У вас бувало таке, що раптом несподівано, спонтанно хтось робить вам подарунок? Або пригощає? Чи запрошує кудись, дає несподівано знижку, бонус?

У мене таке стається доволі часто. І щодалі частіше. Я раніше дуже переймалась такими речами. Коли мені хтось щось дарував, то вважала за необхідне якнайшвидше зробити подарунок у відповідь. Почувалась «боржницею». Часто у мене з’являлись думки: «А що він/вона від мене хоче?», «А як мені доведеться розраховуватись за цей подарунок?», «Які це буде мати для мене наслідки?», «Я тепер винна їй/йому»… Подарунки мене пригнічували, ставили в незручне становище, зобов’язували до чогось. Дійшло до такого абсурду, що я почала боятися подарунків. Уникати їх.

Я настільки боялась нещирості, корисливості, підлабузництва, що уникала всього, навіть справжнього, сердечного, теплого…

І лише нещодавно моє ставлення до цього всього почало змінюватись.

Вчуся. Щодня вчуся.

Просто приймати і бути вдячною. Не шукати підтекстів і прихованих мотивів, не розбиратися, чому, навіщо і що малося на увазі. Якщо хтось робить мені подарунок – я просто із вдячністю його приймаю. Вірю, що це щиро. Безкорисно і просто так. І не тому, що людині від мене «щось треба», а просто тому, що я «така вся класна» і заслуговую на цей подарунок.

І знаєте що? Дуже багато всього змінилося в житті. Дуже.

От, наприклад, гуляю собі з дітьми, нікого не чіпаю, а тут дзвінок: «А ви де? На майданчику? О, чудово, бо мама спекла яблучний пиріг і передала половину твоїм дітлахам. Чекай там, несу». Або ж: «Будеш сьогодні в центрі? О, супер! Бо в мене для тебе є подарунок. Забіжи до мене, забери!» Чи «Мої діти виросли з одягу, а він лишився зовсім новим: вийди, я під будинком машиною». Або дзвінок із улюбленого журналу: «Ми даруємо вам фотосесію». Чи у фойє кінотеатру: «Ні-ні, сьогодні ви не платите за квитки, це подарунок закладу». Або «Давай погуляю з твоїми малими, поки ти працюєш/ відпочиваєш /спиш /підеш в кіно». І все таке ж, в тому ж дусі. І дуже часто. Мало не на кожному кроці.

І я більше не розгублююся і не закриваюся, коли мені щось дарують. Просто дякую. Ні, не просто, а щиро і від всього серця.

Намагаюся знайти, де корінь того колишнього пригнічення і засоромленості від подарунка. Поки що так і не зрозуміла, але мені здається, що воно сидить десь там, у нашому глибокому пострадянському дитинстві, коли нас наполегливо вчили бути скромними, сірими і не висуватись.

А ще – у моєму випадку принаймні точно – таке гендерно-стереотипне: коли чоловік /хлопець щось дарує жінці /дівчині, то він неодмінно очікує на «вдячність». Хоча це теж із площини виховання і «традиційних цінностей» про «добивайся і владарюй» у чоловічому світі на противагу «приймай і корися» у жіночому. І про шукання підтекстів там, де їх немає. І про додавання значимості собі там, де це не передбачалося.

А ще – реклама. Подарунок перестає бути цінним, бо нас на нього «купують»: 20% у подарунок, третя річ у подарунок, картка на знижку у подарунок, наклейка-пакетик-білетик у подарунок… І ми «ведемося», а потім втрачаємо саму цінність поДАРунка.

Але його цінність якраз в акті дарування, а не у «відплаті» за нього. Кожен, хто дарує, вже винагороджений. Кожен, хто приймає, одночасно дає – дає вдячність, світло серця, почуття значимості для того, хто дарує. Подарунок – це дія, а не річ.

Намагаюся зараз дивитися на подарунки інакше: щось дарую тому, що мені необхідний сам акт дарування. Зараз найчастіше дарую нематеріальне: час, вміння, знання, досвід. Думаю, для багатьох також саме так і є. Коли ж у когось за подарунком стоять приховані мотиви, то це його особиста справа. Закон бумеранга ніхто не відміняв.

А найцінніші, найцікавіші, найпотрібніші подарунки – подарунки, що змінюють наше життя – завжди загорнуті у випробування. Так, наче ми маємо підтвердити, що достойні, варті, заслуговуємо. Найчастіше це випробування полягає у простому і складному водночас: дочекатися.

У вас бувало, що стоїш-стоїш на зупинці, повз тебе їдуть і їдуть автобуси, усі, які тільки можна вигадати – і жодного у потрібному тобі напрямку? Зрештою, не витримуєш і сідаєш у будь-який: мовляв, пройдуся потім пішки, пересяду на інший і т.д. І щойно ви рушили, до зупинки починав наближатися отой потрібний, очікуваний автобус, до якого вам не стало терпцю діждати…

Розчарування, гнів, відчай, сміх – що охоплює вас у такі миті? Як часто ми не дочікуємося потрібного автобуса? Як часто гарячкуємо і метаємося в різні боки замість того, щоб взяти паузу, видихнути і просто трохи зачекати?

Ці прості і водночас такі складні речі не роблять наше життя приємнішим. А подарунок – він, як десерт: чим довше чекаєш, тим більше хочеться. Головне – то вдячність. Без неї подарунок перетворюється на розчарування. А той, хто дарує – на підозрюваного.

Не біймося подарунків! Бо подарунок, повторюся, – то не річ, а дія. І найцінніше в цьому – людина. Обидві людини. Та, що дарує, і та, що вдячна.