Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).

Доктор Ян Ґутт був не тільки надзвичайно колоритною постаттю, а й найголовнішим лікарем Станиславова. Не тому, що їздив чорним б’юіком, бо інші лікарі теж мали автомобілі, що на ті часи було великою рідкістю, а тому, що він єдиний мав власну, приватну клініку. Він її збудував після війни, на початку 20-х рр., на вулиці Камінського, 17. За власні гроші та гроші свого тестя і, звісно, завдяки банківським кредитам. Солідна чотириповерхова будівля з витіюватим тимпаном і під’їздом для швидких – справжній шпиталь.

Ґутт походив із Пороніна. У Станиславові він з’явився в 1920 році як зв’язковий офіцер французько-англійської миротворної місії у Східній Галичині, тобто для місцевих був чужий. Про його особистий магнетизм свідчить той факт, що він відразу зачарував найкращу і найзаможнішу панну Станиславова – Ізабеллу, доньку комісара міста Антонія Стиґара, який провів місто через найважчі роки війни, та ще й був власником броварні.

Молоді швидко взяли шлюб. Ґутт полюбив не тільки красиву Ізабеллу, а й Станиславів. Він не повернувся до Пороніна, до свого важливого на Підгаллі гуральського клану Ґуттів Мостових. Може, тому, що й на південних Кресах гори були близько. Адже Карпати, Горгани і Чорногора зі своїми гуцулами були ось-ось. Та насамперед він залишився тому, що полюбив місцевих. А вони його, бо він був дуже добрим лікарем, гінекологом та хірургом, і незалежно від практики в приватній клініці, де треба було платити, раз на тиждень безкоштовно приймав бідноту, допомагав багатьом людям. Незабаром його назвали «добросердним Ясем», що надзвичайно пасувало його атлетичній фігурі. Звісно, Ґутт відвідував свій край, особливо взимку, їздив із дітьми на лижі до Пороніна, а там до нього зазвичай відразу вишиковувалася черга, бо всі знали, що Мостовий бабок не бере. Він у гуралів був у пошані!

Я знав доктора Ґутта й добре його пам’ятаю. Адже мій батько теж був лікарем, а всі станиславівські лікарі, особливо польські, були між собою близькі. А ще з 1938 р., коли ми переселилися на Камінського, ми опинилися дослівно візаві Клініки Ґутта – так називали той гарний будинок, незважаючи на те, що наприкінці кризи в 30-х рр. доктор Ґутт відмовився її очолювати і передав місту. У клініці була садиба жіночої гімназії, а Ґутти переселилися в сучасну кам’яницю на Камінського, 11. Тож ми були сусідами. Доктор бував у нас на бриджі, я запам’ятав його надзвичайно широкі плечі й те, як він гуральським діалектом розповідав жарти, з яких усі голосно сміялися. Я дружив з його дітьми – трохи старшим від мене Єндрком і молодшою Анною, яку ми називали не інакше, як Іза. Ми разом ходили гратися і гасати по садку на задвірках клініки, бо хоч вона вже й не належала Ґуттам, нас на правах привілею туди пускали пополудні, коли в гімназії не було уроків. Третя дитина подружжя Ґуттів, Яніна, була на десять років старша і не спілкувалася з нами не так через вік, як радше через своє спортивне захоплення. Вона була чудовою лижницею й атлеткою – так тоді називали тих, хто займався легкою атлетикою, і завжди мала якісь важливіші заняття, ніж наші ігри.

Ян Ґутт був людиною світового розмаху, надзвичайним не лише як на ті часи. Він знав безліч мов, грецьку і латину, розмовляв по-українськи і російськи, але й вправно по-французьки, німецьки, а також по-сербськи і хорватськи. Медичний факультет він закінчив у 1914 році в Базилеї і там захистив докторат із хірургії й гінекології. Він працював лікарем у Швейцарії і Франції. І як спортсмен, зокрема важкоатлет, об’їздив усю Європу. Усе це – до 1918 р., коли генерал Юзеф Галлер у Франції почав організовувати польське військо. Ґутт відразу ж зголосився, і вже в березні йому довірили організацію медичної служби, насамперед Першої, а відтак Другої дивізії.

