Ростислав КОТЕРЛІН: «Поки ти є – є час, коли тебе немає – немає і часу» – це девіз мого життя»

  • Ростислав Котерлін – один із найактивніших діячів «станіславського феномена», організатор і учасник практично всіх програм та проєктів сучасного мистецтва з дев’яностих років. Його роботи частіше можна бачити в Києві, аніж в рідному Івано-Франківську. Рафінована загадковість полотен, парадоксальність об’єктів, абсурдність фотосюжетів – вже давно впізнавані авторські ходи, що не залишають байдужими тих, хто шукає відповіді на питання, про що мистецтво і де його радощі. Так пише про митця мистецтвознавець Анатолій Звіжинський. 

    Склав іспит, але не пройшов

    Ростислав Котерлін – художник із журналістською освітою. Він вісім разів вступав до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Третя спроба після служби в армії була успішною: Ростислав склав всі іспити на «відмінно» і мав бути зарахований на підготовче відділення. Але тодішній секретар парткому інституту і голова приймальної комісії записав замість Ростислава якогось львівського мажора, а його заніс у так званий «резервний список». Ростислав влаштував гучний скандал, який, на жаль, нічого не змінив, але парторг запам’ятав норовливого абітурієнта, і всі його наступні спроби вступу вже були приречені.

    У якийсь момент Ростислав зрозумів, що вже немає сенсу отримувати вищу мистецьку освіту, бо здобутих ґрунтовною самоосвітою знань вистачає і для малювання, і для реалізації успішних проєктів. На цьому шляху його добрими порадниками та вчителями були Орест Заборський – художник-модерніст, багаторічний вчитель художньої школи, вже покійні Василь Вільшук – скульптор, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, і Віктор Мельник – мистецтвознавець, один із найважливіших аналітиків художнього процесу в Івано-Франківську на зламі тисячоліть.

    «Імпреза» дала старт багатьом ідеям

    Перше бієнале «Імпреза» – міжнародна виставка сучасного мистецтва, що відбулася у 1989 році в Івано-Франківську, – зробила місто простором світового мистецтва, інспірувавши велику кількість виставок. Зокрема, знакову «Провінційний додаток №2», яка додала те, чого не вистачало офіційній «Імпрезі», – самоіронію, елементи гри, театралізованого видовища, які були  реалізовані різними провокаційними засобами. 

    Саме після неї частина франківських митців вирішили, що пора рухатися далі. Анатолій Звіжинський вирушив до Києва, в Українську академію мистецтв, – вступати на мистецтвознавця, а  Ярослав Яновський та Ростислав Котерлін – в Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

    Хлопці здавали документи в останній день прийому і не встигли їх здати до 12.00, тож їм запропонували надіслати їх поштою. Відстані 500 метрів від пошти до Інституту журналістики документи долали три дні. Тому на перший екзамен – творчий конкурс – хлопці не потрапили: їхні прізвища не були занесені до списку абітурієнтів. Франківці пішли гуляти столицею і аж надвечір повернулися  до гуртожитку, де їх на кухні перестрів секретар приймальної комісії, який жив у сусідній кімнаті.

    З’ясувалося, що директора інституту Анатолія Москаленка зацікавили документи художників з Франківська і що він чекає їх в інституті. Була вже шоста година вечора. Коли хлопці прийшли, директор розсадив їх у різні кінці великої аудиторії і дав пів години на творчий конкурс – твір на тему «Чому я запізнився на творчий конкурс». Ростислав каже, що на той час ця вся ситуація йому здалася вже такою кумедною, що він написав твір у манері тодішньої культової львівської газети «Постпоступ». Москаленкові твір Котерліна дуже сподобався, і, склавши успішно всі екзамени, він став студентом заочного відділення з можливістю переведення на стаціонар. Не перевівся, бо не бачив сенсу – мав чудову можливість вчитися, займатися улюбленим мистецтвом і писати про нього.

    «Станція очікування», 2019, полотно, олія

    Несподіванка року

    Після закінчення інституту Ростиславу пропонували у Києві роботу і житло, однак він залишається в Івано-Франківську і втілює в життя свою ідею. «Вирішив створити часопис, який був би певною мірою і підсумковим, і критичним, і аналітичним, – згадує художник. – Тобто мені треба було знайти визначення. Це був кінець ХХ сторіччя, і на той час у світі налічувалося вже близько трьохсот книг, які починалися зі слова «кінець». Однією з перших була книга американського футуролога Девіда Белла «Кінець ідеології», видана в 1960-му році». 

