Біда сталась якраз на Вознесіння. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті. Івано-франківський боєць Василь Семанюк побув на війні тільки місяць. Легендарний генерал Кульчицький дуже хотів забрати його до себе у Нацгвардію, а забрав із собою на Небо.

«Я не проти розповісти про свого доброго друга Васю, але мені дуже важко це зробити. Розумієте, про що я?»… «Порядний чоловік і людина слова – ось таким був мій колега Василь Семанюк. У нас практикується таке поняття, як  старшинство. Але Вася ніколи не ставив ребром питання різниці між молодшим і старшим колективом, хоча й належав до останнього»…

«Я би описала свого чоловіка дуже найкращим… А ще надзвичайно чуйним і люблячим татком. А що ще треба для сімейного щастя?»… «Мій тато був найліпшим. Такого тата більше ні в кого немає»…

Фатальний виліт

Василь Семанюк родом із Коломийщини. Здобув професію столяра в одному з івано-франківських училищ. Опанував різьбу по дереву, про що мріяв із дитинства. Цей фах залишився його захопленням – чимало меблів удома він зробив власноруч.

Строкову військову службу проходив у Криму, в 1-ій окремій бригаді морської піхоти військово-морських сил Збройних сил України. Брав участь у спільних навчаннях з морськими піхотинцями США, стрибав із парашутом, досконало оволодів зброєю, прийомами рукопашного бою, навичками виживання в екстремальних умовах.

Після звільнення в запас обрав професію правоохоронця. З жовтня 2000 року проходив службу в органах внутрішніх справ. Закінчив Чернівецьке училище професійної підготовки працівників міліції.

У березні 2001-го у званні старшого сержанта розпочав службу в окремій роті міліції швидкого реагування «Беркут» Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області на посадах міліціонера і міліціонера-водія.

У 2010 році заочно закінчив вищий навчальний заклад «Галицька академія» міста Івано-Франківська, того ж року призначений на посаду інспектора – чергового чергової частини.

З березня 2014-го, після розформування «Беркута», – черговий чергової частини спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області. З квітня брав участь в антитерористичній операції на сході України.

12 травня 2014 року Василя Семанюка та ще п’ятьох працівників вказаного підрозділу перемістили на блокпост №6 (гора Карачун, приміська зона м. Слов’янськ).

29 травня керівництво АТЦ провело ротацію цих бійців. Так, цього дня, близько 12.00, вояки сіли у гелікоптер МІ-8 із подальшим переміщенням до АТЦ. Через деякий час гелікоптер з метою передачі продуктів харчування працівникам першого батальйону Національної гвардії здійснив посадку за 500 м від блокпосту №5, де заздалегідь було підготовлене місце. Залишивши продукти харчування, гелікоптер піднявся та продовжив політ. Відлетівши близько 2500 м від блокпоста №5, гелікоптер збили бойовики. Він вибухнув у повітрі та впав на землю між деревами, де ще раз вибухнув. Разом із шістьма івано-франківськими «беркутами» в його уламках згоріли військові Нацгвардії, серед яких і легендарний генерал Кульчицький.

Біда сталася якраз на Вознесіння. Кажуть, тоді ворота до раю відкриті. Трагедія, що забрала життя шістьох працівників міліції Прикарпаття, трапилась у Міжнародний день миротворців ООН, коли весь світ вшановував і вітав людей, які оберігають мир у різних куточках планети.

2 червня Василя Семанюка поховали на території Меморіального скверу Івано-Франківська. Удома залишились батьки, брат і сестра, дружина і на той час 10-річна донечка.

Указом президента України від 20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

16 лютого 2015 року на будівлі Вищого художнього професійного училища №3 урочисто відкрили меморіальну дошку на честь випускника цього навчального закладу – Василя Семанюка.

На горі Карачун, якраз за 10 хвилин до фатального вильоту на гелікоптері, хлопці сфотографувалися: Володимир Шарабуряк, Василь Семанюк і Петро Безпалько. За дивним збігом, саме у такій послідовності везли їх у трунах, так само їх заносили і виносили з церкви, і так само вони поховані одне біля одного: Володимир Шарабуряк, Василь Семанюк і Петро Безпалько.

«Буде з тебе солдат!»

«Ця дитина народилася, певно, зразу дорослою, – усміхається мама Олександра Семанюк. – Пам’ятаю, як повезла ще дуже малого Василя до стоматолога рвати зуб. Коли процедуру нарешті виконали, лікар заявив: «Молодець! Буде з тебе солдат!» На що Вася цілком серйозно відповів: «Я не хочу бути солдатом. Я хочу бути командиром!»