Як таке могло статися, що дитина, яка у 12 років босою пасла вівці на Ваксмундзькій полонині, де Ґутти мали шматок своєї луки, так високо вибилася в люди? Батько доктора Павел Ґутт мав господарство і пансіонат для гостей. Він взяв у староства в оренду міст на струмку Ольчанка, який тік неподалік і перетинав дорогу між Закопаним і Новим Тарґом. Австрійці брали за переїзд тим мостом чотири центи з коня. Міст охороняв стражник, який брав мито і піднімав шлагбаум. Ґутт платив щорічно наперед 3000 крон і, окрім усього, мав дбати про стан моста. Усе, що він зібрав більше, було його. І він, напевно, добре на цьому заробляв, бо отримав прізвисько Мостовий і вирішив послати на навчання одне з восьми дітей. Він мав шість синів і дві доньки. Найстарший, Ізидор, швидко повернувся з Кракова, бо не хотів далі вчитися, і тоді прийшла черга Яська. Ще й тому, що він сперечався з батьком, іноді втікав до овець на Ваксмундзьку, але був тямущий. Він мав 11 років, коли в 1897 році потрапив до престижної в ті часи Гімназії св. Яцка в Кракові. І там з’ясувалося, що він має здібності до науки. А особливо до мов, бо, окрім обов’язкових – латини, грецької і німецької, приватно вчив французьку. Завдяки дружбі з хорватами і сербами, які навчалися в Кракові, в тому числі з видатним письменником і дипломатом Юліо Бенешіці, а також з майбутнім революціонером Воєю Танкошіцем, він почав говорити ще й мовою південних слов’ян.

Якогось року під час канікул у їхньому пансіонаті в Пороніні зупинилася родина Циґаневичів із Кракова. Старший від Яся на п’ять років Станіслав «Збишко» помітив у молодого гураля талант до боротьби і у Кракові втягнув його в «Сокіл». І сам почав його вчити хитрих бійцівських прийомів. Майбутній лікар також дуже заприятелював із братами Станіславом і Владиславом, які ставали щораз відоміші, а ті почали його втягувати в різні змагання. Особливо після 1906 р., коли «Збишко» в Парижі поклав на лопатки усіх суперників і став чемпіоном світу. Він був першим поляком, який цього добився!

Літописець роду Мостових Ян Ґутт Мостовий у своїй книжці «Гей! Мостові, Мостові» захопливо описав біографію доктора Ґутта, який із гураля став станиславівцем. Однак він не міг до кінця з’ясувати, що спричинило драматичний поворот його долі. Цього прекрасного учня після закінчення VIII класу гімназії не допустили до матури! Під приводом, що він добре не відповів на кваліфікаційні питання. Абітурієнт сперечається, вимагає обґрунтувати його помилки, але йому ніхто їх не покаже. Десь у листах гімназиста до батьків автор хроніки знайшов фрагмент про суспільну несправедливість, недолю народу і визискувачів, а також про участь в агітаторській боротьбі. Це були роки безпосередньо перед початком Першої світової війни. Немає матури – марш до австрійського війська! Та ще й на три роки, а з матурою – тільки рік. Такі були правила загальної військової служби. Однак батько Павел рятує сина. Йому вдається добитися статусу однорічного, який як доброволець і за власний рахунок, з платною формою і харчуванням проведе тільки рік у краківських казармах і здасть матуру екстерном. Але перед закінченням служби стається неочікуваний поворот. Жандармерія знаходить кореспонденцію рядового Ґутта із сербськими друзями, в тому числі з Танкошіцем, який відомий своєю діяльністю проти австрійської влади. Ґутт дізнається, що проти нього розпочнуть слідство, і відразу скидає форму. За дезертирство його чекає багаторічне ув’язнення, тож він утікає, потрапляє аж до Уфи… Щоб бути ближче до батьків, через рік він перебирається в краї під пруським пануванням, до Катовіц. Намагається зв’язатися з родиною, але лист потрапляє в руки жандармерії, і в Ґутта починаються проблеми і в Німеччині. Так розпочинається його мандрівка Європою. Наприкінці 1910 р. він потрапляє в Швейцарію і подається на медицину в Базилеї. Австрійське консульство переслідує його як дезертира, і тільки отримання швейцарського громадянства забезпечує йому спокій.

Допомоги від батьків не вистачає на продовження навчання, і тоді медик Ґутт відкриває свої спортивні здібності. Він починає виступати в надзвичайно модних у ті часи гімнастичних цирках. З чорною маскою на обличчі, аби приховати своє ремесло від керівництва навчального закладу, бо студентам не можна виступати в платних змаганнях. Ніхто з ним не витримує на маті довше, ніж півгодини, а він бореться, доки не покладе противника на лопатки. Він виграє всі свої бої, насамперед у швейцарських містах, які відвідує цирк, а під час канікул – у різних країнах Європи.

Після закінчення навчання він починає працювати в Базилеї. На перші звістки про спроби формування у Франції польського війська переїздить до Парижа, а відтак вже в Станиславів.

