Олександр Ірванець – поет, письменник, драматург, перекладач. Родом з Рівного. З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом. 17 квітня 1985 року разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував літературне угруповання «Бу-Ба-Бу».

З початку 2000-х років працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки. Твори Ірванця перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською, хорватською мовами.

 

– На Галичині є такий вислів «старе-малєнькє». Означає шось штибу  «людина зі старою душею навіть у молодому віці». Що-що, а до тебе цей вислів не приклеїш. Як думаєш, чому?

Мені пригадуються рядки Пушкіна: «Смешон и юноша степенный, смешон и ветренный старик». Я їх пам’ятаю. А з іншого боку, в Юрка Андруховича в «Таємниці» є протилежна теза: « – Ти вирішив ніколи не дорослішати? – Я вирішив ніколи не старіти». Я десь тут посередині. Інколи буваю «ветренным стариком». Найперше, мабуть, через свою холерично-екстравертивну сутність.

– Ви, троє засновників «Бу-Ба-Бу», з часом стали літературними зірками, хто більше, хто менше… Оглядаючись назад, чого б ти уникнув при зародженні цього угруповання?

Важко визначити. Ми й так були найпершими, нам бракувало критеріїв. Усі інші вже йшли за нами. Навіть «ЛуГоСад», хоча вони й стверджували, ніби заснувалися раніше. А вже «Пропалі грамоти», «Нові дегенерації», «Червоні фіри» (я про них зумисно в множині) йшли після нас і орієнтувались на наш досвід. Але нам пощастило. Ми всі були рівними. І в творчості, і в освіті. Ми дуже багато знали і ділилися цими знаннями. Я навчився від тих двох дуже багато. Навіть не можу уявити, як би я зростав без них. Історія не знає умовного способу.

– Після вас стався просто вибух так званого укрсучліту. І запитання навздогін. Чому у нас, в Україні-неньці, так добре зі словесами і так погано з картинками, що рухаються, тобто з кіно? Ми не кінематографічна країна? І що важливіше в цьому контексті, на твій погляд?

Я начебто автор (співавтор) сценарію «Поводиря», і щось почав розуміти в кіношному світі. Це індустрія, там ходять великі гроші. А на укркіно їх давати хочуть не дуже. Бояться, що не окупиться. До речі, наш «Поводир» – чи не перший фільм за часи незалежності, який майже окупився. А я чекаю дзвінка від Спілберга чи Тарантіно з пропозицією на 100 мільйонів.

А про «вибух після нас» – так пацани просто опинилися першими у потрібному місці. Я тоді вчителював і розповів своєму колезі, років на 3-4 старшому, що ми заснували поетичну групу. Він подивився на мене строго і спитав: «А ви не боїтеся?» Теперішнім молодим важко це зрозуміти.

– На мою думку, Україна мало коли вирізнялася добрим кіно, крім короткого періоду так званого поетичного кіно. Все ж таки такого феномена, як румунське чи іранське кіно, Україна не спродукувала, що б там не говорили. Але поважаю твою корпоративність. До речі, про корпоративність: що для тебе важливіше – істина чи друг?

Мабуть, таки істина. Але дуже часто – друг. Відсотків 70 на 30. Поняття справжньої дружби дозволяє вибачати практично дуже жахливі речі. Хоча зараз один мій близький друг, з найближчих, має страшні психічні проблеми. І я страждаю від цього. Хоча майже ненавиджу його, але не можу зректися нашої дружби.

– Ти оточений часто молодими людьми, поетами. Я помітив твою легкість у спілкуванні з ними, демократичність і водночас їхню любов до тебе через це. Але проблема фамільярності в такому випадку неминуча. Як ти реагуєш?

Я маю лекції в Острозькій академії, і там це неприпустимо, я таки викладач, «шановний Олександр Васильович». Але й серед студентів у мене щороку, на кожному курсі лишається два-три, а то й більше, яких я вважаю своїми друзями. Вони гарні, інтелектуальні, зрілі, і їм по 22-23 роки. Зараз дехто з них у Києві, ходять на мої читання в «Купідоні».

Про «Купідон» така історія. Саме в часі Революції гідності ми почали робити цей проект. Концепцію я вкрав у Позаяка, він якось розповів, що в Загребі, столиці Хорватії, вже 50 років у кафе щосуботи збираються поети і читають свої вірші. Або не свої. Ліміт – два вірші. Ми вже мали паралельне засідання з хорватським баром і ще багато інших класних акцій. Ми існуємо третій рік. Збираємося щосуботи о 13-ій годині в «Купідоні». Я маю гарні стосунки з набагато молодшими за мене людьми. Вони називають мене на ім’я й по батькові, а нагліші, типу Жадана, називають мене іменем персонажа мого роману «Рівне/Ровно» – Шлоймо Васильовичу. Але таких є 3-4-5 осіб.

– Ти багато читаєш теперішньої української літератури. Хто тебе зачепив останнім часом?

Читаю дофіга. Наприклад, Любчин «Карбід», потім роман Христі Венгринюк «Хутір Америка» – суперкласна проза! Прочитав збірку малої прози рівненської письменниці Ірини Одерако. Прочитав новий роман білоруса Альгерда Бахаревіча в оригіналі. З відкриттів, хоч я й не маю його книжки,  найбільше вразив Сергій Татчин. Це поет з Вінниці, він також і художник. Але він вже немолодий, йому десь за 40. Але дуже цікава й добра поезія.

