У 60-х роках ХІХ століття польські періодичні видання у Станиславові, Львові та Кракові анонсували відкриття першого у Східних Карпатах кліматичного і бальнеологічного курорту – Буркут. У документах значиться, що офіційно Буркут з угорської мови означає «кисле джерело», що купелевий заклад тут відкрили 1875 року. Його інфраструктуру становили лазні для приймання мінеральних ванн та декілька гостьових будинків, кожен з яких складався із двох кімнат.

Процитуємо д-ра Антона Петрицького: «Буркут має чудове розташування, серед неозорих пралісів смерекових та трохи букових і яворових, над Чорним Черемошем, біля підніжжя Чорногори, на сонячній поляні, захищеній від вітрів. Поблизу лежить озеро Шибене. Клімат підальпійський, проте винятково лагідний, а навіть теплий, як на таку височінь. Повітря чисте, без пилу… Буркут володіє джерелами чистої вуглекислої залізисто-гідрокарбонатної (залізо, арсен, сірка) води зі значною часткою вуглекислоти. Є то одне з найцінніших джерел не тільки в Польщі, але й у Європі».

Карпати. Жаб’є-Буркут. Озеро Шибене. Поштівка. Поч. ХХ ст.

Цей лікувальний заклад діяв лише в літній сезон, а вела його Теофіля Лакуста (сестра Ольги Стефанович, дочка о. Теодора Коржинського), яку називали «ґаздинею курорту». Те десятиліття, коли вона керувала курортом, було найцікавішим періодом у житті Буркута. Сюди приїжджали письменники, громадські діячі, вчені, художники. До послуг відпочивальників були гарячі ванни, холодильники з льоду, майданчик для гри в кеглі. Лікарський нагляд здійснював лікар Володимир – син відомого мецената Народного дому в Коломиї Йосафата Кобринського (1818-1901). Він протягом двох літніх місяців майже безвиїзно обслуговував санаторників і був тут разом із дружиною та сином.

У 1900 році захворіла дружина письменника Ольга Франко. Йому довелося відвезти її до лікаря Володимира Кобринського, який на той час перебував у Коломиї. Франко привіз Ольгу десь наприкінці вересня або на початку жовтня 1900-го (про це свідчить його лист до А. Кримського за вересень-жовтень 1900 р.). У листі Франко скаржився, що «у мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї була руптура (грижа), яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля. Правда, їй уже тепер ліпше, але що се хвороба у неї фамілійна, а організм її дуже утлий і вичерпаний, то я боюся, що поліпшення буде тільки хвилеве. Сей останній припадок у зв’язку з тисячними іншими прикростями страшенно прибив мене… Вона живе в Коломиї, в домі одного знайомого лікаря…»

Про це Франкове горе писав також В. Гнатюк М. Коцюбинському в листі без дати, відповідаючи на листа Коцюбинського від 30 вересня 1900 р. Виправдовуючи Франка за затримку з написанням обіцяної передмови до збірки оповідань Коцюбинського, В. Гнатюк писав: «Др. Франко тепер страшенно прибитий, його жінка була хвора на руптуру (грижу), ціле літо і лежала в шпиталі. Там зробили їй операцію, і вона видужала, а вернувшись додому, почала попадати в божевілля. Др. Франко відвіз її до Коломиї до одного лікаря, де вона і лічиться…»

Ольга Франко (1864-1941), з дому Хоружинська, походила зі стародавнього козацького заможного шляхетського роду. Вона народилася на Харківщині в родині поміщика, члена Київської громади. Ольга закінчила інститут шляхетних дівчат та вищі жіночі курси. Знала французьку, німецьку, англійську мови, була доброю піаністкою. Такого рівня освіту мало небагато жінок у тогочасному Львові… Рудий, сутулуватий, не дуже уважний Іван Франко був Ользі не до душі, крім того, вона знала про його особливе ставлення до процесу кохання, про його коханок. Розуміла, що ніколи не стане для чоловіка ні музою, ні джерелом натхнення, але вона дала обітницю Богові, тому виконає її: стане другом генієві, допоможе матеріально й морально. З високою думкою, що шлюб – уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України, Ольга зав’язала собі світ. Вона віддала своє життя чоловікові, родині, але існувала в крижаній самоті. Поки у неї були гроші, він спромагався на кілька слів: «Я маю викиди совісті, – зізнавався І. Франко, – сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють». Як писала сестра Ольги, «вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре…»

