Великдень для українського підпілля був особливим святом. Люди, які цілу зиму переховувалися у криївках, воювали у різних регіонах, збиралися за святковим столом, молилися, ділили паску, розказували про пережите, складали плани на майбутнє. І саме в цей день приходило розуміння того, що боротьба ще на рік продовжується.

Незважаючи на важкі побутові умови, в яких жили повстанці, вони завжди намагалися відзначати Великдень. Це можна зрозуміти із невеликої кількості фотографій, листівок, які залишилися від тих часів і дійшли до наших днів.

«На листівках того часу ми можемо побачити, що повстанці святкували Великдень. Там з’являлися привітання, напис «Христос Воскрес», часто ще можна помітити слова «Воскресне й Україна». Наголос робився на тому, що українська державність все ж відбудеться. Попри антирелігійну діяльність Радянської влади листівки розповсюджували серед мирного населення. Вони нагадували про християнську тематику, водночас носили і пропагандистський характер. Тема Великодня продовжується і на бофонах. У той час випущена ціла серія бофонів, яка називалася «писанка». Тобто люди здавали певну суму коштів на писанку для повстанців, щоб коштами допомогти українським воякам», – розповідає директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби Ярослав Коретчук.

Святкування Великодня повністю нівелює стереотип, що повстанці не були віруючими. У першій половині 40-х років, коли Радянська влада не змогла ще повністю взяти під контроль територію Галичини, повстанці святкували Великдень здебільшого в селах. Великі відділи УПА заходили в село, виставляли охорону. Усі решта йшли до храму, а потім відзначали свято в селянських сім’ях. Розділялися по кілька чоловік, щоб не обтяжувати селян. Святкування повстанцями Великодня було доволі небезпечним як для селян, так і для сил опору. Та у ті часи вояки діяли доволі великими групами – по 100, 120 чоловік. У разі несподіваного наступу вони могли дати відсіч суперникам, відійти в ліс і не викликати репресій щодо мирного населення, продовжує науковець.

Після 1946 року, коли Радянська армія проводила масові облави, великі повстанські відділи припинили свою діяльність. Повстанці діяли групами по 5-10 чоловік. Відтак до сіл практично не заходили, адже був великий ризик потрапити в облаву самим і поставити під загрозу життя сільських жителів. Великдень почали відзначати серед  лісу. На колодах накривали стіл, з хвої робили «скатертину», завдяки родичам, близьким, тим, хто допомагав підпіллю, отримували великодні наїдки.

Паску святили у ніч з суботи на неділю. У великодні дні серед населення збирали допомогу для повстанців. Селяни випікали більше пасок, щоб пізніше одну віддати на потреби підпілля. Збір продуктів проводився під храмом – люди здавали крашанки, частину продуктів із кошика. Чіткої норми не було, але кожен давав те, що міг віддати, щоб прогодувати повстанців. Страви на повстанському великодньому столі були такі ж, як споживало населення: паска, ковбаса, яйця, хрін. Їжу вояки практично не готували – акцент робився на тому, що родичі, які жили в селах, забезпечували все готове, адже в польових умовах готувати було дуже важко і небезпечно.

На Великдень розрізнені групи повстанців збиралися разом, адже протягом зими бійці переховувались окремими групами у криївках. Місце і час обумовлювалися напередодні восени – лісовий масив, джерело, посічене дерево або будь-яке інше. Коли повстанці йшли на місце зустрічі, спершу відправляли охорону, щоб перевірити його безпечність. Бувало, інша група з тих чи інших причин на обумовлене місце не прибувала, їм залишали записку, де призначали нову зустріч. Якщо хтось довго не виходив на зв’язок, починали відшуковувати інформацію про них, дізнавалися про облави у селах довкола. Великдень був нагодою зустрітися великій кількості людей – розрізнені групи збиралися в одному місці, дізнавалися, як хто перезимував, імена загиблих. Відбувалися наради, визначали плани на майбутнє, розподіляли обов’язки, а далі знову розділялися на малі групи.

Найголовніше – це було моментом усвідомлення, що боротьба продовжується. Люди пережили ще одну зиму, вижили. І незважаючи на важкі умови, переслідування і репресії, готові й далі продовжувати визвольну діяльність.

Ірина Федоляк