Хлопець мав такий характер, що постійно ставив перед собою цілі і досягав їх. Дуже любив, коли його заслужено хвалили.

Коли служив «строчку» в армії, часто писав листи додому: «Мамо, ви бачили по телевізору висадку морського десанту? І про це ще й написали в газеті. Я там теж брав участь… Мамо, не знаю, чи вам це подобається, але днями я буду виконувати вже третій стрибок з парашутом… За мене не переживайте, я старатимуся бути чемним. Я просто з самого початку служби надіявся на Бога. І Бог мені помагає».

Коли батько переніс інсульт, на його лікування Василеві колеги склалися грошима, а син – доглядав тата, ходив коло нього, як біля малої дитини: масаж робив, нігті обстригав. Як приїздив з Івано-Франківська, то все допомагав робити коло хати. Ані хвилини не сидів без діла, в нього в руках усе горіло.

«Це був сім’янин із великої літери, – каже дружина Анна. – Це навіть його колеги можуть підтвердити. Скільки разів було, коли на роботі влаштовували якісь святкування, то Василь завжди був категоричний: «Ні-ні, я додому, до жінки і донечки».

Дуже любив грати з донькою Анастасією в карти – в дурня. Так добре її вишколив, що тепер у дівчинки ніхто не може виграти. А ще вони разом обожнювали виконувати шкільні завдання із трудового навчання: ліпити, майструвати, малювати…

«Усе життя пам’ятатиму, як ми відзначали доньчині десять років, – пригадує Анна Семанюк. – Коли у сімейному колі вирішували, як будемо святкувати, ми з мамою пропонували зробити це вдома, мовляв, самі приготуємо смаколиків, запросимо рідню, друзів, доньчиних подружок. Але Вася, хоча він домашній був, цього разу наполіг: «Відсвяткуймо день народження Настюхи в ресторані». Тож ми замовили ресторан, святковий торт, купили дитині красиве платтячко. Це було таке свято! Люди потім казали, що наче маленьке весілля. Вася з донечкою танцював, пригортав до себе, жартував… Ми потім згадували про це після його загибелі: напевно, він тому й  влаштував для своєї принцеси саме такий день народження, бо ніби передчував, що не зможе погуляти на її весіллі».

«Твій тато – вбивця»

Анна з Василем дуже добре жили, тягнулися одне до одного. Жінка з розумінням ставилася до особливостей його роботи, яку «беркутівець» справді дуже любив. Ще на початку спільного життя командир взводу запросив Аню на бесіду – розповів, що робота в «Беркуті» специфічна, складна й небезпечна, порадив усіляко підтримувати чоловіка, не сваритися, коли його нема вдома, аби не прибігала на базу з криками та істериками, мовляв, де мій чоловік.

Спочатку було тяжко залишатися вдома самій на Новий рік, Різдво, дні народження та інші свята, проте дружина знала, на що йшла, коли виходила заміж за міліціонера. А Вася ніколи не приносив додому службових проблем – на цю тему в сім’ї наклали табу.

Коли почався Майдан і протягом усього часу, коли там убивали людей, Василь чергував на базі в Івано-Франківську. І навіть коли влаштували «коридор ганьби» біля місцевого управління, то Василя і там не було – знову чергував на базі. Але людська лють і ненависть все одно не оминули сім’ю. На роботі в поліклініці, де Аня працювала акушеркою, вона відчувала на собі косі погляди декотрих колег. Та найбільше постраждала 10-літня донечка. У шкільному коридорі Настуню притиснули хлопці: «Твій тато – вбивця. Ми тебе заріжемо». Дівчинка кілька днів боялася з дому вийти, дуже плакала, що про татка так думають. Батько багато розмовляв із нею, пояснював, де правда, а де домисли. Потім Василь був змушений вигадати для Анастасії, що він звільнився з міліції і пішов працювати у станцію техобслуговування – ремонтувати машини. Лише тоді дитина пішла до школи. Тим часом Василь щоранку виходив із дому в цивільному одязі, а на базі переодягався у форму.

Чорна рота

На Великдень 2014-го сім’я поїхала в село до батьків. Сиділи надворі, була дуже гарна погода. Багато фотографувалися. Аня ще тоді не впізнавала свого чоловіка, адже він усе життя просто ненавидів фотографуватися. А тут його наче підмінили – ще й сам агітував.