Єдиною гаванню міг бути чоловік, але Іван Франко «не серцем її вибирав і одружився з нею не з любові», ніколи не сказав, не написав їй того, що писав Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвонковській, Целіні Журовській (Зиґмунтовській). Кохання до Целіни перемучило його десять років. Не могла Ольга стерти з пам’яті, як чоловік повів її на пошту до Целіни. Франко тоді втратив зір, тому попросив дружину роздивитися кохану жінку й описати її вроду, одяг… Звісно, вона переживала, коли він їздив до Перемишля на побачення з Целіною, витрачав на коханку великі гроші. Навіть у смерті сина-первістка Андрія, який згас на її руках, Ольга звинувачувала зальоти чоловіка. Якось у Франка вирвалися слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?» Співчутлива Ольга була вражена, що її перетворили на мішень: позаочі львів’яни презирливо називали її «москалька», «схизматичка», «Франчиха», кипіли ненавистю до неї. Дуже вороже, ревниво ставився до неї чи не найближчий друг і соратник Івана Франка – Михайло Павлик, який ще раніше запрошував Франка до Станиславова і з його сестрою Анною заснував тут хліборобську спілку. Те, що до Ольги ставилися гірше, ніж до Франка, що ніхто не ставився до неї по-людськи, зломило нещасну жінку. Наслідком такого життя були сухоти, нервове перенапруження і цілковитий психічний розлад. З цього часу психіатрична лікарня стала її домівкою…

Як довго перебувала Ольга Франко на лікуванні в Коломиї, встановити не вдалося, бо в опублікованих Франкових листах нічого більше про це не згадується, а листи О. Франко-Хоружинської досі, на жаль, не опубліковані.

Цілком можливо, що під час лікування Ольги Франко в Коломиї письменник приїздив сюди відвідати дружину, а потім… Іван Франко з перших років XX століття й аж до початку Першої світової війни майже щоліта відпочивав спочатку над Білим, відтак над Чорним Черемошем у Довгополі, Буркуті й Криворівні. Приїздив сюди великий Каменяр після багатьох «вершин і низин» у громадському й особистому житті, втомлений, хворий, але не позбавлений «тверезого та при тім наскрізь поетичного розуміння життя, того найвищого скарбу чоловіка, в якім він ніколи не повинен зневіритись…»

З 1900-х років традиційним місцем відпочинку Івана Франка стало с. Криворівня, яке Володимир Гнатюк називав «українськими Афінами» та «надчеремоською Рив’єрою». З початку ХХ ст. це село стало чи не найпопулярнішим місцем відпочинку інтелектуалів, яких місцеве населення сатирично називало «літниками» або «холериками». З Криворівні до Львова Франко завжди привозив традиційні гуцульські запаси – сушені гриби, варення з лісових ягід, мед, будз (прокопчений свіжий сир з овечого молока), бринзу (солений розсипчастий сир з овечого молока).

Іван Франко дуже облюбував собі цю місцевість. Його зачаровували мальовничі краєвиди Карпат. У Криворівні, мабуть, сконцентрувалось усе те, чого бракувало письменникові і що він дуже полюбляв. Це дійсно було місце, де він відмежовувався від буденних клопотів і проблем, від постійної редакторської і коректорської роботи. Там Франко навіть не відчував потреби у читанні книг. В одному з листів до дружини він зауважив: «Я тут наразі відпочиваю від деякої духовної роботи і не почуваю до неї потреби…»

Цікавою є ще така деталь. У метрикальній книзі церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівня (див. у книзі В. Романюка «Сіймо, а збирати будем…») є розлогий запис про шлюб 27-літнього Якова Головацького зі 16-літньою Марією Бурачинською, донькою криворівнянського пароха Андрія Бурачинського, який вони взяли у травні 1841 р. В іншій метрикальній книзі – власноручне свідоцтво-автограф з нагоди візитації в червні 1900-го тодішнього Станиславівського єпископа, а невдовзі Галицького митрополита Андрея Шептицького. Немає сумніву, що церковно-парафіяльні книги с. Криворівня подарують дослідникам іще не одну історичну знахідку, хай і не таку очевидну, як щойно згадані.

Із запису про хрещення з метрикальної книги криворівнянської церкви Різдва Пресвятої Богородиці дізнаємося, що в липні 1902 р. Іван Франко був хресним батьком новонародженого Василя, сина місцевих мешканців Луки та Юлії Кропивницьких, а хресною мамою – Марія Мітчук.

