Соколовиця: 11 будинків та їх пенсіонери

  • Ні церкви, ні школи, ні магазинів. У високогірному селі Соколовиця, що на Прикарпатті, крім будинків, кар’єру, городів та гір більше нічого нема. Родзинкою села тут є люди, адже їх залишилося геть мало. Одні залишаються в селі, бо не мають куди переїхати. А інші і не хочуть залишати рідну оселю.

    Знайти село, яке заховане в горах

    Село Соколовиця, що на Надвірнянщині, заснували у 1560 році. Зараз воно входить до складу Пасічнянської ОТГ. Мешканці кажуть, що колись це був великий населений пункт, а зараз більше хутір, аніж село.
    Тут всього 17 будинків, та тільки в 11 з них досі живуть люди. Більшість з них – пенсіонери.

    Знайти Соколицю не так легко. Якщо виїжджати з Івано-Франківська, то подорож потрібно розпочати із центрального вокзалу. Там купити квиток у Надвірну та їхати туди автобусом. Уже в Надвірній треба знайти маленький вокзал, звідки виїжджають автобуси у прилеглі села.

    Віднайти зупинку транспорту допоможуть місцеві мешканці. З цього вокзалу треба їхати в село Пасічна. Дорога туди займе близько 30 хвилин.
    У Соколовицю автобуси не курсують. Туди можна потрапити тільки пішки або ж гірським автомобілем. У селі Пасічна потрібно вийти на останній зупинці. А потім гірською дорогою та лісом йти в пункт призначення. Краще одразу запитати жителів Пасічної, куди прямувати. Адже, зважаючи на те, що біля села Соколовиця побудували кар’єр, доріг у різні боки достатньо, аби заблукати чи зійти зі шляху.

    Якщо ви звикли до асфальтної дороги, то тут про це варто забути. Увесь шлях нагору до села – саме болото. Тому варто добре підібрати взуття і одяг, залежно від пори року. Дорогою людей майже немає. Все, що може трапитися на шляху, – це великі машини, які приїхали з кар’єру.

    Будинки починають виднітися після 50 хвилин підйому догори. По дорозі ми натрапили на джерело, яке обгородили мешканці і використовували для пиття. Та з часом вода у ньому перестала бути придатною для вживання. Тепер її використовують для поливу рослин. Саме після цього джерела можна впевнено сказати: це Соколовиця.



    Люди, вірні селу

    Першим, кого ми зустріли в Соколовиці, був Микола Пічук, чоловік якраз йшов у магазин купити продукти. Прикарпатець тут проживає давно. Одразу після весілля оселився в селі з дружиною.

    «Мені подобається тут. Спокійно. Всі одне одного знають, уже як сім’я. Нема на що скаржитися. Звикли до такого життя», – усміхається Микола Пічук.

    У селі дійсно тихо. Не чути машин, на вулиці майже нікого немає. Тільки собаки попереджають господарів про чужаків. На гавкіт «охоронців» якраз вийшов Василь Вінтоняк. Чоловік із сокирою йшов до лісу, бо треба наколоти дров додому. Пенсіонерові 72 роки, а він досі з усмішкою зустрічає гостей. Жартує, що насправді він ще молодий і завжди готовий втерти носа підліткам. Правда, бідкається, що роботи майже немає.

    «Наші люди працюють або за кордоном, або їдуть на сезон у Буковель. Є і ті, хто має роботу на кар’єрі. А вже пенсіонери отримують пенсію», – розповідає Василь Вінтоняк.

    Проблеми в селі також є. Через сильний вітер, який тут майже кожного дня, обриваються дроти, відтак люди залишаються без світла. Крім того, немає магазинів, йти за продуктами треба в село Пасічну. Та багато хто вирощує усе в себе на городі – картоплю, моркву, буряк чи капусту. Та й сміття немає куди викидати, машина його не забирає. Тому дехто викидає просто в ліс, інші – спалюють.

    Хоч мають у селі одну зручність для дітей із Соколовиці. Там організували транспорт до навчального закладу, що в сусідньому селі Пасічна. О 8:30 він чекає учнів поблизу Соколовиці та відвозить їх у школу.

    Василь Вінтоняк мешкає в цьому селі з дитинства. Зізнається, що якби була можливість, то поїхав би жити у місто.

    «А хто б не хотів жити у місті? І ми всі хочемо. Та звикли вже бути тут. Я тут з дочкою живу, у неї теж сім’я», – каже пенсіонер.

    Жити в горах можна

  • Життя в горах дійсно відрізняється від життя у великому місті, вважає мешканка Соколовиці Марія Поліщук.

    «У місті рідко зустрінеш корову чи козу. А тут це наш заробіток, наш хліб. Без цього ми нікуди», – каже пенсіонерка.

    Жінка проживає тут від народження, їй 77 років. Зустріли її, коли йшла годувати худобу. Прикарпатка має дві корови та козу. Кожного дня прокидається з сонцем і одразу до тварин – нагодувати, подоїти, почистити їх стійла. І так три рази на день.

    «Я люблю своє життя і село. І не шкодую зовсім, що живу так високо в горах. Колись село було більше, але побудували кар’єр, і деякі мешканці переселилися. Зараз нас зовсім мало, гостей уже рідко побачиш», – із сумом говорить жінка.

    Тут майже всі мешканці мають худобу. Хтось тримає велику рогату, а хтось курей чи кроликів. З цього отримують і молоко, й сметану, та ще й м’ясо.

    «Зараз наше село вже, як хутір. Колись, напевно, й зовсім нікого не залишиться. А поки що всі доживаємо віку. Нас тут і так не більше 50. Магазинів нема, навіть церкви нема», – підсумовує Марія Поліщук.

    У кожному селі намагаються збудувати храм, навіть маленький, вважає пенсіонерка. Та в Соколовиці його немає. Доводиться спускатися в Пасічну і молитися там.

    «Інколи хочеться поговорити з Богом. То йду в Пасічну, важко, звісно, ноги болять, але треба. А ще маю вдома церковні образи, то з ними говорю, до них молюся», – з усмішкою говорить прикарпатка.

    Голова Пасічнянської сільської ради Андрій Гунда розповідає, що більшість людей переїхали чи перенесли свою домівку подалі, коли почав розвиватися кар’єр. Кожного разу, як він збільшувався, люди переїжджали.

    Оскільки людей у Соколовиці зовсім мало, то магазин відкривати не вигідно. Адже кожен підприємець ставить собі за мету отримати прибуток. А якщо потенційних покупців небагато, то про який прибуток можна говорити?

    «Час від часу туди приїжджають люди, які привозять харчі, добриво, пшеницю. У них можна купити все. От вони й продають людям необхідні товари», – каже Андрій Гунда.

    А дорога у село дійсно жахлива. Коли настає сезон дощів, то на дорозі з’являються ями та багнисько.

    «Ми це все рівняємо, але то сніг, то дощ, і все знову стає, як було», – підсумовує сільський голова.

    Кар’єр, про який всі говорять

    У селі Пасічна кілька десятків років тому з’явився Пасічнянський кар’єр нерудних копалин «Нерудник». Кар’єр спеціалізується на добуванні декоративного та будівельного каменю, вапняку, гіпсу, крейди та глинистого сланцю, піску, гравію, глин і каоліну.

    Керівник кар’єру Василь Квасній переконує, що в кожної людини можуть бути претензії до того чи іншого виробництва. Але насправді з людьми із села у них хороші стосунки. Дехто із Соколовиці навіть працює на кар’єрі.

    Ріта БОДНАР

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!