Усі згадують його усмішку і велике серце. Франківський боєць Василь Джус ось-ось мав повернутися з війни додому. Мама вже не могла дочекатися, аби приготувати для єдиного сина його улюблений борщик. Дивний сон попереджав жінку про біду, шкода, що згадала вона про то аж на похороні своєї дитини.

«Я живу, але я не живу, просто існую, – сталевим голосом каже мама. – Я не можу без сина. Весь час молю Бога, щоб забрав мене до дитини. А взагалі я розчарувалася у Всевишньому. Знаю, що це гріх, але я так любила свого сина… Так любила… Як можна було його забрати у мене?»

Василь Джус народився 1974 року в Івано-Франківську. Закінчив училище за фахом «слюсар-інструментальник». Після строкової служби в Житомирі працював охоронцем.

У червні 2018 року вступив на військову службу за контрактом; прапорщик, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади, відряджений в зону ООС до 79-ї бригади на посаду навідника.

16 травня 2019-го загинув під час двостороннього бою від смертельного поранення – внаслідок мінометного обстрілу, який терористи вели по бойових позиціях поблизу села Водяне (Волноваський район). Василю ось-ось мало виповнитися 45 років.

20 травня похований у рідному селі Букачівці. Без Василя залишилися мама і донька.

Указом президента України від 23 серпня 2019 року за «особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Син від Бога

Хрещена мама і тітка Світлана Вилуск добре пам’ятає день, коли народився Василь: «Воно було таке крихітне, світленьке і усміхнене – чистий ангел».

З Василем ніколи не було проблем: ні в школі, ні в дворі, ані вдома. Чемний, усміхнений, спокійний, милосердний… «Всі свої 44 роки життя він мені казав лише «мамуля», – плаче мама Галина Джус. – Йде на роботу: «Мамуля, цьом!» – і так кожнісінький день. Син від Бога».

Жінка ходила в школу до сина лише кілька разів – аби допомогти йому зав’язати шнурівки. Ну ніяк хлопчина не міг навчитися то робити, просив, аби батьки купили кеди без зав’язок.

Всі рідні, друзі і навіть сусіди, згадуючи Василя, найперше кажуть про його постійну усмішку. Що б не сталося – Вася усміхався.

Василь обожнював риболовлю. Мама і досі зберігає у його шухляді колекцію рибальських гачків, то був синовий скарб. Якось дуже захопився книгами про здоровий спосіб життя. Далі поринув у собаківництво, перелопатив купу літератури про чотирилапих. Взагалі він любив читати, книжка з рук не виходила.

У дитинстві мріяв стати міліціонером. А все через батькового друга-міліціянта, який часто приходив до них у гості. Ото малий вже тішився, коли дядько в формі давав йому потримати свій жезл, приміряти ремінь і кашкет!

Друг дитинства Сергій Петренко згадує часи, коли тільки з’являлися відеомагнітофони і вони з Василем ходили дивитися фільми про кунгфу. Натхненні вражаючими кадрами, навіть обладнали в підвалі будинку, де мешкали, простір для тренування, змайстрували спеціальну боксерську грушу.

А взагалі обох цих друзів дуже поважали ровесники, бо вони були з Бельведеру – так підлітки між собою називали мікрорайон, де вулиця Бельведерська, вважалося, що там живуть хлопці, які вміють за себе постояти. Незважаючи на свій добрий і м’який характер, Вася ніколи не боявся попхатися у бійку, якщо треба було відстояти власні інтереси чи репутацію друзів.

«Бух-бух, трась-трась – в табло і до побачення». Він так любив казати, – сміється Сергій. – Ви ж розумієте, тоді часи були такі – гарячі 90-ті. Справи вирішувалися саме так».

«Ми обожнювали грати в футбол, – продовжує друг. – Кожен називав себе іменем свого улюбленого футболіста. Вася завжди був нападаючим і брав ім’я відомого голландського гравця». 

Сергій добре пам’ятає, наскільки хорошим сином був Джус, постійно допомагав батькам, ніколи не скаржачись, залюбки їздив з ними у село садити-копати город.

Після армії хлопець вирішив продовжувати військову справу. Потім звільнився і працював в охоронній фірмі, рік гарував в Італії на полях. Але зрештою таки повернувся до війська – це було Василеві до душі. 

