Шахта «Бутівка» – ласкаво просимо до пекла. «Нульова» позиція на фронті – тобто за крок від ворога. Тут птахи не літають, атеїсти починають молитися, а бажання вижити більше скидається на мрію. 

Володимир Малишевський із позивним Малиш, колишній боєць ДУК «Правий сектор», солдат із Хмельниччини, який нещодавно проходив реабілітацію на Прикарпатті, ще зовсім хлопчина. Йому 18. На «Бутівці» опинився улітку минулого року як вогневик-парамедик. Сам попросився туди. Каже, що ще з 12 років займався військовою підготовкою і давно мріяв потрапити на справжню війну. А на «Бутівці» вона таки справжня.

«Перед виїздом на шахту мене відразу попередили: «Начувайся, ти їдеш у саме вировище смерті», – пригадує юнак.

Однак Володимир пробув на «Бутівці» всього кілька днів. Після контузії йому наказали покинути ту позицію. Мовляв, ще надто молодий для такого пекла.

Нуль

Шахта «Бутівка» – лінія розмежування – нуль, крайня українська позиція під Донецьком, де відчутне навіть дихання ворога . Проросійські бойовики обстрілюють її одразу з кількох боків, хоча обстрілювати тут уже нема що. Від самої шахти не залишилося живого місця. Героїчно тримаються тільки українські вояки. До останнього. Чи не щодня є поранені.

«Але ж це війна. По-іншому ніяк», – каже 22-літній прикарпатець, легендарний боєць «Правого сектору» Дмитро Коцюбайло, знаний за позивним Друг Да Вінчі, який уже два роки воює в найгарячіших точках АТО.

Дорогою до шахти «Бутівка», на донецькому шосе, розташований блокпост «Республіка Міст» – недобудований міст біля зруйнованого Донецького аеропорту, де раніше розташовувалася позиція одного з терористичних батальйонів. Завдання цього об’єкта – прикриття тилів українських вояків на передовій та знешкодження диверсійно-розвідувальних ворожих груп. «Республіку Міст» називають воротами на фронт. Далі – справжня війна. Під плитою моста, на вагончику, хтось так і написав: «Добро пожаловать в ад».

Стратегічний об’єкт

Шахта «Бутівка» є важливим стратегічним об’єктом як для української сторони, так і для окупантів, адже у цьому напрямку розташовані кілька важливих транспортних розв’язок. Мало того, якщо буде відповідна команда, українські бійці готові перейти у наступ. І тоді баталії точитимуться вже в самому лігві ворога – Донецьку.

Як позиція «Бутівка» зручна тим, що звідтіля легко вести наступальні дії, хоча вона важка в обороні – майже повністю відкрита місцевість.

Залишки будівель на шахті виступають захистом від ворожих куль, снарядів і осколків. Поки ті споруди там стоять, українські солдати ще можуть обороняти позицію. Але методичний обстріл поступово руйнує їх і зрештою все завалиться.

«Тоді не знаю, як буде… – каже івано-франківський волонтер Роман Дорожівський, який ще рік тому почав їздити в гарячі точки АТО та допомагати бійцям. – Побудувати нові укріплення теж не можна, бо для цього на територію треба «загнати» техніку – сепаратисти одразу побачать і почнуть обстрілювати. Напевно, доведеться копати вручну».

Лотерея

«Аби зрозуміти, що таке війна, достатньо протриматися на «Бутівці» принаймні тиждень», – переконує голова Спілки добровольців АТО іванофранківець Василь Андріїв із позивним Скіф, який нещодавно повернувся з шахти, де воював два тижні. Хоча на фронті опинився ще в 2014-му – як волонтер. Кожен день на «Бутівці» – наче лотерея: виживеш-не виживеш, поцілять-не поцілять…

Малиш розповідає, що там постійно стріляють, регулярно щось десь вибухає. Юнак називає цю позицію одним із рекордсменів з кількості двохсотих (загиблих) і трьохсотих (поранених).

Буває, що на позиціях кулемет можуть не чистити по кілька діб. Тільки не на «Бутівці». Тут зброя постійно працює, тому й ставлення до неї вельми прискіпливе. Півтори тисячі патронів за кілька хвилин. Для інтенсивного бою, який триває 6-8 годин, – це норма. Головне – щоб ствол витримав.

