Рудий… Рудий-рудий. Рудий, високий, кремезний, з міцними ногами і широкою потилицею. Рудий, аж золотавий. Навіть вії та брови такі ж: золотаві, аж руді.

Рудому років із 30. А може, значно більше. Чи трохи менше. Він такий, що визначити з вигляду, скільки йому років, ніяк не вдається.

Він сидів на землі у парку під деревом. Сидів і розмірено похитувався з боку в бік. Його плечі по-особливому сіпалися. Так, що навіть здалеку було зрозуміло: він плаче.

Біля його ніг терся так само рудий собака: рудий, аж золотавий, коренастий, але коротконогий, з довгим хвостом-бубликом. Простий, короткошерстий дворняга. Пес тицькав носом у його руки, норовив щоразу лизнути в обличчя.

Він – Рудий – високий, кремезний, з міцними ногами і широкою потилицею, сидів на землі у парку під деревом, ніжно обіймав свого собаку і гірко плакав. Схлипував, обтираючи кулаками сльози.

Так плачуть лише маленькі діти: щиро, нестримно і гірко. І коли вони так плачуть, хочеться вийняти з кишені цукерку чи малесеньку іграшку і покласти їм на заслинену долоньку. Коли ж у тебе немає цукерки, то хочеться бодай зробити якусь кумедну мармизу, щоб вони розреготалися. Діти гірко-гірко плачуть й одразу щиро і весело регочуть, коли їм показують щось смішне, наприклад, мармизу чи язик. Їх очка ще червоні від сліз, щоками ще течуть солоні струмочки, а ротик уже розпливається в посмішці і животик підстрибує від дзвінкого реготу.

Але показувати мармизу чи тицяти цукерку високому, кремезному, з міцними ногами і широкою потилицею Рудому якось не випадає. А корчити йому мармизу чи показувати язик – недоречно і навіть трохи лячно. Бо ж він… А, ну ви вже знаєте – рудий, високий, кремезний і т.д…

Рудий дуже любить маленьких дітей. Він підходить до мам з візочками у парку і до малюків у пісочниці на дитячих майданчиках. Підходить не дуже близько – сторонячись. А тоді питає у мами, скільки малюкові рочків, як його звати. Посміхається і махає маляті своєю величезною долонею з короткими і товстими пальцями. А поруч біля його ніг треться рудий дворняга і теж махає своїм бубликом-хвостом.

Мами відповідають коротко й уривчасто. Або й не відповідають взагалі. Вони якнайшвидше котять візочок із малюком у інший бік або згрібають своїх дітлахів разом з їх машинками і пасочками і волочуть на інший майданчик. Туди, подалі від Рудого.

А діти починають гірко і голосно плакати. Або навіть ревіти. Бо їм не хочеться в іншу пісочницю. І в інший бік їм не хочеться. Вони хочуть розглядати Рудого і його собаку, махати їм ручками і посміхатися. І ще – корчити кумедні мармизи.

В Рудого дуже кумедна мармиза. Очі у нього вузькі і трохи приплюснутий ніс, тож він трохи схожий на китайця і на пекінеса одночасно. А губи пухкі, і коли він посміхається, то стає дуже милим. І тому дітям подобається його мармиза.

А мамам – ні. Мами впевнені, що Рудий – заразний, небезпечний, страшний і жорстокий. Мамам не подобається ані мила й кумедна мармиза, ані кремезні плечі і високий зріст Рудого. Трохи дивно… Такі, як він, зазвичай не бувають кремезними та високими… А ось він – такий. Інакший. Двічі інакший: серед звичайних і серед незвичних.

Але дітям він подобається. Вони ще не знають, що він – інакший і що його можна боятися. Можна. Але зовсім не обов’язково!

Я собі повільно суну парком. У візочку спить мій малюк. Рудий зупиняється здалеку і пошепки питає: «Спить?». «Спить», – кажу і посміхаюся. «А це хлопчик чи дівчинка?» – він знову пошепки. «Хлопчик». – «А скільки йому рочків?» – «Йому ще немає рочків, – сміюся я. – Йому всього кілька місяців». «А-а-а, – гучно тягне Рудий і одразу ж затуляє собі долонею рота: боїться розбудити малого. «Тихо, – голосно цитькає на собаку. – Малого розбудиш!». Пес метляє хвостом і ледь чутно скімлить.

Я проходжу повз них, і Рудий ще довго махає мені услід своєю широкою долонею з короткими пальцями, а його пес – своїм закрученим хвостом. Кілька разів озираюся і махаю у відповідь. Кумедна мармиза Рудого розквітає широчезною щирою-прещирою посмішкою. Так посміхаються діти, які ще не знають, що світ поділили на таких і не таких. А ще – сонце. Так посміхається сонце. І Рудий посміхається так само. Усім однаково. І тепер я розумію, чому таких, як він, називають сонячними…

Він ходить навколо дитячого садочка і роздивляється дітей на майданчику через паркан. Він вже давно сюди не заходить. Лише здалеку дивиться. Його проганяють. І зі шкільного подвір’я проганяють теж. І з дитячих майданчиків. Бо немає чого всіляким там «нетаким» тут соватися. #Тутжедіти. Тут_же_діти! Діти тут, хіба ви не розумієте?!

От і щойно знову прогнали.

І він – Рудий – рудий, аж золотавий, високий, кремезний, з міцними ногами і широкою потилицею сидить на землі у парку під деревом і гірко ридає. Гірко і жалібно, як дворічний хлопчик. А йому в обличчя тицяється носом золотавий, аж рудий, коротконогий дворняга. Облизує йому руки зі своєю безумовною любов’ю.

І я досі картаю себе за те, що не підійшла тоді до нього. Не погладила рідке руде волосся, не відшукала в кишені цукерку чи крихітну іграшку, не скорчила кумедної мармизи і навіть не показала йому язика. Якось не склалось у мене. Духу забракло. Слабачка…