– На твою думку, феномен «Фейсбука» дав поштовх сучасній українській літературі чи це занизький жанр і там немає гідних авторів, які не позиціонують себе літераторами?

Дякую за гарне, закручене питання. Я цілком припускаю появу фейсбук-прози, але сам я, випускник Літінституту, ніколи не опущуся до такого жанру. Мені важливо мати блискучий, цікавий сюжет, персонажів, описи і т.п. А від такої літератури навряд чи можна вимагати чогось подібного.

– «Не опущуся!»… Тебе не лякає власний снобізм і консерватизм? Багато ж справжнього через це можна пропустити! Чи я неправий?

Не розумію суті питання. Я давно пишу, трохи розуміюся на цьому. До мене ходять якісь люди, їм зі мною цікаво. Існує стрижень, чоловік 10-20, які ходять постійно. Я сприймаю це як своєрідну психотерапію. І мені самому цікаво теж. Жодного снобізму! У мене молодий хлопець Володя О. виписався з пародійного стилю в цікавого поета.

Я не маю ні крихти снобізму в душі. Але я екстраверт, болісно сприймаю погану поезію і не соромлюся казати про це вголос. Я часом примовляю собі вголос: «Боже! Яким нікчемам ти даєш поетичний дар». Але який тут, до біса, снобізм? Я реально бачу, як ця людинка зламається, піддасться і т.п. І так буває у ста випадках зі ста за моїми передбаченнями.

– Як ти працюєш зі своїми текстами? Це імпульс і фіксація чи кропіткі пошуки слова?

У мене останнім часом практично все перетворюється в текст. Епіграми, пародії, я просто мислю прикольними текстами – віршами, каламбурами. Але водночас я тягну свій роман, і там все не так просто. Взагалі, стиль для мене особисто важить дуже багато. Я – естет, чорт його забирай! Я люблю красивий світ і красивий його опис.

– Тобто варто надіятися, що краса все-таки врятує світ? Що є цією красою зараз у цьому світі, яка має його врятувати? Ми ж на межі, ти так не думаєш?

Абсолютно згоден – ми на межі. Але справді, ми маємо на своїй землі останню битву Добра зі Злом. І Добро має перемагати, як би це банально не звучало. Я пишу в ім’я Добра. Це теж звучить патосно й банально. Мені не чешеться – я маю свій новий роман, де зводжу порахунки з усіма. Ще про попередній свій роман я сказав: «Випускаю демонів з душі». У мене й цей роман – побудова ідеальної України, націонал-комуністичної, зі столицею у Харкові. Але там є купа трансачасових персонажів, яких я змальовую з друзів. Зокрема, безпритульний хлопчик Сергійко зі Старобільська, і ще подібні типажі. Я маю що зараз писати.

– Буде шкандаль?

Не знаю, не берусь передбачати. Але роман справді про збочення й відхилення, а водночас прописана красива, сильна, авторитарна Україна – вагома держава в Європі!

– Нам все-таки потрібен авторитаризм, на твою думку?

Я, демократ до кісткового мозку, пишу роман про авторитарну, майже фашистську Україну і пруся! Мені бракує такої (!) сторінки в нашій історії, і я її створюю. Красива авторитарна держава. Я описую те, що ненавиджу, але з симпатією.

 

– Ми живемо в досить містичні часи, на мою думку. Ти сказав, що йде остання битва Добра зі Злом, і я повністю тут з тобою згоден. Розкажи найнеймовірнішу містичну історію з власного життя.

Минулого грудня я був у Маріуполі, мене повезли в Широкине. Я їхав зі снайперсько-розвідницьким взводом. Це були красиві хлопці (дядьки) років біля 40. Як вони пояснили, їх багато місцевих, з Маріуполя: «Нас тут мєстних много воюєт». І тут один розповідає: я не тільки з Маріуполя, я з самого Широкиного, це моє село. Не пригадую, його тато чи мама були з Широкиного. І він знає в цьому селі кожен кущик, кожну травинку. І він проповз кілька десятків розтяжок, вийшовши у розвідку, проповз під загородами і вистрибнув під самим банкоматом, який мав всередині гривні. Швидко запхав свою картку, зняв 400 гривень і повернувся до своїх. Отака історія з війни. Бравада, блін!

– Мені здається, що такі відкриті зовні і веселі люди приховують в собі великий біль або ще щось. Зараз останнім часом в тренді так званий coming out… Розкрий душу, я прийму.

Я бачу, як наростає істерія у всьому світі. Два тижні тому був один флешмоб, потім публіка кинулась ловити покемонів, потім всіх стурбувало вбивство Шеремета. А між ними ще був військовий путч у Туреччині. Атас, одним словом!

– Що тебе втримує від повної розпуки у цьому всьому?

Дякую за питання. Я сам себе про це питаю. Людина в сумі своїй добра, і це факт. Я вірю в людей, чорт забирай!

– Ірванець й іронія є певними синонімами. На що не стає іронії Ірванцю?

Звісно, є речі святі, їх все меншає. Ну, хто іронізуватиме з матері, коли вона вже старенька й недужа?.. Але такого дійсно святого має бути мінімум.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