«Хлопці там уже настільки «обстріляні», що іноді навіть самі витягують осколки зі свого тіла, – розповідає Володимир Малишевський. – Хутко залили рану зеленкою, зашили, перев’язали – і знову в бій. Зводячи зуби від болю та кульгаючи, але воюють до останнього».

За словами Малиша, на шахті ходять лише чітко визначеними стежинами, інакше – можлива смерть. При цьому пересуватися потрібно майже навприсядки. Ворог невпинно чатує.

Тут вояки ніколи не збираються всі гуртом – це небезпечно, натомість вони розділені по кілька чоловік, максимум – по четверо людей. «Пам’ятаю, коли доставляв волонтерську допомогу на шахту, – каже Роман Дорожівський. – Прибувши на місце, розвантажив усе, командир по рації наказав солдатам прийти забрати. І тут раптом, наче у фільмах про апокаліпсис, звідусіль повилазили десятки бійців з тачками і мішками, хутко порозбирали привезене і миттєво зникли у різних напрямках. І знову пустка. Наче й не було нікого».

Цікаво, що на «Бутівці» багато хто не одягає захисне спорядження. Роман Дорожівський пояснює, що ті бронежилети, які зараз є в українських солдатів, важать по 16 кг. Маючи на собі таку вагу, швидкість переміщення вояка різко зменшується, відповідно ризик загинути – збільшується.

Василь Андріїв переконує, що місяць – оптимальний час перебування на шахті, потім бійцю потрібен хоча б кількаденний відпочинок на спокійнішій позиції. Там, де принаймні можна випростатися на повний зріст і вільно вдихнути повітря на повні груди, без думки, що зараз уб’ють.

«Шахта! Нора!»

Як розповідає Скіф, на шахті точиться постійна боротьба не тільки за своє життя, але й за побратимів, з якими щодня снідаєш, обідаєш та вечеряєш, сидячи в окопі, ділишся планами на майбутнє. Найменший неправильно зроблений крок під час обстрілу ставить під ризик безпеку всієї команди. Коли все-таки стається непоправне – гине товариш, починається самобичування: можливо, я міг прикрити, підбігти, подати  боєкомплект… бодай щось зробити?.. З часом ти просто починаєш звикати до смерті. Сьогодні ти бачиш людину, а завтра її вже немає на цьому світі.

Скіф каже, що одна з найчастіших думок на «Бутівці»: чи прокинусь я завтра? Чи побачу сонце?

Багато бійців кажуть, що на війні все сприймається по-іншому. Володимир Малишевський розповідає так само: «Там час дивним чином сповільнюється. Хвилина розтягується до неймовірних масштабів. Ти бачиш, як летить міна, вибухає, розлітаються осколки, і навіть вибухову хвилю помічаєш. За законами фізики це неможливо. Але на війні ти це бачиш».

Малиш розповідає, що саме на шахті чимало бійців починали вірити в Бога. «Коли в тебе поцілює куля, то буває, як муха об скло, – жодної подряпини на тілі, а буває – одразу на смерть», – каже юнак. Він вбачає в цьому руку Всевишнього.

Малиш розповідає – коли «працюють» осколкові гранати і  стрілецька зброя, такий бій ще можна контролювати. Та коли заходить артилерія і в рації лунає «Шахта! Нора!», тоді починається пекло. Коли віддають наказ «Нора!», всім треба спуститися в підвал.

«Бетонне приміщення, яке внаслідок запеклих боїв мало би вже давно завалитися, все одно чомусь не завалюється, – продовжує боєць. – Що змушує його втриматися? Коли вибухає міна, стіни і стеля аж хитаються, пісок сиплеться на голову і хтозна, що далі. І тут починається найцікавіше: всі шепочуть молитви, чеченці – намази. Таку чарівну атмосферу можна відчути навіть не в кожному святому місці. У такі миті розумієш, що Бог є і він живе не десь високо в хмарах, а ось тут – поруч із тобою».

Небезпечна паніка

Скіф каже, що руки українських солдатів зв’язані «Мінськими домовленостями», вони навіть не завжди можуть відповідати на ворожі атаки. При цьому окупанти обстрілюють систематично.

«Будь-який щоденний масований обстріл, який триває більше семи годин протягом доби, уже є пеклом, – каже Скіф. – Тим паче для більшості вояків, які прибувають з полігонів, чи тих, хто досі тримав тільки другу лінію  оборони. Такі воїни не до кінця відчули всі «переваги» війни».

