Ростислав Кондрат – патріарх івано-франківської фотографії. Фотомистецтвом почав займатися в дитячі роки під керівництвом батька. Впродовж 1983-2009 років очолював народний фотоклуб “Колумб”. У 1991-1993 роках був редактором відділу фотографічно-мистецького журналу «Світло й Тінь» (Львів), у 1993-2009 рр. – відповідальним секретарем Івано-Франківської обласної організації Національної спілки фотохудожників України. У 1996 р. прийнятий до Міжнародної федерації фотомистецтва і з цього ж року є представником міжнародного фотографічного руху «Образ без кордонів» (Франція). У 2009-2014 роках працював на посаді секретаря з організаційних питань НСФХУ.       

Кондрат – засновник і куратор національних бієнале «Природа» (з 1994 р. проведено 13 виставок і 11 пленерів), що започатковувалося як колективна виставка українських і молдавських фотомайстрів та приурочувалося до Всесвітнього дня охорони довкілля (5 червня). З 1998 р. проводяться триденні пленери в Карпатах. За весь період «Природа» зібрала біля 1200 авторів та 8,5 тис. робіт, у пленерах взяли участь близько 650 осіб. У 2000-2014 роках він був організатором і куратором міжнародного фотосалону в Києві «Панорама моєї Землі» під патронатом міжнародного фоторуху «Образ без кордонів», у 2014-2016 рр. – організатором пленеру «ФотоПАВЛО» в селі Дмитровичі на Львівщині, де народився і похований видатний український фотомайстер, один із засновників НСФХУ Павло Дроб’як.

Ростислав Кондрат – учасник численних фотоконкурсів, фотосалонів, колективних виставок, фотопленерів, фестивалів в Україні та кількох десятках країн світу. Його роботи відзначені нагородами різного рівня: дипломами, почесними стрічками, медалями. Регулярно друкується в періодичних спеціалізованих та громадсько-суспільних видання.

 

– З чого почалася твоя фотографія? 

Для мого покоління фотографія розпочиналася традиційно: батьки подарували фотоапарат або відвідував фотогурток. Але у мене було незначне відхилення від усталених тогочасних норм. Батько сам фотографував, бо був вчителем, а один із класиків твердив, що інтелігентна людина повинна мати годинник, олівець і фотоапарат. У батька були всі три речі для означення інтелігентності. Він мене навчив фотографувати, креслити і насамкінець подарував свій кавалєрський годинник «Побєда», який, до речі, ще функціонує, але з появою портаблів я перестав носити наручні годинники, хоча по смерті від батька мені залишився ще «Польот» і подарунковий від тещі…

Першу свою плівку я відзняв татовим ФЕДом під час школярської екскурсії до далекої столиці на Приураллі. Потім був фотогурток, який провадив також мій батько, а далі все розвинулось якось само собою…

– Які жанри у фото є твоїми улюбленими, а в яких ти не відчуваєш натхнення і чому?

Особливо не виділяю для себе якихось особливих уподобань. Вони змінюються з віком, за певних обставин, залежно від емоційного стану…

– Що тебе має «включити» візуально?

Коли побачу кадр, тоді й включаюся. Дуже часто включення відбувається намарно, бо нема з собою камери. Повертаюся на місце включення наступного дня в той самий час, а вже нема вчорашнього світла. Інколи цей кадр бачиш, а через візир він ніякий – даремно тішився… Або приїхав до Львова через місяць чи два, світло є, але вже не з того кута, і сюжет розвалився… Але трапляється й так, що друге повернення до місця включення стає ще більш вдалим, ніж перша зустріч з сюжетом.

– Що важливіше для тебе: технічна складова фото чи емоційна?

Взагалі, я людина технічна і з дитинства ще дідусем привчений до гайок, ключів та інших інструментів. Допомагав йому ремонтувати «Побєду», ГАЗик, «Москвич 407», після 30 років – батьковий «Москвич 2140», тому маю схильність до аналітики і точності. Тому й більшість моїх робіт технічно майже досконалі. У всякому разі цією їхньою складовою я досить задоволений. А от щодо емоцій – тут важче. Є дуже багато сумнівів, вагань і т.п. Напевно, тому не так часто я є на виставках, конкурсах, а персональної виставки взагалі ніколи на мав.

– Що принесла цифра у фото, а що забрала, на твою думку?

Цифрова фотографія дала шалений поштовх. Практично зараз всі люди фотографують. Але, як казав ще один класик, всі люди також вміють писати, а письменниками стають одиниці. Процес створення фото спростився, став загальнодоступним, бо камера і комп’ютер займають значно менше місця, ніж фотобачки, ванночки, збільшувач і глянсувач, і не треба фотоальбомів та темної кімнати. Це спрощення процесу породило навалу фотографій, які в більшості своїй не мають нічого спільного з фотомистецтвом. Але, разом з тим, технічний прогрес дав можливість для самореалізації багатьом прихильникам фотографії, які не мали можливості реалізувати свої творчі потуги в традиційній срібній фотографії в силу фізичної обмеженості простором.

– Фотограф ізолює і зберігає момент часу,  в чому для тебе полягає містика у фотографії?

Кожен кадр є неповторним. Якась доля секунди – і вже нема сюжету. Але зразу є новий, і ця невблаганна зміна візуального ряду фіксується кожним новим кадром. Повернути хід подій назад неможливо – машина часу ще не винайдена. Але зберегти минуле можна, і фотографія є одним з інструментів, що дає таку можливість.

– Які якості повинна мати людина, аби стати унікальним фотографом?

