Помідорна столиця, або Там, де півень піє на три області

  • Тут панує особливий клімат – завжди на п’ять градусів тепліше, ніж всюди в області. На Городенківщині, у котловині Дністра, розстелилося унікальне село – Городниця. На самісінькому перехресті трьох регіонів, красиве і плодовите: саме тут сотню років тому почали вирощувати перші помідори в Західній Україні. Таких врожаїв, як у Городниці, ніде не було. Довгий час місцеві жили саме з помідорів, тепер у селі достигають ще й персики і абрикоси – родять не гірше, ніж на півдні.  

    Бабця Марця

    «Я тоді ще до школи ходила… Місцевий багатій Геньо Бялий платив нам з однокласниками по пів злотого, аби посадили в нього помідори. А ми ж навіть не знали, що то таке. Хто тоді в селі видів чи чув про якісь помідори? Ніхто», – розповідає жителька Городниці Марія Юрійчук, але всі її кличуть бабця Марця.

    Жінці 96 років, найстарша в селі. З самого ранку чекає на журналістку. Каже, що вбралася, як до церкви: вишивана сорочка, святкова хустина і спідниця.

    Бабця Марця – жвава, багато жартує, почувається по-всякому, але «Богу дякувати, дає собі раду». Хоча замолоду часто слабувала – була більше в лікарні, ніж удома, мала важкі болячки. Лікарі виписували додому вмирати, а потім дивувалися, що вижила.

    Пані Марія життя мала нелегке. Під час війни її вивезли з чоловіком до Німеччини на роботу. Якраз перед поверненням додому народила дитину. З немовлям і іншими жінками добиралися у «товарняку». Майже пів року. Поїзд часто зупинявся і вистоював тижнями: літо, спека, нема де помитися, мусили щось вимінювати, аби дістати їжу.

    Як та мала дитина вижила, пані Марія досі не розуміє. Багато малюків повмирало. Згорьовані матері самі не знали, де поховали свою дитину: де потяг ставав, там і вибігали копати могилку.

    Бабця Марця багато років так само, як і всі в Городниці, займалася помідорами, возила продавати. Тепер має лиш кілька кущиків.

    «Добре пам’ятаю, як вперше з’їла помідор. Сподобалося, – усміхається бабуся. – Потроху люди і собі брали в Бялого насіння помідорів, ходили коло того… І так понеслося: хто не мав помідорів у себе на городі, вважався лінюхом. Колись за один помідорний сезон можна було купити легкову машину».

    У Городниці отаке росте?

    Перші помідори потрапили в Городницю на початку минулого століття. Чоловік із сусіднього села привіз насіння аж із Канади. Плоди одразу прижилися. Адже село розкинулося в котловині Дністра, це дало повно переваг. Найперше, своєрідний парниковий ефект, що створює унікальний для Прикарпаття клімат. У селі завжди щонайменше на п’ять градусів тепліше, ніж всюди в області. Вітрів майже не буває. Ґрунти теж підходящі – багато пісковини. Саме тому тут завжди був багатий врожай городини, особливо помідорів. Ось-ось у селі навіть мають спорудити пам’ятник червоному овочу.

    А тепер люди почали вирощувати ще й персики і абрикоси – родять не гірше, ніж на півдні. Люди з інших районів часто не вірять, що то місцеві фрукти: «Як? У нашій Городниці отаке росте?»

    «Зараз уже нема так багато помідорів, як колись, люди менше садять, – каже староста села Дмитро Коломийчук. – Дуже зросла конкуренція. Тепер помідори вирощують всюди в області, і їм не треба спеціального клімату, який у нас є. Просто дадуть удвічі більше хімікатів – і буде майже той самий врожай. Або й узагалі вирощують на гравію, а попід гравій пускають спеціальну рідину. У нас, слава Богу, ґрунти добрі, хоча люди теж кроплять, але мінімально і лише тоді, коли ще плід не дозрів. Бо взагалі не кропити помідори неможливо, вони не виживуть. Заходить якась хвороба, і всі плоди миттю знищені».

    «Колись весь Франківськ чекав, коли Городниця привезе помідори», – усміхається місцевий митець Андрій Кучмей.

    «Пам’ятаю, у 80-х традиційно після Зелених свят всі їхали з помідорами на базар, – додає його дружина, викладачка музики пані Дарія. – Готувалися всією сім’єю: зірвати плоди, кожну помідору повитирати марлею, пообривати хвостики, укласти в ящик, але не туго – щоб не побилися під час транспортування. В село приїжджала вантажівка, люди складали туди свої підписані ящики. Машина рушала до міста, а люди самі добиралися. Вже на базарі кожен забирав свій товар і торгував. Дехто навіть по кілька днів ночував під прилавком на своєму матраці – аби не тратити час і гроші на дорогу. Верталися додому аж на вихідні, бо в неділю до церкви – це святе». 