Його сімейне життя не склалося, від сильної любові лишилося тільки велике розчарування на серці і донька, з якою майже не бачився. Чоловік ще довго не міг оговтатись після розриву. Потім мав стосунки з іншими жінками, але на одруження не наважувався – остерігався знову обпектися.

Всіма переживаннями Василь ділився з мамою, у них завжди були дуже близькі стосунки. «Люди дивувалися, що син такий міг бути, – сумно всміхається Галина. – Багато мам навіть доньок таких щиросердних не мають. Пам’ятаю, прийде з роботи, поцілує: «Мамуля, а що ти мені приготувала погамати?» Свою хрещену і двоюрідну сестричку ласкаво називав чубчиками. Такий ніжний хлопчина був…»

Дядя Вася

Про те, що Василь пішов на війну, вдома дізналися лише незадовго до його загибелі, тобто більше ніж пів року чоловік зміг втримати цю таємницю – аби мама не хвилювалася, бо вона якраз недавно оклигала від важкої болячки. Боєць весь час казав, що перебуває на навчаннях. Телефонував раз на день, а з хрещеною переписувався через соцмережі.

«Прислав додому посилку із зимовими речами, бо то вже весна була надворі, йшло до літа, теплий одяг Василю тільки заважав, – розповідає мама. – Я подивилася на адресу відправлення, а там – Донецька область. Я мало не зомліла». 

20-річний побратим Артем Дорошенко за кілька місяців на передовій так здружився з Джусом, що обоє стали майже рідними людьми. Василь так і називав його – «мій синку» або «мій молодший командир», адже Джус приїхав у зону бойових дій уперше, а Артем ще з 18 років воював. Побратим каже, що Василь дуже швидко вчився, схоплював нові знання просто на льоту – двічі повторювати не доводилося.

«Я дуже любив цю людину, – каже молодий боєць. – Ми багато теревенили про життя, про все на світі. Зазвичай дядя Вася розповідав, а я слухав». Юний побратим збирався приїхати в гості до Франківська, разом піти у гори, бо ще ніколи не бував. А вийшло так, що прибув на похорон.

Рівно за місяць до трагедії Галині наснився дивний сон, начебто її син упав із яблуньки. Василь ніколи не був забобонним і, тим паче, не звертав уваги на трактування снів, але того разу він чомусь так перейнявся, що аж телефонував  тітці у Португалію, аби допомогла розтовкмачити, що ж то може означати. Чоловік ніби передчував біду.

За кілька днів до загибелі Василь казав мамі по телефону, що коли прийде додому, то одразу помчить з вудкою до ставка – так скучив за своїм улюбленим заняттям.

«Мамуля, я так скучанькаю за тобою…» – попрощався боєць із мамою, то була їхня остання розмова. Жінка вже чекала приїзду сина, ось-ось мала бути ротація. Запланувала, що наготує його улюблених страв: борщу, відбивних і котлеток.

«Забери мене до себе»

«Того дня я вранці прокинулася і одразу до соцмереж – як завжди, аби почитати, що там діється на фронті, – розповідає тітка Світлана. – Глип, а там «… наш друг Василь Джус загинув…». Я ще раз перечитала, і ще раз…».

Невдовзі після похорону з Галиною сталася чудернацька історія. Нізвідкіля у фотогалереї в її мобільному телефоні з’явилася світлина синового обличчя, якої вона досі ніколи не бачила і не мала. Зображення не дуже чітке, а освітлені лінії проходять якраз у тому місці, де пройшов осколок. Навіть священник розвів руками і сказав, що це якесь диво.

«Одна-єдина дитина в мене була… – плаче мама. – Я собі місця не знаходила від страшного душевного болю. І досі не знайшла». Мамі Василя зараз 67 років. З рідних залишилася тільки сестра, але вона живе за кордоном. Тож Галина мешкає сама-самісінька у хаті в рідному селі. Жінці тяжко до скреготу зубів. Чорна туга з’їдає згорьовану маму з кожним днем все більше. Вона приходить до могили і кричить на цілий цвинтар. Не плаче, а саме кричить від болю. Завжди говорить одне і те ж: «Синочку, забери мене до себе, бо ти ж скучанькаєш за мамулькою…»

Наталя МОСТОВА