Помацає трішки – нічого не станеться: Сексуальні домагання хочуть тиші

  • Більшість поки що не готові розповідати свої історії публічно. Але крига вже скресла: риторика «самі винні» стає менш популярною, адже не можна виправдати домагання чи зґвалтування «неправильним» виглядом жертви.

    Краще прикинутися дурненькою

    «Він приходив у мій кабінет, зачиняв його зсередини і ліз у труси, лапав за груди. І я не могла нічого з цим зробити. Мені неодноразово натякали: не спатимеш з начальством – не буде в тебе ніякої кар’єри. На застіллях (а їх було багато) молодих дівчат заливали горілкою, щоб потім примусити до сексу».

    Недавно відома експертка з сексуальної освіти Юлія Ярмоленко поділилася у соцмережі історією про те, як ще на початку 2000-х пережила сексуальні домагання на роботі. Юлі тоді був 21 рік, і вона щойно влаштувалася в полтавську газету.

    Відповідальний секретар видання постійно домагався дівчини. Всі, кому вона тишком-нишком скаржилася, казали: «Ну, ти ж розумієш, що краще прикинутися дурненькою або мовчати, бо розізлиш їх – більше ніде в ЗМІ тебе не візьмуть на роботу. Ну, помацає трішки – нічого тобі не станеться». 

    Тоді ще не було приватних газет, а на посадах редакторів – тільки чоловіки віком за п’ятдесят. Юлі не було куди подітися. В Полтаві вона б нікуди не влаштувалася, якби пішла зі скандалом. Треба було переїжджати в інше місто. Щоб переїхати, потрібні були хоч якісь гроші і впевненість у собі. У Юлі тоді їх не було.

    Зрештою секретар принципово не ставив її статті в номер – дівчина не отримувала гонорари. І якось головний редактор вирішив перевести молоду журналістку в пресслужбу до Януковича. Мало бути особисте знайомство, але Юля сказала, що просто плюне йому в обличчя. Тому начальство поїхало без неї. А потім на якомусь з’їзді дівчину таки представили, але вона прикинулася смертельно хворою і зрештою таки перейшла працювати в інше видання. 

    Вже через кілька днів після допису в особистих повідомленнях Юлі Ярмоленко назбиралося зо три десятки страшних історій про зґвалтування і домагання. Від дівчат, які поки що не готові розповідати свої історії публічно.

    «Але зараз хочу підтримати ті ситуації, які вже є публічними і які не можна залишити без уваги, – написала Юлія. – Відомого київського фотографа Олександра Ктиторчука підозрюють у зґвалтуванні неповнолітніх. В Ізмаїлі головний лікар дитячого будинку підозрюється у зґвалтуванні сиріт 5-7 років. На Ютубі є фільм “Зґвалтування гімнасток”. Я його раджу всім батькам. Можна дивитися навіть з підлітками й обговорювати все, що там побачите. Документалка, яка дуже чітко дає зрозуміти, чому дівчата стільки років мовчали. Після того, як я порадила цей фільм в Інстаграмі, в особистих повідомленнях з’явилося кілька сотень страшних історій насильства в спорті».

    «Я блювала і плакала»

    Ще у 2016-му флешмоб #яНеБоюсьСказати в українському сегменті соцмереж став важливим сигналом того, що українське суспільство готове зняти табу з тем, про які було не прийнято говорити. Риторика “самі винні” стає менш популярною, адже не можна виправдати домагання чи зґвалтування “неправильним” виглядом жертви.

    Тоді активістка Анастасія  Мельниченко на своїй фейсбук-сторінці опублікувала допис із хештегом #яНеБоюсьСказати. Вона звернулася до жінок із закликом поділитися історіями пережитого насильства, при цьому не звинувачуючи себе: «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережили більшість із нас. Я хочу, аби ми не виправдовувалися “я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили”. Бо нам не треба виправдовуватися. Ми не винні, винен завжди насильник».

    Тоді чимало жінок і чоловіків вперше публічно розповіли, як стали жертвами домагань, сексуального та фізичного насильства.

    Франківка Ольга Тут зараз із жахом згадує ту абсурдну ситуацію зі свого підліткового періоду, коли дівчаток примусово приводили до офтальмолога в районній лікарні, де той торкався сідниць і грудей переляканих підлітків. Він і в школу з медоглядом приходив. І там теж наче випадково десь чогось торкався.

    «Ненавиджу всіх тих дорослих, які дозволили тому бути, – каже Ольга. – Хоча розумію, що в той час про таке не говорили і багато чого вважалося нормою. Думаєте, ніхто не знав? Ще й як знали. Але “більше нема кому робити”, “ну, він такий є, нічого страшного” – це те, що я чула від тих дорослих».

