«Реліквія» (2020)

Драма, жахи

Режисер: Наталі Еріка Джеймс

У ролях: Емілі Мортімер, Робін Невін, Белла Хіткот, Джеремі Стенфорд, Chris Bunton

Дізнавшись, що бабуся, яка страждає від деменції, вже кілька днів не виходить зі свого глухого будиночка, Кей і її донька Сем вирішують приїхати і провідати родичку. У хатині повна тиша і наклеєні повсюди записки – щоб старенька Една не забула вимкнути воду чи закрити двері. Через кілька неспокійних днів зникла повертається. Незворушне старече обличчя – зовсім не таке, як на пожовклих фото з молодості, а навпаки, обвисле, з безвилазними лабіринтами зморшок, обрамлене сивиною – не виражає жодної емоції. На всі питання, де вона була, Една відповідає так, ніби щось приховує. Хоча, швидше за все, просто не пам’ятає. Єдиний справді тривожний знак – синець на грудях, що нагадує цвіль на стінах будинку. Варіантів небагато: можна віддати матір у будинок для людей похилого віку, де за нею стежитимуть фахівці, що і намагається зробити Кей, поїхавши в Мельбурн, а можна, як планує турботлива внучка Сем, комусь (їй самій, наприклад) з довгостроковою перспективою оселитися зі старенькою.

«Реліквія» за всіма описаними атрибутами відповідає заявленому жанру. Її територія – сімейна драма, просочена сльозами від усвідомлення фізичної ефемерності близької людини, але в той же час далека від нетрансцендентного, раціонального погляду на проблему. Хвиля слоубернерів – так званих «повільно тліючих» фільмів жахів, які позбавлені сюжетної динаміки та огидно смакують зловісний і поступальний процес поглинання людини її ж власним страхом, – не збирається вщухати. Існує думка, що у хорормейкерів відчуття прекрасного і піднесеного атрофовані, але насправді саме вони надзвичайно тонко відчувають навіть непомітні, легкі бризи в рамках вічно мандрівного жанру. Жанру прекрасного у своїй огидності і піднесеного в ідейних поривах. І нічого з описаного тут не панує. Ці піджанри проявляться в якихось зовсім незначних епізодах, деталях, а то й кількох кадрах. Вибуховий фінал – свого роду вивільнення кожного з них, але якщо придивитися, то радше гіпертрофія вже показаного раніше, тих же шепотів і криків здавленим хворим старечим голосом. При спорудженні будинку використовували вікна з хатини прадіда, який, якщо вірити розповідям, зійшов з розуму, і його тінь, що переслідує Едну, стане навіть не джерелом зловісного, а його провісником. Моторошний синець на грудях почне розростатися і перетворить тіло на людиноподібну субстанцію, що загниває з кожною секундою. Кімнати стають в’язницями і лабіринтами, заганяючи в себе Кей і Сем, цілком можливо, майбутніх носіїв недуги.

Спробуй розберися, як правильно назвати «Реліквію». Зате точно ясно, що це парадоксально неромантичний фільм з романтичним флером. Ідея ототожнення будинку і людської душі з тілом, і взагалі особлива увага до тілесності, – цілком собі пасаж з Едгара Аллана По, але в «Реліквію» він вбудовується краще, ніж в інші хорори нової хвилі. Тут це, по-перше, значно екстремальніше, а по-друге, по-хорошому прямолінійніше. Застрягши в черговій пастці всередині будинку, Кей і Сем в гонитві за свободою і самостійністю вибираються – і навряд чи варто розшифровувати цю простецьку фрейдистську символіку – через саморобну вузьку дірку в стіні. Але коридори з припалих пилюкою меблів і спогадів, які втратили будь-який сенс, закриваються єдиною кришкою могили для всієї родини. Відчай, перш за все, з’являється з неможливості зрозуміти. У «Реліквії» всі члени сім’ї мають змогу відчути одне одного фізично і вийти на прямий контакт, але і без того гігантська ментальна дистанція розростається до побутового абсурдизму: в якийсь момент Една, ніби дитина, просить доньку заглянути під ліжко – перевірити, чи немає там монстра, і стикається з осудом близьких.

Старість – це зміна ролей колись молодого і поки що молодого, проте ця кардинальна трансформація через неготовність викликає дисонанс відразу у всіх. Пошуки зовнішні (в самому будинку) і внутрішні (у власному розумі чи душі) тут теж призводять до єднання, але не зовсім такого, на яке можна було очікувати. «Реліквія» остаточно перестає прикидатися хорором у трохи сюрреалістичному і надлишково символічному кінці. Карти розкриті, три істоти лежать поруч одна з одною і, здається, досягли гармонії, якої вони шукали протягом усього нестерпного шляху. Злість на себе і на близького деструктивна. Смерть не зупинити і навіть не відстрочити партією в шахи (Бергман намагався – не вдалося), але якщо ми неминуче рухаємося до одного кінця, можливо, варто просто розділити біль близьких і розростися в єдину людську цвіль.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!