Коли на передовій наступає пряма загроза життю, бійці, які до цього начебто розуміли теорію поведінки на полі бою і бачили практику на полігонах, часто розгублюються. У ці моменти мозок вимикає логіку і недосвідчені солдати через паніку припускаються помилок, які можуть коштувати їм життя.

«Звісно, людські втрати на «Бутівці» є, але вони не співмірні з тими, які несе наш ворог. Атакуюча сторона завжди зазнає більших втрат – це закон війни», – запевняє Роман Дорожівський.

Володимир Малишевський стверджує – коли стріляють, страху нема. Паніка приходить, коли настає тиша. Бо це означає, що в цей час можуть працювати диверсанти. А це безпосередній особистий контакт із ворогом. При чому ворог може застати бійця зненацька, а ще гірше – обеззброєного і без захисного спорядження. Не кожен витримає.

Було страшніше

З другого боку, Друг Да Вінчі переконує, що неправильно стверджувати, мовляв, «Бутівка» є найстрашнішою позицією з усіх, в історії АТО були й значно критичніші точки.

Роман Дорожівський зазначає, що воїни, які пройшли Дебальцеве, Іловайськ, Донецький аеропорт, не вважають «Бутівку» пеклом. Так, наразі у шахті найгарячіше, але це навіть не схоже на жахіття, які спіткали бійців на тих трагічних локаціях. «Всі солдати, які там побували, мають дещо спільне – у кожного трусяться руки. Не від алкоголю, а від пережитого», – додає волонтер.

Ще донедавна на шахті «Бутівка» відбувалося всього лише методичне обстрілювання – швидше за все з метою деморалізації, бронетехніка в атаку не йшла, тільки іноді де-не-де піхота намагалася зайти невеличкими диверсійними групами, але наші вояки її чітко відсікали. На шахті ходовою була стрілецька зброя, а також «насипали» з мінометів. А тепер, як розповідає Роман Дорожівський, стріляють з усіх видів зброї, яка є у ворога: мінометів великого калібру, танків, артилерії… «Фактично промзона Авдіївки і шахта «Бутівка» мають усі шанси повторити історію Донецького аеропорту», – додає волонтер.

Найчастіше стрілянина починається вночі. Справа в тому, що позаду будинку, що на території Авдіївки, дислокуються представники місії ОБСЄ. Тому вдень сепаратисти намагаються не стріляти, бо в цей час дуже легко визначити, яка ж сторона розпочала агресію.

Воювати до останнього

Володимир Малишевський наголошує, що рішення йти на війну має бути добре виваженим. На фронт не йдуть, аби щось комусь довести чи притупити якусь душевну травму. «На війну треба вирушати, щоб воювати, – зазначає хлопець. – Не для того, аби померти, а щоб виконати конкретне бойове завдання. Солдат має бути корисною одиницею, а не сміттям. Якщо дуже не хочеться, а призвали, попросися на другу чи третю лінію оборони – дрова рубатимеш. Хоч якась користь з тебе буде».

Після «Бутівки» у Володимира Малишевського змінилися життєві цінності: «Для щастя треба небагато: чиста постіль, тепла вода, щоб помитися, і гаряча смачна їжа».

Малиш розповів і про неприпустимі речі для вояка: «Ніколи за жодних обставин не запитуйте у воїна, скількох він убив. Це елементарний вияв поваги».

Юнак має суперечливе ставлення до самої війни: «Звісно, війна – це не безглузда м’ясорубка, це постійні домовленості. Однак коли українські вояки мали багато можливостей відбити окуповані території, але відповідних наказів не надходило, коли вже довгий час немає продуктивних боїв, натомість лише безглузді обстріли, то закрадаються певні сумніви і запитання».

Як переконаний солдат, завжди є ті, хто заробляють на війні. Отож що вигідніше: завершити її протягом місяця і витратити на це багато коштів чи заморозити збройний конфлікт і постійно «ссати» звідти гроші?

«Багатьох добровольців уже дістало тупо сидіти і гнити в окопах, – каже Володимир Малишевський. – Запорука успішної армії в постійних активних боях, інакше солдати починають «гаснути», наприклад пиячити, не  дотримуватися правил техніки безпеки тощо».

Попри все, бойовий дух і градус патріотизму на фронті поки не падають. Наприклад, Друг Да Вінчі обіцяє, що стоятиме до останнього: «Поки ворог на моїй землі, я буду воювати».

 

Наталя МОСТОВА

Фото Тараса РУДИКА