    Багато місцевих досі заробляють, продаючи розсаду. Дехто тримає цілі плантації помідорів – живуть з того. Але роблять коло тих овочів усією хатою – мусить бути велика команда. Зароблене вкладають у техніку і землю.

    «То є титанічна праця. Певно, легше в тюрмі відсидіти, ніж помідорами займатися», – жартує Андрій Кучмей. 

    Колись вирощували тільки один сорт – круглі і солодкі, але вони були трохи незручні в транспортуванні, бо м’які. А зараз така мода, аби в помідора був гострий дзюбочок.

    З помідорів у Городниці вміють готувати безліч страв. Але найцікавіший смаколик – коли томати мокають у цукор.

  • В тупику

    Село має дуже давню історію. Археологи знаходили тут римські монети і різне військове знаряддя. 1448 року Городниця згадана в найдавніших записках Галицьких судів. У селі активно діяли учасники ОУП УПА. На окраїнах жила родина, де один із синів воював у битві під Крутами.

    Навпроти села є ліс, який має статус заказника. Там височіють три скелі: Соколова, Червона і Гнила. Перша отримала таку назву, бо довгий час там юрбилися соколи. Другу назвали так через її червоний колір. А Гнила скеля зовні виглядає як гниле дерево. До речі, біля неї є вхід у печеру. Ніхто не знає, скільки вона завдовжки. Подейкують, що інший вихід аж біля Тернополя.

    За легендою, під час монгольської навали там сховалися жителі Городниці. Вхід у печеру був дуже малий, тож монголи підпалили вогонь і пускали дим – так і загинули втікачі.

    А ще розповідають, що в Городниці колись давно викопали золотого лева вагою аж дев’ять кілограмів. Подейкували, що забрали його до якогось польського музею.

    Село віддалене від головної дороги, фактично в тупику. Тому й виробництва ніякого тут немає. Люди здебільшого або займаються помідорами, або працюють за кордоном.

    Дністер досі топить

    У Городниці є особливий пагорб, просто над Дністром, звідки видно аж три області: Франківську, Тернопільську і Чернівецьку, адже село якраз на самісінькому перехресті цих регіонів. Саме тому кажуть, що Городниця – це там, де півень піє на три області. Сюди приїжджають фотографуватися, недавно навіть кліп знімали. Також цю місцину облюбували парапланеристи.

    фото Мар’яни Кучмей

    А ще на цьому пагорбі височіє хрест, який спорудили до Дня Незалежності України, на кожну річницю коло нього збирається майже все село, аби відсвяткувати. Колись тут навіть відкопали уламки козацької булави.  

    староста Городниці

    На одному березі Дністра Городниця, на іншому – вже Тернопільщина, всього за 300 метрів. Колись у селі в кожного другого був човен, а тепер лиш десь у когось полишався. Молоді вже не хочуть рибалити, та й риби з кожним роком все менше. Кажуть, через браконьєрські електровудки.

    За часів Римської імперії поблизу Городниці була пристань. А в радянський період сюди курсували річкові катери. За Польщі село було відомим курортним містечком. Іноземці з’їжджалися до місцевого відпочинкового павільйону на березі Дністра. Доріжки були асфальтовані, повсюди смітники, ліхтарі і клумби – словом, життя вирувало.

    фото Олександра Ромазана

    Але в 1941 році все понесла велика вода – страшна повінь знищила курорт. Все, що лишилося від павільйону, люди розібрали собі на хати, з решти побудували сільський Будинок культури.  

    фото Олександра Ромазана

    Дністер досі топить час від часу. Торік після страшних паводків більшості селян так і не дали компенсації, бо постраждали не хати, а городи.

    Взагалі розташування у котловині річки робить і трохи біди, наприклад, узимку, коли все снігом засипає. Минулого року село було відрізане від світу аж п’ять діб.

    У теплий сезон Городницю минають багато туристів, які сплавляються по Дністру, іноді навіть зупиняються на ночівлю.

    Хата Кучмеїв якраз коло самої річки. Пан Андрій змайстрував біля свого паркана лавку і столик – звідси чудесна панорама на Дністер і пагорби. Улітку щовечора чоловік вмощується на тій лавці і напувається красою. Не минає жодного човна, обов’язково вигукує: «Слава Україні!». 

    Андрій Кучмей

    «Тепер наш Дністер уже не такий цікавий – все навколо позаростало, – каже Кучмей. – Ще донедавна кожної зими такі льоди йшли через річку – по пів метра, в хаті аж вікна тряслися. Той лід якраз і вичищав береги. А зараз нема нормальних зим – нема і льоду».

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!