Побутує думка, що кожен митець, який займається візуальним мистецтвом, повинен мати третє око. У випадку з фотографами третім оком стає камера, тобто можна стверджувати, що фотограф повинен мати четверте око. Ноги годують фотографа – це аксіома. А ще потрібна інколи швидка реакція, переосмислення – дуже багато чинників роблять людину з фотоапаратом унікальним фотографом.

– Мобільні телефони зараз роблять фотографа з будь-кого. Доказом цього є соціальні платформи (Фейсбук, Інстаграм). Така доступність до фотографування на користь чи, навпаки, розмиває смак і таємницю фотографування?

Дещо з цього приводу я вже сказав, але можу ще розвинути свою думку. Так, для більшості не існує поняття смаку. Але цього й не потрібно загалу фотографуючої маси, адже фото для соцмереж чи для сімейного альбому не призначені для виставок та музеїв. Але якщо інструмент потрапляє в руки індивіда, що фотографує свідомо, тоді процес стає творчим, незалежно від того, чим цей індивід послуговується: дзеркальною камерою, «мильничкою», телефоном, обскурою, пінхолом і т.д.

– Вже котрий рік разом з друзями ти проводиш акцію «ФотоПАВЛО», присвячену талановитому франківському фотографу Павлові Дроб’яку. Розкажи детальніше про Павла, феномен його творчості і саму акцію.

ФотоПАВЛО був своєрідною людиною, його навіть порівнювали зі Сковородою. Він умів спіймати світло, а от його ніхто не міг збагнути. В його рідному селі він був унікальною особою. Вже після переїзду в Дмитровичі до старенької мами, живучи з натурального господарства, він знаходив час на фотографію. Франківські та львівські фотографи часто навідувалися в гості до Павла, а після його смерті встановили на могилі кований фотоапарат на тринозі, що стало знаковою подією для сільського кладовища, а згодом започаткували пленер його імені, який цього року відбудеться вже вп’яте. Більше 50-ти фотографів з усієї України побували в Дмитровичах у попередні чотири роки. Пустомитівська районна влада, а тепер і Давидівська ОТГ всіляко підтримують наше починання. Вважається, що фотопленер у Дмитровичах є найбільш яскравою подією в мистецькому житті району.

Оскільки Павло був багатогранною людиною і коло його інтересів не обмежувалося фотографією, то гостями пленеру стаються письменники, художники, журналісти, поети, музиканти. Завдяки цьому дмитровичани мали змогу наживо поспілкуватися з Юрком Андруховичем, Танею Павлик, київським поетом Віктором Нагорним, а цього року запланований творчий вечір Тараса Прохаська і концерт «FAMILIA PERKALABA».

Також буде видано каталог за результатами попередніх чотирьох пленерів, буде традиційна фотовиставка про минулорічний пленер, а також – експозиція найкращих робіт ФотоПАВЛА. Це все з нагоди його 70-річчя, яке незабаром, 1 травня.

– Яких людей ти не любиш фотографувати?

Взагалі, фотографування людей мені дається, можливо, найбільш важко. Навіть заздрю деяким своїм колегам, які дуже легко і добре справляються з таким матеріалом. Для мене на нинішньому етапі це недосяжно. Можливо, я ще не дозрів…

– «Я шукаю несподіване. Шукаю речі, яких ніколи не бачив раніше» (Роберт Мепплторп). Що шукаєш ти?

Мепплторп – це одна з моїх фотографічних ікон. Якщо повернутися до попереднього питання, то він розправлявся з людським матеріалом дуже розкішно і впевнено. Взірець для наслідування. В людському обличчі, очах, тілі – так багато таємниць, тільки потрібно їх знайти, створити образ, передати побачене так, щоб було цікаво розглядати зображення, читати його… Читати такі фотографії я вже готовий, а от створювати…

– «Фотографія – це не спорт. У неї немає правил. Все має бути випробувано» (Білл Брандт). Що ти ще не випробував у фотографії?

З одного боку, ніби все відомо, але, разом з тим, інколи відчуваєш себе повним невігласом. Ніколи не робив колажів, не практикував ретротехніки друку, але абсолютно не страждаю від цього. Для задоволення мені достатньо традиційного мокрого срібного процесу. От зараз говорю про нього і чую запах фотопаперу, хімікатів, магію дійства, атмосферу темної кімнати…

– Яке фото з чужих тебе вразило найбільше?

Говорити про якусь одну конкретну світлину неможливо, краще про авторів. Зокрема, про тих, що вже згадувалися. Щоразу з поїздок до Європи намагаюся привезти новий фотоальбом когось зі своїх улюблених фотографів. Таким чином, вже назбиралося трохи: Кертеш, Брассай, Аведон, Бертран, Адамс, Лейбовіц, Картьє-Брессон…

Може, останній мені найбільш до вподоби, але це все одно не дуже категорично. От навіть роботи ФотоПАВЛА мене дуже вражають, його вміння фотографувати людей майже впритул, і при цьому його персонажі не втрачають своєї достовірності. Один наш колега допитувався у Павла, як йому вдається так зблизька фотографувати людей, а вони ніби й не помічають фотографа…

– Зустрівшись із Богом, яку зі своїх фотографій ти йому покажеш?

Однозначно, ту, за яку я свого часу отримав анафему в рідній церкві святого Миколая. Образи на священика не маю, очевидно, він погарячкував… Так думаю, бо до кінця його віку ми мали дуже теплі та нейтральні стосунки, ніби нічого не сталося. А оскільки святий Миколай – це мій охоронець, бо врятував мене на свої іменини 20 років тому від загибелі, коли я заснув за кермом, то на церкву взагалі не можу мати якихось упереджень.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