Василь на псевдо “Зять” – командир взводу 206 батальйону 241-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Історію військового розповіли на Facebook-сторінці 206 батальйону територіальної оборони ЗСУ.
Боєць родом з Івано-Франківщини, до повномасштабного вторгнення працював у мережі магазинів EVA. Закінчив Івано-Франківський Національний технічний університет нафти та газу за фахом “Фінанси та кредит”.
“Працював, планував майбутнє, але всі мрії спаплюжила війна. Тому, за покликом серця та у відповідності до мобілізаційних потреб країни, Василь долучитися до спротиву”, – йдеться в дописі.
Історії бабусі Василя про військову звитягу її батька впливали на формування в онука принципів справедливості та гідності. Отже, коли загарбник знову прийшов на нашу землю, “Зять” без сумніву вступив до лав ЗСУ, бо захист Батьківщини та віддане служіння народові України, якому присягнув на вірність, є головною мотивацією.
«Зять» долучився до підрозділу й одразу вирушив на виконання бойового завдання на Харківщину. Завдячуючи досвідченому та дружньому колективу, легко адаптувався до служби, адже військове братерство це, насамперед, взаємодопомога та підтримка.
Взимку під час Бахмутської компанії він отримав кульове поранення в ближньому контактному бою:
“Мінливість бойової ситуації, непередбачуваність, а також необхідність в швидкому прийнятті рішень, – це ті фактори, з якими я зіштовхнувся в першому бою. Після лікування та реабілітації повернувся в стрій”, – зазначає Василь.
Зараз “Зять” сумлінно несе бойове чергування на Донеччині:
“Ситуація непроста, але контрольована. В проміжках між несенням служби намагаємось вдосконалювати навички – тренуємося та навчаємось. Як говорять, кров та піт – паливо війни, тому краще нехай це буде піт наших тренувань, ніж кров побратимів. Кожен боєць свідомий необхідності вдосконалення своїх навичок, адже підготовлений воїн здатен тримати під контролем ситуацію, що надважливо в бойових умовах. Я усвідомлюю, що ворог нахабно увірвався в мій дім і потрібно чинити опір. Ми обов’язково переможемо, тому що правда на нашій стороні”, – додає військовий.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює