Станиславівська родина Заклинських – школа українського патріотизму

Серед славних галицьких родин важливу роль у культурно-громадському житті відігравав рід Заклинських. Один із синів галицького ремісника Онуфрій Заклинський (1777-1832) був парохом с. Озеряни (тепер Тлумацького району). В Онуфрія та Марії з Туркевичів було восьмеро дітей. З них п’ять синів: Гнат, Олексій, Михайло, Іван і Теофіл та три доньки. Найстарша з них, Софія, вийшла заміж за отця Андрія Щуровського у Вовчківцях (нині Снятинського району). У них було семеро доньок…

Старший брат Олексія Гнат Заклинський (1818-1866) після навчання у Станиславівській класичній гімназії, а відтак на теологічному факультеті у Львові усе життя був греко-католицьким священиком у Маринополі (нині Маріямпіль). Знав польську, німецьку, латинську, грецьку, старослов’янську та староєврейську мови. Був щирим українським патріотом. У той час, коли його колеги послуговувались польською чи німецькою мовою, він принципово писав різні заяви до консисторії лише українською.

Отець Гнат Заклинський

Отець Гнат Заклинський був одружений з дочкою Станиславівського бургомістра в 1809-1815 рр. Антіна Вісгофера Осипою-Катериною (1826-1894). Вона була високоосвіченою жінкою і в усьому допомагала чоловікові. Катерина знала польську, німецьку, французьку, англійську мови, грала на фортепіано, співала, мала літературні задатки, про що свідчить рукописний зошит з її віршами. Писала вірші романтичного характеру польською мовою.

У Гната і Катерини Заклинських було троє синів – Леонід, Роман та Корнило. Після смерті чоловіка Катерина із синами в 1867 році переїхала на постійне проживання до Станиславова і виховувала дітей в демократичному дусі. У родині часто вели бесіди на теми суспільно-культурного життя Галичини. На квартирі в К. Заклинської (вона успадкувала це помешкання, колись придбане у магістрату її батьком А. Вісгофером) відбувалися виклади з історії та літератури, вечори на честь Тараса Шевченка.

Шляхетні стосунки в будь-якій сім’ї – ознака її морального здоров’я, єдності поколінь у ній та наявності взаєморозуміння i взаємоповаги, ознака існування певної родинної традиції – шанувати старших i допомагати обирати правильну дорогу в житті молодшим.

Люди, які спілкувалися із Заклинськими, немовби проходили школу українського патріотизму. Ця родина справила неабиякий виховний вплив, скажімо, на сина ремісника Василя Гурика – Йосифа (1852-1924), який згодом став громадським і політичним діячем, послом до Галицького сейму.

Катерина Заклинська мешкала у Станиславові на Галицькій вулиці, навпроти торговиці. Мала свій великий будинок (він був зруйнований у роки Першої світової війни), сад і город більше 8 морґів (5 гектарів). Тепер на цьому місці – загальноосвітня школа №13.

Перед смертю Катерина Заклинська записала по 100 злотих для шкільної помочі в Станиславові і Львові, для Українського педагогічного товариства, для бурси св. Онуфрія в Ярославі і на будову українського театру. А під будову Народного дому в Станиславові виділила шматок свого городу. Добродійність як шляхетну рису характеру успадкували від неї діти і внуки.

Роман Заклинський (сидить), внучка Зоряна, невістка Ада; стоять: Корнило (справа), Юрій Колцуняк

Згодом три сини К. Заклинської Леонід, Роман і Корнило стали відомими громадсько-культурними діячами Станиславова і краю. Про них розповім детальніше.

Зі Станиславовом тісно була пов’язана діяльність Леоніда Заклинського – педагога і громадсько-культурного діяча, одного з керівників студентського руху, друга Івана Франка. 1869 р. в місті з ініціативи Леоніда влаштували Шевченківський вечір, на якому виступав І. Франко. Поряд з поетом стояв його однодумець і побратим, уродженець Косова Михайло Павлик. Франкові у проведенні вечора допомагали сестра Павлика Ганна та Остап Терлецький.

Спочатку шевченківські вечори відбувалися в готелі на вул. Бельведерській, а в наступні роки – в будинку матері Заклинських на вул. Галицькій, 71 або в домі М. Бучинського (цей будинок на нинішній вул. Грушевського не зберігся).

У червні 1877 р. австрійська поліція заарештувала діячів народовського руху І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, І. Мандичевського, І. Белея, Л. Заклинського – всього понад 100 осіб. Після тримісячного ув’язнення, 13 вересня 1877 р., Леоніда Заклинського звільнили з-під варти, взявши у нього підписку про невиїзд із Станиславова…

Як активні члени «Громади», Заклинські розповсюджували серед населення різні прогресивні книжки, твори Тараса Шевченка в рукописах, організовували літературні вечори – для цього на ринку, недалеко від магістрату, винаймали перший поверх приміщення.

З-поміж дітей Гната Заклинського Корнило виявився найобдарованішим. Він відмінно навчався у Станиславівській гімназії. Записував фольклор, колядки і щедрівки в Опришівцях, Уторопах, а в Лючі – весільні пісні. Корнило був душею гімназійної «Громади», члени якої збиралися в домі його матері. Користувався заслуженим авторитетом серед гімназистів, студентів Львівського університету, куди вступив у 1877 році. На основі фольклорно-етнографічних джерел Корнило Заклинський написав оповідання «Домарчук» («Правда», 1878), «Дві вдови», «Федиха» («Весна», 1880), статтю «Про весільні пісні українського народу» («Зоря», 1881 – №1-4) та інші.

Ліворуч від І. Франка – Корнило Заклинський

Усі Заклинські підтримували зв’язки з Іваном Франком, багатьма іншими літераторами і діячами культури. Та особливо хотілось би згадати братів-педагогів Корнила – історика, Леоніда – керівника Станиславівської студентської громади, співредактора журналу «Друг», діяча «Просвіти», і Романа – літературознавця, викладача Станиславівської учительської семінарії. Іван Франко вислав монографію о. Омеляну Глiбовицькому, який подарував йому два листи Леоніда Заклинського, з яким жив, «як з рідним братом», коли вчився, а вiдтак разом з ним агітував на Станиславiвщинi за посла до вiденського парламенту Йосифа Гурика.

 

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ

Продовження читайте тут.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!