Що робити, коли ти – вчителька музики, а в країні – скандал з Євробаченням? Вони ж спитають: учні. Варіант «взяти лікарняний і звалити з занять» не пропонувати. Мої семикласники – найкращі музичні експерти. Коли я в чомусь сумніваюся, то питаю в них. Тема постєвробаченського уроку музики в сьомих класах ніяк не могла оминути нацвідбір. Діти розчаровані. Вони хотіли Freedom jazz. Пісня-переможниця їм не сподобалась.

Давайте будемо відвертими: подобається чи не подобається – це питання смаку. Номер співачки зроблений якісно. Там якісно все. Вокал (так, там є вокал, і дуже хороший, як би не старались його розкритикувати «експерти», а він там є). Постановка (так, вона якісна, темпераментна і динамічна, добре зрежисована. А що моралізаторам відгонить БДСМ та блимає стрінгами – ну, знаєте, на нашій «калиновій» естраді є і значно відвертіші відео. І нічого, всі живі). Стиль (так, солістка має свій стиль, і він впізнається, як би не було прикро це чути хейтерам і «експертам»). Цілком таке форматне євробаченське щось. Але, попри все, пісня моїм учням не сподобалась. «Фу, шо це?», «Та ну, вона якась тупа», – все, це вирок, винесений справжніми експертами, яким 12-13 років. Вони точно розуміються на попсі, можете мені повірити.

А потім ми з ними дивилися нове відео БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ «Моя країна», прем’єра якого відбулася 20 лютого і припала на дні вшанування загиблих героїв Майдану. Ми говорили про Небесну сотню і війну. І вони не дихали і не ворушилися, поки звучала пісня. Так, мої семикласники – гроза, інфаркт і мігрень всіх вчителів, мої семикласники, яким роти закриваються хіба лише під страхом контрольної, та й то не дуже, мої семикласники, яких майже неможливо вразити нічим (хіба стриптизом, але я не пробувала) – сиділи і не дихали, поки звучала пісня. Мої семикласники просто мовчали, коли я нагадувала їм, скільки людей залишили свої домівки, залишили своїх собак, котів, родичів, одяг, улюблені речі, книжки, іграшки, велосипед, акваріум з рибками… Мої семикласники мовчали, коли я розповідала їм про щоденні зведення Міністерства оборони, де повідомляється, скільки сьогодні втрат та досягнень на фронті. Вони мовчали, коли слухали про російські гастролі і роялті. Бо хоч не до кінця розуміють, що це, але розуміють, що так неправильно. Мої семикласники мовчали, бо їм було боляче. А біль – мовчить.

Вони все ще запитують: «А чому ви не дозволяєте включати на уроці російську музику? Це ж просто мова?» Але вже розуміють, що «просто мова» стає уже не «просто», коли йдеться про державу. Вони не до кінця розуміють зв’язок мистецтва і політики. Але інтуїтивно відчувають, що не все так просто.

Так, в Україні немає закону, який забороняє гастролювати в Росії. В Ізраїлі, до речі, також законом не заборонено грати музику Вагнера. Але там його не грають. І не слухають. Ось уже понад 70 років. Геніальний композитор, мати в репертуарі твори якого вважає за честь кожен провідний театр світу. Але для Ізраїлю його ім’я назавжди залишиться синонімом слова «смерть». Бо він – улюблений композитор Гітлера. Бо під його музику у концтаборах страчували євреїв. Бо він один із тих, хто прямо чи опосередковано, так або інакше спричинився до антисемітизму. Євреям не треба розказувати, що мистецтво – поза політикою. Вони просто знають: ця музика – синонім смерті.

Нам же після п’яти років війни і досі незрозуміло, чому артист, який поїхав на гастролі в Росію, більше не може бути українським артистом. А тим більше – представляти Україну на міжнародній арені. Частина людей вперто повторює завчену фразу, що мистецтво – для людей, воно – «вне политики».

Серйозно? Люди дійсно так думають?

Мистецтво не може бути «вне политики». Ніколи, власне, і не було. Мистецтво – надто могутній інструмент впливу на маси. І саме його – мистецтво – сильні світу цього намагалися і намагаються підкорити, купити або знищити. Бо якби мистецтво могло бути поза політикою, не писав би Бетховен на титулі своєї Третьої симфонії присвяту Наполеону і не рвав би сторінок від розчарування і гніву.

Якби мистецтво і справді було поза політикою, не розстрілювали б кобзарів і художників, не відправляли б на заслання акторів, не гноїли б у концтаборах композиторів…

Не було би підлої страти Леонтовича та Мурашка. Не було би розстрілу Курбаса, Вороного, Ірчана, Филиповича, Підмогильного, Куліша – загалом кількох десятків українських митців стратили одного дня в Сандармоху (Карелія) з нагоди «20-річчя жовтневого перевороту» разом зі 1111 іншими жертвами. Не було б самогубства Хвильового. Не розстріляли б у Бабиному Яру подружжя Теліг, а в Заксенгаузені не закатували б Ольжича. Не палили б ноти Барвінського на подвір’ї Львівської консерваторії. Зрештою, якби мистецтво і справді могло бути поза політикою, не спалювали б цілі бібліотеки впродовж усієї історії людства, не зафарбовували б картин, не скидали б монументів і не руйнували б палаців.

Якби мистецтво було поза політикою, не виникло б саме поняття культурної дипломатії, яку Україна поки що лише вчиться використовувати. Вчиться, не завжди успішно, але наполегливо. Зрештою, цьогорічний нацвідбір до  Євробачення – яскравий тому приклад. Спостерігаємо далі.