Ну що? Маємо ще один майже ювілей. 355 – багато це чи мало? Як для чого…

Святкові урочистості відшуміли. Віддаймо належне – такого розмаїття заходів, як цьогоріч, не було уже давно. Здається, організаторам святкувань вдалося задовільнити всіх, і навіть найвибагливіший глядач міг знайти видовище собі до смаку.

До офіційних заходів з нагоди дня міста долучилися фестивалі «Свято ковалів» та «Карпатський простір», та ще й 20-річчя Університету ім. Короля Данила – отож подій та вражень не бракувало. Городяни та гості, мабуть, геть заплуталися, перебігаючи з одного дійства на інше і вже й не розбирались, хто саме і що організував. Втім, деякі заходи вирізнялися особливою партійною забарвленістю, а всюдисущі агітаційні намети викликали різні емоції – від сміху до огиди. Що-що, а популяризувати себе коханих за рахунок коштів громади наші політики навчились на відмінно.

Не обійшлося й без скандалів та веремій. Чого лиш було варте видовище поїдання уже традиційного святкового торта! А ми ще недавно сміялися з «блінів на лопаті»… На повірку – виявились не кращими. Зате – у вишиванках.

Апофеозом «худібності» мас виявився вечірній концерт популярної поп-співачки родом з Івано-Франківська, натовпи шанувальників якої мало не покалічили одні одних. Звісно, тут і прорахунок організаторів, які не передбачили такого напливу фанатів халяви. Але люд наш показав себе не з найкращого боку. Що ж, сподіватимемось, це стало  гарним уроком. І дякувати Богові, ніхто серйозно не постраждав.

А Богові було чому на нас образитися, ой було. Добре, що Він – вищий за це.

Бурю у склянці здійняли релігійні громади міста, обурені ідеєю спорудження Вежі часу на «Святі ковалів». Щоправда, обурення їх не зовсім зрозуміле, і виглядає на те, що під’юджене не зовсім благими намірами. Не спробувавши попередньо узгодити спірні, на їх погляд, моменти з організаторами свята, активісти написали кілька дуже схожих за змістом листів на ім’я міського голови з вимогою втрутитися. Схоже, наче розіграли певний сценарій.

А далі сталося те, що в цій історії особисто мене найбільше насторожує. Як на мене, то такі речі вирішуються тихо і мирно за круглим столом. Тут же ситуація набула дуже широкого розголосу. Пан мер, чи то бажаючи зняти з себе відповідальність і не сваритися з представниками церкви, чи з інших причин не став третейським суддею, а переклав відповідальність на плечі сумнівної за складом комісії. Після скандальних обговорень ковалям (здається) таки дали спокій. Але доволі дивним є те, що з загальної риторики – не допустимо окультизму у Івано-Франківську! – обурені дуже швидко перейшли на особистості і накинулися на відому у світі (але донедавна – не в рідному місті) письменницю Наталію Щербу. Чудова картинка для раша-тв: у бандерівському краї відновлюють інквізицію. Я не жартую. Такого штибу заголовки уже розповзлися російськими виданнями…

Не вдаючись у тонкощі: якщо біс тут і сидів, то його випустили ті, хто начебто виступав проти нього. Історія з окультизмом зробила письменниці та її творам неабияку рекламу, свято минуло без інцидентів, а церква… Церква підлила олійки у вогонь тих, хто досі вагався і стояв на роздоріжжі… Адже ця ситуація на тлі останніх навколоцерковних скандалів не додає авторитету. Сумно. Мені як християнці дуже сумно через це… А як громадянці вільної світської держави – трохи страшно, коли церква замість просвітницько-духовних методів впливу використовує методи тиску через владу. Так само завтра, вміло маніпулюючи почуттями вірян, можна заборонити будь-що – книжку, виставу, мурал, фестиваль, штучно вирощену нирку…

З іншого боку, ті, хто ревно захищав загальнолюдські цінності, свободу вибору, творчості і волевиявлення, а також права нехристиян з атеїстами, вже наступного дня узялися за цінності християнські. Мощі святої Терези у Катедрі викликали бурю емоцій. Будьмо ж послідовними, панове. Закликаючи поважати свої переконання, поважаймо тим часом і переконання інших. Чи не видається вам, що принижуючи почуття віруючих, називаючи їх шану до мощей некрофілією тощо, ви уподібнюєтесь до тих, кого вчора називали фанатиками-інквізиторами? Адже це той самий фанатизм, лиш на інше пофарбований.

Насправді ми, люди, усі однакові. Однаковісінькі. І питання лише у тому, з якого ти боку барикад. А методи – одні й ті ж. Цього разу були війни за (чи проти) Бога. Що завтра?

Насамкінець. Розкажу вам по секрету свою велику мрію. Я дуже б хотіла, щоб Бога пустили в школи. Але не за посередництвом уроків християнської етики, добрий задум яких нівелюють горе-вчителі, не через каплички в коридорах та на подвір’ях і образки в кожному класі. Не завдяки добровільно-примусовим Хресним дорогам та промовою місцевих священиків на лінійці з нагоди останнього дзвоника.

Бог до школи увійде тоді, коли вчитель перестане бути заручником системи, а керівництво перестане дбати лише про власні стільці. Бог у школі – це взаємоповага між дітьми та учителями, взаємодопомога між однокласниками, порозуміння між батьками та педагогами. Бог у школі є тоді, коли замість соромити й принижувати малоуспішного учня до нього знаходять індивідуальний підхід, а особливо талановитому – дають простір для польоту. Бог у школі – це учні з синдромом Дауна чи на інвалідному візку в одному класі з усіма, коли кожного чують і бачать, а не лише слухають і дивляться. У школі, де є Бог, немає цькувань сильнішими слабших. У такій школі учня не переслідуватимуть лише за те, що він має зайву вагу або не надто високого зросту, або читає мало слів за хвилину. Коли у школі є Бог, то там немає місця страху і ненависті. Бог буде в тій школі, де оцінка не продається, а знання – безцінні. Де діти є важливими просто тому, що вони є, а не за те, де працюють їхні батьки і яка їхня платоспроможність.

Розумієте, про що я? Бог у школі – це зміст, а не форма.

Тоді не мала б значення конфесія чи віросповідання. Адже це в площині загальнолюдської моралі та етики. А отже, від Бога. Як би кожен з нас його не називав. Бог у школі (як і скрізь) – це Любов. А віра без діл – мертва.

Переконана, це дуже багато змінило б. В кожному з нас.