Копія запису з автографом І. Франка про хрещення новонародженого

Василя Кропивницького з метрикальної книги церкви Різдва Пресвятої Богородиці

с. Криворівня. 1902 р.

Відносно хресного батьківства Івана Франка, тут запис о. Олексія Волянського в одній зі знайдених книг, а також виразний кириличний автограф самого І. Франка («Др. Іван Франко з Львова») поруч – у графі «Хресні батьки» є такими промовистими, що навряд чи потребують доведення їхньої автентичності…

Вельми цікавим є дозвілля родини Івана Франка, яку можна назвати типовою українською галицькою інтелігентною сім’єю кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вона перебувала у вирі суспільно-політичних і культурних процесів, а її дозвілля певною мірою відображало модні відпочинкові тенденції тогочасного суспільства.

З часом гуцульське село Криворівня стало традиційним місцем відпочинку української інтелігенції. З 1902-го там проводив літо Михайло Грушевський з родиною. У Криворівні у різні роки відпочивали лікар Тит Бурачинський, адвокат Юліан Дроздовський, Антін Крушельницький, Сидір Твердохліб, Ієроним Калитовський, гімназійний професор Омелян Савицький з родинами, Катря Гриневичева, Євгенія Бохенська, Іван Джиджора, Осип Маковей, Ольга Кобилянська. Було й чимало гостей з Наддніпрянщини: літературознавець, історик і письменник Василь Доманицький, антрополог Федір Вовк, історик, етнограф, журналіст Олександр Грушевський (брат Михайла Грушевського), мовознавець Борис Грінченко, письменниця Леся Українка, громадський діяч Дмитро Дорошенко, письменники Гнат Хоткевич, Олександр Олесь (Кандиба) з родиною, художник Михайло Жук та інші. Тричі відпочивав там і Михайло Коцюбинський…

На літні канікули Іван Франко також кілька разів їздив до Буркута, що славився джерелами насиченої залізом лікувальної мінеральної води. Він мандрував околицями села, ходив у ліс по гриби, рибалив у гірських потоках. Франко любив бродити по мілких водах гірських річок і ловити форель.

 

Леся Українка та Іван Франко на Гуцульщині. Мал. І. Гавриліва. 2007 р.

 

Цікаві спогади про перебування у Криворівні залишила письменниця Леся Українка. Після зустрічі з Лесею Українкою у Криворівні Іван Франко у товаристві ще двох чоловіків відвідав поетесу в Буркуті. На основі листа Лесі Українки від 1 серпня 1901 р. до Ольги Кобилянської можемо встановити точну дату Франкових відвідин поетеси в цьому куточку Карпат. Л. Українка повідомляла: «Комусь перебили листа вечерею, а потім хтось уже йшов до своєї хати, аби дописати комусь листа, коли се здибає на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і Міхновського! Всі три наче з неба впали на Буркут. Отже, прийшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до когось приїхав. Ф[ранко] був сьогодні в ліпшім гуморі і вже не здався комусь приголомшеним таким; Кульч[ицький] робить досить симпатичне враження і нагадує більш українця, ніж галичанина, Міхн[овського] хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випив чаю, вклався спати в хаті п. Квітки…»

Буркут став місцем взаємозбагачувального творчого спілкування двох непересічних подвижників українського духу – Лесі Українки й Івана Франка. Саме в Буркуті влітку 1901-го Климент Квітка записав з уст Каменяра цілу низку галицьких народних пісень (32 невідомі раніше народні пісні з нотами). А в душі Івана Франка враження від перебування в Буркуті вилилися у цикл тонкої сентиментальної лірики «Буркутські станси»…

Дні і вечори у приємному товаристві проходили цікаво і змістовно. Багато розмовляли про літературу. Іван Франко наспівав К. Квітці пісні, що пам’ятав ще від матері з Нагуєвичів, а також інші, з інших місцевостей. Ймовірно, 4-го серпня 1901-го товариство слухало щойно написаний Лесею вірш, який пізніше став восьмим у циклі «Ритми»:

Ой гори, гори, золоті верхів’я!

Та нащо ж я до вас так пориваюсь?

Та нащо ж я люблю вас так тужливо?

Невже мені не суджено дістатись

На ваші заповітні високості?

 

(Продовження у наступному номері)

Василь РОМАНЮК