Денис Креховецький народився і виріс в Івано-Франківську, зараз з сімʼєю мешкають у селі Слобідка Тисменицької громади.
Про історію військового розповіли у Тисменицькій міській раді, інформує “Галицький кореспондент”.
Повістку Денис отримав на блок-пості восени 2022-го. У зазначений день пройшов медогляд та за 3 дні з речами за списком вирушив на місце призначення.
“Я всім казав, що якщо дадуть, я піду. «Відмазуватись» якось я не збирався”, – розповідає військовослужбовець.
Дениса направили в Старичі, там потрапив в артилерію. Навчання тривало 2,5 місяці. Спочатку навчали піхоті, а потім на 133-й Д-30 наводити гармату.
“Кожного дня з ранку до вечора ми стояли біля неї, вчили все від А до Я, як правильно наводити. Правда, нам так і не дали вистрілити з неї, ось це було обідно (сміється)”, – ділиться воїн.
Пізніше Денис потрапив у 40 артилерійську бригаду. 2-3 дні у пробув Первомайську і одразу направили на Харківський напрямок в батальйон розвідки. Працював із безпілотниками, прослужив більш ніж пів року. Згодом бійця перенаправили в іншу організацію, яку з міркувань безпеки назвати не може.
“Це вже хіба що після війни все буде ясно, всі розкажемо, хто чим займався. Зараз від серпня тут, виконуємо свою роботу справно. Це добре”, – додає Денис.
Денис не проходив строкову службу, військового досвіду не мав. Тож все для нього було новим. До цього працював разом із тестем, мурував каміни, грубки.
“Я у такій структурі, що кожен день щось дивує. Практично все бачу, що відбувається. Спочатку це було трохи дико, бо ти не бачив такого ніколи. До всього звикається. Зараз це щось звичайне. Ось це лякає”.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює