(Продовження. Початок читайте тут)

Рідний брат очільника Станиславівської студентської громади Леоніда Заклинського Роман народився 8 квітня 1852 року Божого у Маринополі (нині Міріямпіль). Він був відомий на Західній Україні як член-засновник Руського Товариства Педагогічного і співредактор заснованої при цьому ж товаристві в 1886 р. «Бібліотеки для молоді», в якій до 1906 р. з’явилося 118 випусків. Роман Заклинський досліджував творчість О. Федьковича, був автором і видавцем багатьох популярних книжок, між ними й під ручника «Географія Руси» (1887 р.). Це був фактично перший підручник з географії українських земель в Австро-Угорщині українською мовою, тираж якого становив 2 030 примірників. Карта, очевидно, була видана також окремим тиражем, оскільки знайдені в бібліотеках примірники надруковані на папері кращої якості, ніж ті, що долучались до книги, її наклад становив 2 010 примірників у 1887 р. і вичерпався до 1909 р.

Роман Заклинський

«Учитель семінарії д-р Яхно дуже співчував нашій роботі, і щедрою рукою нам у всім допомагали професор реальної школи Левицький, обидва Заклинські – Роман і Леонід, комісар Чорненький, Софрон Недільський, пізніший директор Коломийської гімназії, професор Кумановський, урядовець з карного дому Білик, який заснував хор при нашій «Бесіді», залізничний урядовець Борис, професор учительської семінарії Червінський і його брат, пізніший судовий радник в Коломиї» (зі спогаду Теофіла Окуневського, надрукованого в газеті «Свобода» за 15 травня 1956 р.).

Р. Заклинський закінчив Станиславівську учительську семінарію і Львівський університет. Працював учителем у Станиславівській учительській семінарії. Роман та його брати Леонід і Корнило брали активну участь у діяльності Станиславівської філії товариства «Просвіта». Вони підтримували дружні стосунки з Іваном Франком. А той високо оцінював творчу діяльність Романа і Леоніда Заклинських, які успадкували від батька не тільки педагогічну професію, а й письменницький хист, захоплення етнографією, фольклористикою.

Перебуваючи в серпні 1899 р. у Станиславові, І. Франко з допомогою викладача учительської семінарії Р. Заклинського виявив низку важливих документів з історії Галичини 1846-1848 рр. та етнографічні описи Гуцульщини. Згодом ці документи, придбані письменником для Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, були частково опубліковані. Пізніше син Романа, учитель Богдан Заклинський, передав І. Франкові спогади свого прадіда А. Вісгофера, станиславівського бургомістра в 1809-1815 рр., які І. Франко опублікував під назвою «Польська Реєнція в Станиславові 1809 р.» (ЗНТІІІ, 1906 р. XXIII, кн. V, с. 159-164).

Зі споминів д-ра Теофіла Окуневського дізнаємося, що коли в 1884 р. він прибув як адвокатський працівник до Станиславова, товариське життя було лише в приватних домах. Тим часом тодішні чільні українці бажали десь сходитися для забави та обміну думками. Тож таки сам д-р Окуневський, надзвичайно добрий організатор, товариська людина, і зініціював заснування касина. Він склав перший статут Товариства і заснував його при допомозі професора Євгена Желехівського, проф. Леоніда та Романа Заклинських, адвоката Мелітона Бучинського, дир. Чачківського, директора реальної школи Левицького, Софрона Недільського (пізніше директора гімназії в Коломиї), комісара Чорненького, проф. Кумановського, урядовця карного дому Білика (заснував пізніше хор при «Бесіді»). Усі вони стали першими членами «Бесіди». А після них – залізничники та нижчі судові, банківські й інші службовці, а також нечисленні ще тоді ремісники, які мешкали і працювали у Станиславові.

1874 р. Роман і Леонід Заклинські їздили в Солотвин (Богородчанський повіт) на ярмарок – продавати книжки видавництва «Просвіта». Як члени-засновники багатьох українських товариств, вони створювали по селах Станиславівського повіту читальні класи, кооперативи, читали лекції на економічні й суспільно-політичні теми, поборювали політику ополячення українського населення.

Роман ставав на захист сільських учителів Михайла Басараба (1866-1948), громадсько-освітнього діяча, директора школи, заснованої І. Капущаком з Ляхівців (нині Підгір’я), та І. Гарасимовича, яких звільнили з посад за антипольські виступи, допомагав здібним селянським дітям здобувати освіту, організувавши для них безплатну бурсу. Його стараннями 1905 року в Станиславові відбулося відкриття української гімназії, якого він так настирливо домагався. Підтримував Роман ідею створити в місті українську книгарню, народний дім.

У Романа Заклинського було дев’ятеро синів. Троє з них – Богдан (1886-1946), Ростислав (1887-1974), Корнило (1889-1966) – також стали відомими педагогами, літераторами й фольклористами, брали активну участь у громадсько-культурному житті краю.

Зліва направо: Володимир та Омелян Заклинські, в центрі – Петро Франко

Чотири брати Заклинські – Богдан, Ростислав, Мирон і Володимир (нар. 1886 р. в Станиславові) – як добровольці в лавах УСС та УГА виборювали незалежність України. Вони опублікували низку нарисів та спогадів про визвольні змагання Українських січових стрільців.

