Ви коли-небудь зауважували, як американці з європейцями на формально-ввічливе «Хау ду ю ду?» відповідають теж формально-ввічливо з приклеєною посмішкою своє «Окей!»? Бо насправді усім їм байдуже, як там справи у їх сусідів, колег по роботі і навіть близьких родичів. Або ж якщо не зовсім байдуже, то вони мають достатньо такту і виховання, аби не лізти не у свої справи, а для вирішення морально-психологічних проблем та подолання депресій існують психотерапевти. Так, західне суспільство більш закрите, ніж наше. Там цінується особистий простір кожного і право на інакшість та на приватність. Приватність власності, життя і вибору.

У нас же є «добрі люди», які все знають краще за тебе, і ти просто зобов’язаний виконувати їх поради і відповідати на їхні запитання.

Чи почуваємось ми по-справжньому вільними у своєму виборі способу життя, цінностей, мотивацій? Чи не потрапляємо під тотальний тиск і осуд суспільства, що б не робили?

Буду казати лише про себе. Про своє – скромне, непоказне, пережите.

Коли я у 19 років вийшла заміж, одногрупники, родичі, сусіди і просто знайомі довго й уважно вивчали об’єм мого живота. Всі з нетерпінням чекали, коли він почне характерно заокруглюватися і збільшуватись. «Добрим людям» не терпілось дізнатися, «по любові чи по зальоту». Коли моя талія впродовж найближчих року-двох залишалась незмінною, «добрі люди» почали рахувати, скільки у мене за цей час було викиднів чи абортів. Коли через п’ять років сімейного життя ми з чоловіком усе ще не мали дітей, ті ж таки доброзичливці почали прямо мені говорити, що ми не повинні довше затягувати з дітьми, бо потім буде пізно і я дуже пошкодую. Найдобріші з болем у голосі допитувались, чи я лікуюся, і якщо я відповідала, що ні, не лікуюся, вони радили починати негайно, бо потім буде пізно.

Коли зрештою у нас народився первісток, я сподівалась, що «добрим людям» більше немає про що турбуватись і мені нарешті дадуть спокій. Та де там! Одні радили, що ми не повинні затягувати з другим. Інші – навпаки, що слід утриматися від другого, бо буде дуже складно.

Найактивніші запопадливо нагадували мені про шапочку, «йому дує», «він змерз», «він хоче пити», «звикне до рук», «ти вже задовго годуєш його грудьми» та ін. Спочатку мене дуже дратували ці непрохані поради. Вони не просто злили, вони вибивали ґрунт з-під ніг мені, тоді молодій, не впевненій у собі мамі. Я намагалась довіряти собі і своїй дитині, читати його бажання і потреби, але авторитет «добрих людей» геть підривав мій власний.

Нічого – здолали. Син ріс, через три з половиною роки народився другий, ще через три з половиною – третій. Мене, вже досвідчену маму, зауваження на зразок «йому ще рано їсти цукерки» або «одягни йому курточку» більше не збивали з пантелику. Найнадокучливішим я навчилася прямо вказувати, де їх місце. Частина «друзів» відпала сама собою (от і добре).

«Добрі люди» радили на цьому й зупинитися, бо «такі часи в країні», «не до дітей зараз», «як їх потім в люди вивести» і всяке таке.

Але найбільше я відчула на собі «толерантність», коли завагітніла вчетверте. Я свідомо приховувала вагітність, доки це не стало очевидним. Але «добрі люди» вже знали, що мені краще не народжувати, бо четверо дітей – це матінко рідна, різниця між найменшими невеличка, мені буде складно (!) і взагалі…

І насамкінець – уявіть собі жанрову сценку. Іду я, кочу перед собою найменшого у візочку. Зліва, тримаючись за ручку, йде середущий син. Справа – старший веде на повідку нашого собачку. Над усім цим гордо колихається мій вагітний шестимісячний живіт. Назустріч – одна зі шкільних вчителів мого старшого. Малий до неї привітався, познайомив нас.

«Це усі ваші?» – запитала вчителька.

«Мої», – кажу не без замилування в голосі.

«І усі хлопчики?» – прозвучало наступне запитання.

«Усі», – посміхаюсь, бо вже знаю, що вона питатиме далі.

«І там теж хлопчик чи ще не знаєте?» – питає, вказуючи поглядом на живіт.

«Хлопчик», – спокійно відповідаю я.

«Як же я вам співчуваю!» – повним трагізму голосом вигукнула вчителька…

А мене це чомусь розсмішило. Ну, і, якщо чесно, трохи розізлило. Через що мені співчувати? У мене троє чудових, здорових, життєрадісних дітей. Я чекаю четвертого. Невже я заслуговую лише на співчуття?

Відповіла їй щось не дуже толерантне. Ну, не те, щоб грубо (діти ж поруч), але й не надто привітно. Здається, вчителька трохи засоромилась і зрозуміла, що бовкнула дурницю.

Люди, яка вам різниця, скільки в кого дітей, коханок чи коханців, хто з колег з ким спить, чому сусід не вживає м’яса, чому в сина однокласниці блакитне волосся, а старший брат подався у монастир? То є особиста, приватна справа кожного. Якого милого нам усім аж так кортить копирсатися у чужій білизні? Може, щоб не бачити власних проблем і труднощів, не заглиблюватись у свої вади і хиби?

Толерантність – це не пхати свого носа в чуже життя, чуже ліжко і чужий холодильник. Все решта – від лукавого. Нам до цього ще рости і рости. І жодні марші з прайдами тут не допоможуть…