    Так виник альманах про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Старт був прекрасний: на перший номер було отримано грант від фонду «Відродження» і його було надруковано у видавництві Василя Іваночка «Лілея-НВ». Альманах 1999 року на Львівському форумі видавців отримав нагороду як «Несподіванка року». Загалом вийшло шість номерів, видання окремих номерів підтримувало місто, зокрема тодішній мер Зіновій Шкутяк, саме завдяки цьому вийшов українсько-польський номер. У 2005 році Ростислав став стипендіатом Міністерства культури і культурної спадщини Польщі як редактор альманаху в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський». 

    І вже 2006 року Котерлін на Форумі видавців у Львові познайомився з Ольгою Керзюк – кураторкою відділу слов’янської літератури британської бібліотеки, яка сказала йому: «Я фанат вашого часопису, у нашій бібліотеці є всі номери, ви робите його цікаво і на високому рівні».

    На жаль, тодішні українські реалії не сприяли виходу наступних номерів. Зараз шість тих випусків альманаху вже є раритетом. Вони є дуже важливими для розуміння художнього процесу в Івано-Франківську кінця ХХ – початку ХХІ століть.

    На виставці «Майбутнє перед минулим», Я Галерея, Львів

    іш, яка виживає

    Про теперішню ситуацію з мистецтвом в Україні, і в Івано-Франківську зокрема, Ростислав Котерлін каже, цитуючи відомого теоретика італійського мистецтва Акіле Боніто Оліву, творця терміна «трансавангард», що «мистецтво – це свого роду біологічна розкіш», витончена річ, абсолютно непотрібна для людства з точки зору біології, а особливо для так званих суспільств виживання, яким наразі є, на жаль, українське суспільство.

    Воно просто виживає, фактично щодня виборюючи незалежність, маючи занадто мало самодостатніх людей, які можуть критично й аналітично оцінювати дійсність, мало митців, які, завдяки меценатам та спонсорам, можуть вільно творити. В Україні досі немає жодного державного музею сучасного мистецтва, на відміну від Польщі, де такі музеї в рамках мистецької програми збереження є в кожному великому  місті. 

    В Україні, на щастя, є Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, але це приватна ініціатива, а декілька років тому з подачі українських інтелектуалів був створений Український культурний фонд, завдяки фінансовій підтримці якого вдалося реалізувати багато важливих мистецьких проєктів. Але це крапля в морі, як на таку велику країну, яка у європейському культурному просторі, за винятком окремих імен та акцій, фактично відсутня. На відміну від мистецтва Китаю, Індії та Африки.

    «Дистанція», 2019, парча, випалювання, деревне вугілля

    Попри десятки персональних виставок в Україні та участь у багатьох міжнародних, однією з найбільш знакових для Ростислава Котерліна можна вважати виставку «Персональні структури: Відкриті кордони» у рамках  паралельної програми Венеційського бієнале 2017 року: Ростислав був єдиний, хто представляв Україну – з понад двох сотень учасників – зі своїм  проєктом «Мігруюча душа».

    У теперішніх умовах участь у європейських виставках – це питання не лише таланту, але й доброго менеджменту та фінансів.

    Ростислав Котерлін давно співпрацює з київським артцентром Павла Гудімова «Я галерея». Остання його виставка «Майбутнє перед минулим» на початку лютого відкрилася у львівській галереї артцентру. Увазі глядачів представлена серія робіт, яка продовжує важливу для митця тему стосунків людини і часу, започатковану ще 1986 року серією «Homo chronicus» – про людину як про часову істоту, яка має обмежений час існування, але завдяки власній інтуїції, чутливості, візіонерству може перестрибувати через часові інтервали, бути таким собі мандрівником у часі. І ця виставка – це спроба зіграти у своєрідну апокаліптичну візію, навіяну багатомісячним локдауном, коли людина залишається сама, начебто наодинці з собою, а насправді – наодинці з часом, який їй відпущений.

    «Поки ти є, є час, коли тебе немає, немає і його» – це основне мотто життя і творчості Ростислава Котерліна. Усвідомлення власної часовості стало невід’ємною частиною його природи на рівні душі, як і загалом буття в біологічному сенсі.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!