    Одного разу Оля вирішила, що більше її ноги не буде у кабінеті медика-збоченця. Вдома брехала, що ходила. Тим часом зір падав з неймовірною швидкістю. Добре, що згодом батьки відвезли її в приватну клініку, де фахівці зайнялися її очима, а не іншими частинами тіла. 

    «Коли я дізналася, що він помер, то зраділа – як би жахливо це не звучало, – говорить Оля. – Перша думка була: «Ну, нарешті! Принаймні більше нікого не буде чіпати».

    Інша франківка Галина А. тоді якраз почала вчитися на першому курсі в одному з місцевих університетів. Під час пари з фізкультури викладач раптом сказав, аби Галя зайшла до нього в кабінет.

    Під час розмови про навчальні питання викладач ні з того, ні з сього запропонував студентці показати прийоми самозахисту. Галина, нічого не підозрюючи, сказала, що для жінки дуже важливо вміти себе захищати. Викладач не зволікав і в ту ж хвилину взявся показувати прийом, безцеремонно мацаючи дівчину за груди. Шокована Галина вилетіла з кабінету.

    Як потім з’ясувалося, таке відбувалося і з іншими студентками, але вони боялися комусь розказати, відмахувалися, мовляв, це й так нічого не змінить і взагалі на кафедрі фізкультури всі викладачі якісь пришелепкуваті.

    Лише через кілька днів Галя наважилася розповісти про це чоловікові. Він знавіснів і одразу примчав до викладача. Той дуже вибачався і запевняв, що дівчина все не так зрозуміла.

    Викладач більше не провів жодної пари в групі, де вчилася Галина – віддав колезі. А через певний час узагалі звільнився.

    Франківка Іванна П. теж зазнала домагань від лікаря. Жінці зараз 46 років, але досі до деталей пам’ятає те, що трапилося з нею у десятому класі. Під час шкільного медогляду немолодий отоларинголог заглянув їй у горло, тоді пильно розглядав дівчину і зрештою сказав, що Іванна мусить ще прийти до нього на прийом у поліклініку, виписав направлення.

    Вона прийшла. Медик спершу оглянув горло, тоді опустився до лімфатичних вузлів, далі розщепнув ґудзики на сорочці, сказав зняти бюстгальтер і почав обмацувати груди.

    Коли налякана дівчина нарешті вийшла з кабінету, то від огиди аж блювала, просто біля поліклініки. «Я блювала і плакала», – згадує Іванна.

    На цьому все не закінчилось: лор сказав, аби вона ще раз прийшла, мовляв, він не до кінця діагностував проблему, треба поспостерігати. Під час наступного огляду знову повторилося те саме. А потім був і третій раз. Аж тоді медик заявив, що дівчина здорова і тепер він може передати у школу всі необхідні документи.

    «Мамі я так і не змогла нічого розповісти, – говорить Іванна, – бо було дуже соромно і страшно, що не повірять, начебто лікар на таке здатен. Зараз у мене двоє доньок, і я змалку вчу їх відстоювати власні кордони й особистий простір». 

    Сама винна

    «Проблема в тому, що тема сексу досі табуйована в нашому суспільстві, – говорить психотерапевтка Галина Дичковська. – У нас навіть сімейні пари, які живуть уже по десять років разом, вперше наважуються говорити між собою на сексуальні теми лише, коли шлюб починає розвалюватися». 

    Психологиня Галина Вільхова каже, що дуже часто в злочині звинувачують жертву цього ж злочину. Розказати публічно означає стикнутися з тими, хто скаже: сама винна, сама спровокувала, не те сказала, не так одягнулася.

    Як це працює? Спочатку суспільство в особі близьких людей переконує дитину, що вона сама у всьому винна. Наприклад, дитина впала. Мама каже: «Сама винна, чого так летіла? Тепер плач. Треба було за руку йти, а не вириватися».

    Що відбувається? Дорослий своє почуття провини, що не вберіг дитину, перекладає на саму дитину. Здійснюється процес не прийняття відповідальності, а прийняття провини.

    Чим більше ситуацій з посилом «сама винна», тим більший перекіс зі здорової відповідальності до хворобливої провини. Дитина почувається винною навіть за чужі вчинки. Коли дівчатка чи хлопці звертаються за допомогою до батьків із скаргами на сексуальне домаганнями чи булінг, їм кажуть: сама чи сам винний.

    Виходить замкнене коло. Щоб пережити насилля, людині потрібна допомога. А людина з установкою «сама винна» не звертається за допомогою, бо в її картині світу лише вона щось робить не так, а не інший. Отже, впоратися теж має сама.

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!