Про те, як загинув її чоловік, розкажуть, коли війна закінчиться. Зараз не можна.

Одне точно відомо – це була героїчна смерть у червні 2022-го на Херсонщині, вночі. Боєць свідомо пожертвував собою заради того, що вважав ціннішим за власне життя. На тому бойовому завданні він єдиний загинув.

На похорон харків’янина Сергія Сисоєва з’їхалося купа люду. Сотні. Його багато хто знав і поважав.

Морський спецпризначенець, водолаз-розвідник, старшина 2 статті, старший оператор з озброєння 73 морського центру спеціальних операцій, майстер спорту з кікбоксингу Сергій Сисоєв мав феноменальний талант до військової справи. Мріяв стати офіцером. Не встиг.

Боєць був настільки потужним професіоналом, що до останнього ніхто не вірив у його загибель.

Про нього і для нього

Дружина воїна, 26-річна переселенка з Харкова Ірина Сисоєва, яка зараз живе в Івано-Франківську, взяла на себе місію – аби якомога більше людей дізналися про її полеглого героя. Каже, кохала його так сильно, як буває раз в ніколи. Досі кохає.

Тепер Сергій живе у малюнках і віршах її поетичної збірки. То присвята для чоловіка. Там про нього і для нього. Вся поезія, як і їхні стосунки, просякнута коханням і війною.

Збірку «Людина як поле бою» вдова видала торік. Багато віршів написала ще до загибелі чоловіка. Але більше – після трагедії.

Жінка роздає збірки по бібліотеках, також купують ті, хто знав Сергія, і не знав. Першу сотню примірників розібрали одразу. Другу – теж. Уже втретє перевидала.

Авторка ілюстрацій Ірина Фурман – жінка, з якою Сисоєва познайомилася під час евакуації. Стали рідними душами. І в житті, і в творчості.

Кожна ілюстрація – з сенсом. Наприклад, синій светр передали дружині після втрати Сергія, той светр «бачив» оборону Миколаєва і Маріуполя. З обрізаної пластикової пляшки Сергій пив чай десь під Миколаєвом – місцеві пригостили. Великий м’який ведмедик – подарунок для донечки, за два тижні до загибелі. Сергій постійно дарував ведмедиків і донечці, і дружині. Всі ті ведмедики постійно з ними переїжджали з місця на місце.

Свій шлях

Вони одружилися, коли Сергій уперше приїхав додому із зони АТО. Молодий і гарячий юнак пройшов Революцію Гідності, одним із перших кинувся на Схід воювати. Професійний спортсмен мав добру фізичну підготовку, витримку і стійку психіку, дуже багато тренувався, щоб потрапити до «морських котиків». Потрапив.

Пара переїхала на Миколаївщину, в Очаків, у військове містечко. Іра не бачила чоловіка місяцями через постійні відрядження.

«Я змирилася, що в нього на першому місці завжди робота, – каже жінка. – Хоча це не була його робота, швидше – місія, пристрасть усього життя, призначення… Коли бачила, як горять його очі, трохи навіть заздрила – людина пішла саме тим шляхом, до якого покликана». 

Біля Маріуполя було найважче

«Російські кораблі підходять все ближче і ближче. Різне може статися – просто будь готова…» – сказав Сергій за тиждень до повномасштабного вторгнення.

«Але він навіть не припускав, що росіяни попхають з усіх боків. Думав, штурмуватимуть Донецький напрямок», – згадує Іра. 

Того дня його викликали перед п’ятою ранку. Бомбили порт і військову частину. Іра з дев’ятимісячною донечкою Софією побігли в укриття.

Періодично телефонував Сергій і давав вказівки що робити. Десь на третій день сказав спалити всі його нагороди, документи і фотографії, бо «якщо сюди зайдуть орки, то просто пошматують за те, що дружина військового».

Іра не послухалася – все поклала до пакету і закопала. Потім він їй дякував.

Далі були ночівлі в підвалі, обстріли, евакуація, постійні переїзди туди-сюди. Спершу Іра з дитиною осіли на Вінниччині, потім у гірському селі в Чернівецькій області.

Гірська тиша трохи заспокоювала, хоча спочатку жінка кидалася навіть від звуку машини. А від гулу літаків зіщулюється по сьогодні.

Сергій стояв на обороні Миколаєва, Одеської області, воював на Маріупольському напрямку, тоді – Херсонщина.

Біля Маріуполя було найважче. Саме тоді Іра вперше в житті відчула розпач у його голосі.

Це було неможливо

За тиждень до загибелі бійця відпустили на кілька днів до сім’ї. Вони багато гуляли горами, сміялися, говорили, готували смачну їжу, фотографувалися. Сергій не міг натішитися Софійкою – його маленька принцеса так підросла за кілька місяців.

Сергій пропустив її перший крок і перше слово – «тато». І її перший день народження. Боєць тоді якраз був під Маріуполем, але записав для Софійки відео.

«Він говорив багато теплих слів, а навколо все бахкало, чулися крики – просто не мав де сховатися, але дуже хотів привітати донечку в її перше свято», – згадує вдова.

Іра від початку великої війни ні разу не заплакала, сльози покотилися лише після страшної звістки.

«У мене взагалі не було поганого передчуття, – каже жінка. – Розумієте, він був настільки досвідченим воїном, стільки всього знав і умів… Це було просто неможливо. Коли востаннє прощалися, просила його повідомити, якщо щось станеться. Сергій тоді відповів: «Якщо щось станеться, тобі вже скажу не я». 

Тато

Після похорону Іра ще довго не могла отямитися. Поглинула сильна депресія. В один із найважчих днів наснився коханий. Говорив до неї. Жінка пам’ятає кожне слово: «У мене травма. Я не виживу ніяк. А тобі треба жити. Треба виховати нашу дитину». Обійняв і зник.

Найчастіше Іра згадує його руки. Бо завжди, коли тримала коханого за руку, почувалася захищеною від усіх страхів світу. Сергій випромінював нереальну внутрішню силу і спокій. Те саме казали і побратими: «З таким не страшно і у вогонь, і в воду».

Маленька Софійка ще майже не говорить, але іноді показує пальчиком на ікону, а тоді – на таткове фото. А іноді, коли бавиться, раптом починає дивитися убік і щось мугикати, ніби говорить до когось. «Софієчко, хто там?» – «Тато…».

Наталя МОСТОВА