Наступного дня Анна з батьками пішли в місто гуляти, а чоловік лишився вдома відпочити. В обід зателефонував: «Ну що, Аню? Іди додому…» – «Що сталося?» – «Збирай мені сумку». Як вона дійшла додому, й сама не пам’ятає – ноги підкошувалася, все навколо в тумані.

Уранці тесть захотів підвезти Василя на базу. Дорогою підсідали інші «беркутівці». Теж із сумками. Цілу дорогу всі мовчали. На прощання обійнялися. А коли батько Анни повернувся додому, почав сильно плакати: «Нема гіршого, як відправляти дитину на війну».

У зоні АТО вороги називали їхню роту чорною – за відвагу і відчайдушність. Якось, телефонуючи дружині, Василь розповів, що генерал Кульчицький уже не раз хвалив доблесть його і франківських побратимів-«беркутівців». Казав, що дуже добре підготовлені бійці – 39 днів утримували гору Карачун. «Хлопці, як тільки приїдемо додому, я вас одразу заберу до себе в Нацгвардію», – казав їм генерал. Тому й посадив їх на той вертоліт – аби швидше відправити додому. А вийшло, що взяв разом із собою на Небо.

Вже немає Васі

Василь телефонував дружині щодня – зранку й увечері. Одразу після виборів боєць запитав: «Ну що там?» – «Президент – Порошенко». – «Фух, слава Богу, отже, скоро ця клята війна скінчиться і я вже буду вдома».

А вранці 29 травня Аня почула від нього: «Зараз не можу говорити, ми переїжджаємо, поговоримо пізніше».

Дружина прийшла на роботу. Через певний час до лікарки, з якою працює Аня, зателефонував син, який був працівником міліції. Жінка слухала, а її обличчя при цьому змінювалося. Раптом встала і вийшла з кабінету, аби далі продовжувати телефонну розмову в коридорі. «Я все зразу ж зрозуміла, – каже Анна. – За купу років спільної роботи вона жодного разу не виходила з кабінету, аби говорити по телефону з сином. Я підійшла до умивальника, змила косметику. Знала, що зараз буду плакати. Лікарка увійшла в кабінет уже залита слізьми. Тоді все остаточно стало ясно».

Через кілька хвилин зателефонував брат чоловіка: «Аню, вже немає Васі».

Найгірше було сказати доньці. Мама посадила її на диван, сама поруч стала на коліна: «Настуню, донечко, тата вбили…» Мала почала сильно кричати, плакати: «Мамо, такого не може бути! Я в це не вірю!»

Перший період життя потому Аня смутно пам’ятає. Спочатку сильно хапало серце. Потім ходила до психіатра, «сиділа» на транквілізаторах, бо думала, що з глузду з’їде. Лягала спати, а поруч на подушку клала фото Василя. Ледве оклигала. Фактично, врятувала її бюрократична тяганина. Кожен день Ані треба було ходити в якісь установи, аби вирішити питання з різними паперами, оформленням допомоги і т.д.

«Після похорону хотілося в ліс тікати, аби там кричати», – плаче мама Олександра Семанюк.

«Таточку, чого ти там?»

На похороні Настуні одягнули чорні бантики. Мала ледве витримала, припадала до труни: «Таточку, таточку, чого ти там?»

У школі знають, що тато Настусі – герой, дуже її підтримують. Але діти є різні. Один хлопчик якось сказав донечці: в тебе нема тата, тепер тебе ніхто не захистить. Вчителька про це дізналася, зробила на занятті зауваження, мовляв, навіщо таке говорити. Проте Настю це так засмутило, що вона проплакала весь урок і перерву, ніяк не могла заспокоїтися.

«Свого часу нам довелося відмовитися від святкування 30-річного ювілею Василя: саме за тиждень до того його батько потрапив у лікарню з інсультом, – пригадує дружина. – Тож 2014-го планували відзначати 35-річчя, я вже придумала, що йому подарую, але не судилося. 11 листопада, на день народження Васі, ми запросили на його могилу священика, колег із його підрозділу. Настуся під час панахиди стояла біля хлопців, слухала їхні розповіді, до кожного хотіла притулитися. Потім, коли один із товаришів Василя прийшов до нас додому, Настя сіла йому на коліна, показувала свої малюнки – ніби хотіла відчути бодай часточку батьківського тепла, ніби хотіла Васі похвалитися, як вона гарно малює…»

Настя тепер намагається якомога рідше плакати за татом – має такий самий сильний характер. Але іноді зривається: «Я так хочу взяти тата за руку і прогулятися з ним по місту. Так хочу, аби всі побачили, як я ним пишаюся».

Наталя МОСТОВА