Вона вміє зі шкарпетки, порожньої пластикової пляшки, декоративних прикрас і каміння створити симпатичну ляльку, в сукні якої можна зберігати пакетики від чаю. А ще є милі та м’якенькі зайчики, котики… І чи не кожне з них можна використати з практичною метою: як підставку для олівців, пакетницю, тримач для рушничків та багато іншого.

Олена створює креативні сувеніри вже п’ять років. Ось і знадобилася старенька швейна машинка, якій уже не одне десятиліття. Ідеї черпає з інтернету, багато чого сама вигадує. Багато матеріалів для своїх ідей знаходить на секонд-хенді, де можна придбати дешевий одяг, а з нього пошити якусь забавку. Строкаті й цікаві презенти дарує друзям і колегам. Лише тепер жінка почала замислюватися над тим, аби продавати свої хенд-мейд вироби. Ось тільки вагається щодо вартості – й гадки не має, як оцінити свою творчість.

Олена переїхала до Івано-Франківська ще 24 роки тому. До того жила на Батьківщині – в Казахстані, в місті Караганда. Батько родом із Сибіру, а мама – з Воронежа. Жінка розповідає, що змалку танцювала українські народні танці, мала український національний віночок, знала чимало українських пісень, пам’ятає, як усі збиралися за великим і столом і заводили: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Річ у тім, що в Караганді величезна українська діаспора, там жило дуже багато примусово переселених людей із Західної України. Коли Олена познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, то не здивувалася, що він має українське коріння – його батьки з Івано-Франківська.

Після розпаду СРСР у Казахстані теж розпочалася націоналізація. Кожен мав вивчити казахську мову. Олена з чоловіком подумали, що українська дається їм значно легше і вже стала майже рідною, тож вирішили переїхати на малу батьківщину його батьків – столицю Прикарпаття. Спершу було дуже важко, довго не вдавалося знайти постійну роботу. Лише на початку 2000-х рр. Олена влаштувалася в крамницю взуття, що в центрі Івано-Франківська, де працює і досі.

Жінка каже, що свою роботу любить, однак найбільше натхнення отримує саме від творчої праці вдома за швейною машинкою. А ще Олена обожнює гуляти зі своїми двома песиками: Маркусом та Арабелою. Чудесні білосніжні пухнастики вже купу друзів знайшли для своїх господарів, адже під час вигулу люди часто підходять, щось запитують чи радяться стосовно чотирилапих вихованців. Тим паче Оленчині собаки неабиякої породи, а справжні самоїди – одна із найдавніших нині відомих порід їздових собак. Жінка запевняє, що таких в Івано-Франківську більше ні в кого немає. Одного разу під час прогулянки з песиками в центрі хтось із перехожих сказав, що її собаки – це справжня окраса міста.

Наталя МОСТОВА