволимо собі пристати на застосування сили, щойно ми дозволимо собі погодитися на «зачистку» Майдану, щойно так званий «силовий сценарій» стане частиною нашої реальності, як всі наші ідеали будуть зруйновані. І ми станемо якісно іншими людьми – зламаними, безвольними, згідними. Тому ця зовнішня в моральному сенсі межа Майдану є дуже важливою: ми не можемо відступити за неї і прийняти насильство.

– Що в такому разі відрізняє два типи українців – протестувальників Євромайдану і учасників Антимайдану?

Типу «учасник Антимайдану» попросту не існує. Це така дифузна маса без визначених цінностей. Тоді як тип «учасник Євромайдану» є чітко окресленим – передовсім завдяки світогляду, внутрішнім переконанням і їх вербалізації. Я власне був минулої суботи, коли відбувався Антимайдан, дуже близько до нього – серед людей, які намагалися встановити діалог. І був вражений, наскільки не працює константа «ми-вони»: от вони є по той бік, вони інші, паскудні тощо. Різниця між нами майже не відчувається. Учасники нашого Майдану всіляко намагалися побудувати діалог, встановити солідарність. Не було ненависті, рідко коли була зневага. Було дуже багато співчуття, було намагання зрозуміти і дати нагоду «тій стороні» не відчувати себе нікчемними.

– Тобто на Антимайдані теж були «ми»?

Були ми, які не зробили ще одного кроку. І наше завдання є не зневажити чи знищити, а допомогти зробити цей крок – крок до самоусвідомлення, до відповідальності за себе.

Відверто кажучи, ми сьогодні маємо велике щастя – історія на нашому боці. Майданівці є тою спільнотою, яка пропонує сенси, ретранслює смисли, готова їх формулювати, артикулювати і відстоювати. І наша перевага полягає саме в цьому. Вони наразі позбавлені такої можливості. Але якби так сталося, що це було би протистояння двох рівноактивних супротивників, то це було би страшно. Я не можу бути переконаний, чи ми би в такому разі перемогли. Якби з того, з іншого боку були така сама активність, натиск, воля і свідомість, світоглядна рішучість, завзятість і відповідальність, то ми би мали по суті дві різні країни.

– Нам просто пощастило, що «супротивник» слабкий?

Наші опоненти не мають сформованого і сформульованого світогляду. Відтак не мають потреби цей світогляд обстоювати.

– Кожен так чи інакше переживає теперішній Майдан, навіть якщо безпосередньо до нього не залучений. Хтось ставиться до подій із вірою, хтось зі скепсисом. Що може поєднати всіх?

Вже поєднало – надія на зміни. В кожному разі цей Майдан допоміг нам подолати апатію і зневіру. Євромайдан і все, що з ним пов’язане, допомогло реабілітувати «помаранчеву» добу – для себе самих, у своїх власних очах. Тепер уже для всіх зрозуміло: цей досвід мобілізації відбувся тому, що ми мали досвід попередній. А ще це допомогло побачити тяглість змін – від Помаранчевої революції до Єврореволюції і сформулювати собі. Це також дуже позитивний урок Майдану.

У мене вже є стійке переконання в нашому успіху. Утримаюся від подробиць, якого і в чому. Але зауважу, що успіх уже відбувається – величезний. Він полягає в тих уроках Майдану, про які ми говорили. І у перетвореннях, які ці уроки започаткували.

– Про які перетворення йдеться?

Все, що відбулося і відбувається з більшістю українців – тих, які брали участь у Майдані, і тих, які допомагали чи співпереживали Майдану, – так чи інакше пошириться на всю українську спільноту. Відбувається переродження патерналістичного українця. Патер – від слова «батько». Для доби Помаранчевої революції було властиво покласти відповідальність на «великого Батька». Тепер ми позбавляємося патерналістичного делегування відповідальності ідеалізованій грандіозній постаті. 

– Тобто кожен майданівець готовий брати на себе відповідальність, включатися в спільноту і діяти?

Саме так. І величезне суспільне зрушення від Євромайдану – це те, що таких людей не лише на Майдані, а й поза ним є страшенно багато. І на них можна покластися і можна буде покладатися й надалі. Переконаний, що це і є нові якості нашого нового українця.

– «Стояти до кінця», «боротися до кінця», «іти до кінця» – такі заклики і означення намірів звучать на Майдані постійно. Що є «кінцем»? Що стане перемогою? 

Наразі ми не можемо знати, якою саме буде перемога. Події можуть дуже швидко і стрімко розвиватися. І оця готовність іти до кінця, який не є чітко окресленим, здатність не зазнавати від цього фрустрації – це також одна з особливостей і величезний здобуток Єврореволюції.

Тільки на перший погляд відсутність окресленого кінця є чимось парадоксальним. Насправді в цьому суть європейських вартостей. Ми домагаємося іншої якості життя. Риторично відійшли від підписання асоціації з ЄС, але займаємося речами набагато більше європейськими. Власне зміна якості життя через протест і самоорганізацію вже є європейською якістю. Це є процесуальна річ, як і те, що ми приймаємо відкритість кінця Євромайдану. В будь-якому випадку три підставові європейські якості – самовизначення, цінність власного судження і відповідальність – вже є нашими здобутками. Такими, що сталися вже назавжди.

Розмовляла Наталія КУШНІРЕНКО