У Станиславові народився 1887 р. і син Романа Заклинського Ростислав, літературознавець і публіцист. Він вступив до Української радикальної партії (1919 р.) і був головним редактором її органу – щоденної газети «Народ», що виходила в Станиславові. 1920 р. викладав у вищих навчальних закладах Кам’янця-Подільського і Києва. Належав до літературного об’єднання «Західна Україна», був автором літературних досліджень про творчість І. Франка й М. Черемшини. Засланий 1933 р. на будівництво Біломорського каналу, закінчив життя в якомусь із совєтських концтаборів.

Про Богдана Заклинського (1886-1946) знаходимо відомості в журналі «Бжола», який редагував Микола Венгжин. У своїй статті І. Ставничий (коректор і редактор тижневика «Станиславівські вісті») написав, що в 1909 р. вони з Богданом Заклинським видавали й редагували місячник для середньошкільників «Зірка».

Активна культурно-просвітницька і, не побоюся так визначити, наукова діяльність Богдана Заклинського, очевидно, почалася рано, бо в листі Івана Франка від 20.06.1905 р. читаємо: «Не перепрошуйте мене, що Ви мені незнані, бо я старий знайомий Вашого тата; та й Вас знаю як свого сотрудника при збиранні приповідок, щодо яких прошу тепер – уже й особисто – не покидати праці, бо у Ваших збірочках, коли не все, то бодай 75 процентів нового для мене». І. Франко спонукав юнака до пошуків «по старих церквах та попівських стріхах або й хлопських хатах за старими паперами, друками та писаннями…»

«Ваш лист, – написав поету відповідь Богдан, – дуже мене утішив. Я, яко студент, не сподівався від Вас одержати такий щирий лист. Етнографічні записи усякого рода я роблю всюда, де лиш мож».

Дуже плідною була збиральницька діяльність Богдана Заклинського в галузі фольклору та етнографії: він записав унікальні перекази про опришків, скасування панщини, пісенні твори різних тематичних зрізів. Чимало його записів увійшло до збірки «Галицько-руські приповідки» Івана Франка, який, зокрема, в передмові до другого тому цього видання відзначив: «Дуже інтересні матеріали достарчив д. Богдан Заклинський із різних сіл Станіславського, Богородчанського, Надвірнянського і Товмацького повітів». Багато текстів від невтомного вчителя побачило світ у збірниках В. Гнатюка «Коломийки» та «Колядки і щедрівки».

Богдан Заклинський з дружиною Осипою та дітьми

Записами Б. Заклинського користуються і сучасні фольклористи. Як окремі книги побачили світ його популярні, адресовані дітям та молоді, наукові праці й оповідання «Опис рідного краю» (1913), «Житє українського народу. Маленька географія України…» (1917), «Пригоди з вовками» (1919). Богдан Заклинський видав книжечки «Хто це Тарас Шевченко», «Марійка Підгірянка», а також «Народні співанки-коломийки» (1929). Підтримував дружні стосунки з І. Франком, В. Стефаником, М. Ірчаном, Х. Алчевською, написав спогади про І. Франка. Власне, з ініціативи Богдана товариство «Українська молодіж в Станіславі» запросило І. Франка 26 листопада 1911 р. прочитати поему «Мойсей»…

Серед шкільних підручників та популярних книг Б. Заклинського до найважливіших належить дидактична хрестоматія «Що треба знати кождому українцеви?» (1916).

Хрестоматія 1916 р.

В останні роки свого життя він працював над упорядкуванням 4-го тому «Коломийок», написав книжку «Юра Шкрібляк і гуцульське мистецтво». Етнографічні записи Б. Заклинського і в наш час використовують дослідники. Вони частково опубліковані в наукових збірниках «Історичні пісні» (К., Наукова думка, 1961), «Колядки та щедрівки» (1965), «Коломийки» (1969) та інших.

Богдан Заклинський був безпідставно заарештований і 1946 р. помер у львівській тюрмі…

Нині одну з вулиць Івано-Франківська названо на честь Заклинських, бо саме неподалік того місця був їхній родинний маєток. Теперішня вулиця Заклинських за польської влади мала назву Зарванська, а за радянських часів – Кутузова. У районі загальноосвітньої школи №13 і проживала колись родина Заклинських, яка відіграла важливу роль у громадсько-культурному житті міста Станиславова в середині XIX – на початку XX століть.

Заклинські, як ніхто інший, розуміли: аби здобути вершини української державності, утвердження патріотизму серед галичан має бути невіддільним від розвитку в краї духовності, освіти, культури й мистецтва. В умовах австрійської, а потім польської окупації реальні політичні плоди могла дати тільки активна діяльність з поширення знань, необхідних для розвою національного руху, знань, що мали бути помножені на високу духовність їх носіїв.

Таких історичних постатей, як Заклинські, небагато у будь-якого народу. І ми повинні пишатися Заклинськими – людьми, яких просто неможливо викреслити з історії, всі вони служили Богові і Україні.

 

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