Родина Михайликів з с. Конюшки Рогатинської громади понад рік чекала інформацію про дорогу людину – Івана Богдановича.
Зв’язок із воїном обірвався ще торік. Рідні надіялись, що військовий у полоні, не покидали віру в те, що живий. Пройшли процедуру ідентифікації… Але днями, тривале й важке очікування обірвала трагічна звістка: «25 жовтня 2022 року Іван Михайлик загинув від вогнепального осколкового поранення, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Опитне Авдіївської територіальної громади Покровського району Донецької області».
Іван Богданович Михайлик народився 7 липня 1972 року в с. Конюшки Рогатинського району. У сім’ї Богдана та Марії був четвертим сином.
Майбутній воїн закінчив Конюшківську середню школу, згодом вступив до Бурштинського енергетичного технікуму. Оскільки з дитинства любив футбол, володів хорошими навичками гри, тож належав до складу бурштинської футбольної команди «Енергетик».
З 1990 до 1992 роки Іван Михайлик проходить строкову військову службу. Спершу у складі сухопутних військ у Білій Церкві, а згодом – в Німеччині. Йому присвоєли військове звання «старшина».
Відтак Іван повертається додому й у 1993 році створює сім’ю. У шлюбі Івана та Богдани народжується єдина дочка Анна, яку виховують достойною людиною. Щоб забезпечити сім’ю, наш земляк тривалий час працює експедитором на фірмі мобільного зв’язку «Сіменс» в м. Києві. А останні 12 років – трудиться за кордоном.
На військову службу до лав Збройних Сил захисник був призваний 18 червня 2022 року.
Виконував бойові завдання у складі 36 бригади 1 окремого батальйону морської піхоти.
Більше як рік Іван Михайлик вважався безвісти зниклим. Тільки нещодавно стали відомі деталі загибелі воїна.
Завтра, 6 грудня, наша громада проведе Героя в останню дорогу.
Кортеж з загиблим українським захисником приїде до Рогатинської громади о 14 годині.
На головній площі міста відбудеться поминальна панахида та церемонія прощання. Згодом траурна колона вирушить до с. Конюшки, де мешкав Іван. Рогатинською міською радою буде організовано автобус для всіх, хто хоче долучитися до церемонії прощання з Героєм.
“Звертаємось до жителів Рогатинської громади з проханням – вийти на центральні вулиці міста і сіл, щоб створити живий коридор й гідно зустріти загиблого Захисника України”, – йдеться в дописі.
Пам’ятаєте, як буквально кілька тижнів тому нашу спільноту тіпало від гніву та обурення після почутого від Папи Римського про український білий прапор? Ми одразу зробили тисячу та один мем, розродилися обурливо гнівними поетичними та прозовими опусами-дописами у соцмережах. І готові були ледь не на Святому Письмі присягати, що ми будемо битися за Україну, за
Волонтерство на Донеччині. Погляд зсередини. Побутує думка, що на сході лишились одні ждуни. Ніби й так майже всі були сепарами, невеличка кількість патріотів давно виїхала, а лишились тільки ті, хто чекає рускій мір (ну і, звісно ж, працює на ворога). Багатьом зручно так думати. Помічаю це в особистих розмовах і соцмережах. Але ж як воно
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного
Україна стрімко летить вперед, точніше, у прірву – за темпами поширення коронавірусу. Лікарні переповнені, щодня страшною смертю вмирають сотні людей. І при цьому все ще є достатньо особин, які протестують проти вакцинації від COVID-19. Буду називати їх саме так, адже всі інші слова, що спадають на думку, у друк не пропустять. Що особисто мене обурює