У 1928 році він ледь не став олімпійцем і ледь не поїхав на олімпіаду в Амстердам. Адже, незважаючи на своїх 42 роки, він не кинув активно займатися боротьбою і був у добрій формі. У родинних архівах, до яких я мав доступ, є кореспонденція доктора Ґутта з Польським атлетичним зв’язком і Польським олімпійським комітетом щодо участі в олімпіаді, яка велася від лютого до липня. З остаточним повідомленням PKOI, що «В. Пан як професіонал отримає проживання в домі для професіоналів (…), натомість дружина пана повинна знайти собі відповідне «locum», теоретично Комітет може замовити для неї кімнату». Доктор Ґутт в останню мить із невідомих причин не погодився, і Станиславів не дочекався першого олімпійця в його особі.

Другою подією, яка набула значення через багато років, стали відвідини друга доктора Ґутта з краківських років Юліо Бенешіці. Наприкінці 20-х рр. він приїхав до Польщі як дипломат Югославії. Ми довідалися про деталі того візиту 1930 р. завдяки Дануті Чірлік-Сташинській, яка переклала мемуари цього видатного хорватського письменника. Бенешіці приїхав до Станиславова на Великдень, а Ґутт разом зі своєю дружиною посадили гостя в автомобіль і поїхали в Карпати, аби показати, як святкують гуцули. У всьому розділі, присвяченому тій дводенній виправі від Яремча через Татарський перевал аж до Жаб’є, перехоплює дух від кольорової краси, неймовірної гостинності гуцулів, а також від того, що Ґутта повсюди знали і вітали як свого. Він у гуцулів мав таку саму шану, як у гуралів.

У вересні 1939 р. доктор Ґутт, як і всі польські лікарі, одягнув форму, і його відправили в місцевий військовий шпиталь. Коли ввійшли совіти, він повернувся до своєї нормальної роботи, а знання російської й української полегшило йому завдання. Його й надалі цінували як доброго лікаря. Усе закінчилося з приходом німців. Ґутта арештували в першій хвилі репресій проти польської інтелігенції Станиславова, коли 8 серпня ґестапо під приводом приготувань до нового шкільного року скликало нараду польських учителів, а відтак відразу їх арештувало. Того ж дня розпочалися арешти інженерів, лікарів, колишніх службовців за списком, укладеним українськими колаборантами. Їх усіх пізніше розстріляли. Доктора Ґутта про небезпеку попередив українець, один із його пацієнтів: «Негайно втікайте в Угорщину, ви ж добре знаєте гори і всі переходи!»

Однак Ґутт не так злегковажив цією інформацією, як свідомо вирішив залишитися. Через п’ять днів, 13 серпня, до нього прийшли двоє поліціянтів із викликом на розмову до ґестапо. І тут слід доктора Ґутта повністю обривається. Його не знайшли серед арештованої на вулиці Білінського інтелігенції, яку зібрали тут, щоб ув’язнити, і яку через якийсь час виводили на роботу неподалік в’язниці. Родини навіть контактували з ув’язненими, приносили їжу. Тільки пізніше їх почали систематично вивозити вночі або вдосвіта на страту в Чорний Ліс. Ґутта після арешту ніхто вже більше не бачив. Розійшлася тільки звістка, що того самого дня, коли його затримали, його розшарпали пси шефа ґестапо Ґанса Крюґера.

Донька доктора, Ізабелла Кізліх-Віновська, у розмові зі мною видала інформацію, яка дійшла до родини, але, як недостовірна і непідтверджена, ніколи не була розповсюджена. Родині Ґуттів її передав той українець, який перед тим застерігав лікаря від небезпеки. Я вірю в те, що він розповів, і тому вважаю за необхідне її представити, бо вона абсолютно правдоподібна.

Доктора Ґутта привели просто до Крюґера, а потім з його кабінету винесли закривавленого. Це останній відомий факт. Про саму розмову можна тільки здогадуватися. Перед вторгненням до Станиславова ґестапо було досконало підготоване, мало списки осіб, яких треба ліквідувати, багато про них знало. Німці тоді поспішно шукали кандидата на керівника «Гораленвольку», який вони створили. З пункту бачення німців Ґутт досконало підходив. Однак коли із вуст Крюґера злетіла пропозиція, доктор Ян Ґутт дав йому просто в обличчя! І тоді на нього накинулися дві вівчарки, які завжди були на сторожі в кабінеті ґауптштурмфюрера. І на місці загризли…

Переклала з польської Наталя ТКАЧИК