Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського, які вперше публікуються українською (із книги “Креси кресів. Станиславів”, 2008).

До Тисмениці було рукою подати, неповних 10 км гарною битою дорогою з розлогими деревами обабіч. Сьогодні Тисмениця – це майже передмістя Станиславова, але до війни вона була малесеньким охайним містечком здебільшого одноповерхових будинків і садиб. Садиби відрізнялися від звичайних будинків тим, що були трохи вищі й мали красиву терасу або щонайменше дві колони, які підтримували арку на входом. У Тисмениці були три святині – римо-католицькі костели, греко-католицький і синагога; чотири школи, в тому числі одна українська. Містечко мало близько 7000 мешканців і, як і всі містечка довкола Станиславова, було точно пропорційно польсько-українсько-єврейське.

У Тисмениці дуже популярним був автентичний мадяр доктор Лайош, або Людвік Морвай, одружений із полькою – Марією Стеузінґ із Яремча. Тому ми досить часто вибиралися бричкою або потягом до Тисмениці, щоб відвідати сімейство Морваїв. А їхати туди треба було – незалежно, яким засобом пересування – нецілу годину, тому що потяг ішов окружною дорогою через Хриплин.

Будинок Морваїв був по-справжньому угорський. З нагоди національних свят вони завжди вивішували польський і угорський прапори. У просторому присінку на центральному місці висів чималий плакат із зображенням мапи великої Угорщини, обвитої терновим вінцем. З кордонами до Першої світової війни – із утраченими в результаті мирного договору в Тріаноні двома третинами території, які віддали Чехословаччині, Румунії й Югославії.

Доктор Морвай був добрим знайомим моєї мами. Він походив із тих самих околиць, що й Катінка, і був воєводським лікарем. Після того, як чехословацька влада забрала ці землі, вона почала вимагати від угорців, які там мешкали, присягнути на вірність і прийняти громадянство. Морвай був одним із небагатьох, хто тоді відмовився виконувати ці вимоги. Замість того, щоб переселитися на розділену Угорщину, він вибрав батьківщину своєї дружини і з угорським паспортом і трійком дітей перебрався у Польщу. Він вибрав Тисменицю, адже звідси було близько до рідних земель і, що важливо, тут була угорська колонія з дружніми родинами. Морваї мали трійко значно старших від мене дітей: Марисю, Казіка і Вандзю. В їхньому домі говорили однаковою мірою по-польськи і по-угорськи, доктор Морвай, як і моя мама, ніколи до кінця не вивчив нашу мову і робив кумедні граматичні помилки.

Із молодих Морваїв мені особливо імпонувала Вандзя. Вона була наймолодша, її розпирала енергія, а чорне кучеряве волосся робило її схожою на чортика. Коли ми оселилися на вулиці Камінського, вона до нас вчащала, бо ходила до гімназії урсулянок, буквально поруч із нами; там у 1939 р. вона здала матуру і прославилася організацією різних польсько-угорських заходів і урочистого засідання з нагоди Весни народів. Вандзя декламувала патріотичні вірші, співала, танцювала і взагалі була в центрі уваги.

Як тільки в Станиславові з’явилися угорські війська, влітку 1941 р., доктор Морвай почав відігравати велику роль. Адже він мав безліч знайомих серед угорських офіцерів, які відразу налагодили з ним контакти. А ще він мав віллу в Яремчі, яка пустувала, і вона стала важливим пунктом на шляху нелегальних перевезень в Угорщину. Перевезення почастішали в 1942 р., бо до Станиславова знову повернулися угорці. Адже через Підкарпаття проходив маршрут постачання угорських військ, що воювали на східному фронті. Німці принизливо трактували угорського союзника. Вони вважали їхнє військо слабшим. Але й багато угорців щораз більше переконувалося, що опинилися на поганому боці. Особливо коли на власні очі побачили, що́ німці виробляють із цивільним населенням у Генеральній губернії.

Морваї не раз сприяли у справах поляків, яких арештували німці. Вони були переконані, що їх оберігають угорські паспорти. Однак виявилося, що тільки до певного часу. У липні 1942 р. ґестапо почало шукати Ванду, яка саме пильнувала пусту віллу в Яремчі, про що німці не знали. Тоді ґестапо приготувало на неї пастку. У Львові арештували близького друга Ванди, студента Матушевського, а його старшого брата, лікаря, повідомили, що допоки Морваївна не зголоситься у ґестапо, аби дати покази, її нареченого не випустять. Доктор Матушевський, звісно, розшукав Ванду в Яремчі, а та, переконана, що йдеться про якесь непорозуміння, зголосилася в ґестапо в Татарові, де її відразу побили і закрили у підвалі, щоб наступного дня доправити у Станиславів. За дивовижним збігом обставин, ув’язнений у тому ж підвалі знайомий єврей дав Ванді виделку, аби вона виколупала в трухлявих стінах отвір і спробувала втекти. Коли німці ввечері вийшли, Ванда виделкою викришила вапно, випхала кілька цеглин і втекла. Вона вирішила вночі вздовж залізничної колії дістатися до Тисмениці і застерегти рідних, але наткнулася на двох поліцаїв. Тоді сталося друге чудо. Озброєні німці хотіли перевірити документи Ванди, але на молоденьку дівчину зійшов дух боротьби, вона зіштовхнула охоронців із високого залізничного насипу, а сама стрибнула в інший бік, до Пруту, а оскільки була в чудовій спортивній формі, то приплила аж до Яремча. Там вона переодягнулася в знайомих і ще вночі дісталася до Тисмениці. Усе розповіла батькам і благала негайно разом утікати в Угорщину. Однак доктор Морвай був переконаний, що йому як угорцеві нічого не загрожує. Вандзю забезпечили необхідними речами, їжею і наказали їй негайно втікати в гори. Уже вранці виявилося, що Ванда мала рацію. Адже ґестапо арештувало Морваїв. Коли Ванда дізналася про це, вона вдруге добровільно зголосилася в ґестапо, переконана, що йдеться виключно про неї і батьків відпустять. Нічого подібного. Усю трійцю Морваїв, закуту у ланцюги, доправили до Станиславова в розпорядження Крюґера.

Морваїв розмістили в окремих, страшенно переповнених камерах. Їх звинуватили в змові проти ІІІ Рейху і допомозі полякам у нелегальних перевезеннях в Угорщину. Допитували, морили голодом, катували. Головним доказом обвинувачення були записки доктора Морвая, знайдені під час обшуку в їхньому домі у Тисмениці. Доктор мав 70 років, проблеми з тиском, хворів. Він систематично записував виміри тиску і аналізи крові. Німці прийняли ці нотатки за шифр, який не могли розгадати.

Угорська влада, проінформована, зокрема, й через мою маму про справу Морваїв, почала активно діяти, аби їх звільнити. Восени зі спеціальною місією в їхній справі до Станиславова приїхала дружина мого дядька Арпада Сіменфальве, який був воєводою прикордонних із Генеральною губернією угорських комітатів. Пригадую, як чорним лімузином у супроводі угорського офіцера, майора Батісфальве – я добре запам’ятав це прізвище – до нашого скромного будинку під’їхала вишукана і дуже красива тітка Марта Сіменфальве. Її аристократичне походження мало окреме значення в цій місії. Вона була домовлена на розмову з Крюґером. Проте не хотіла користатися його гостинністю і зупинилася в нас. Вона привезла нові угорські паспорти для Морваїв, а також офіційне письмове звернення угорського МЗС до влади ІІІ Рейху з вимогою негайно звільнити угорських громадян. Неофіційно вона також мала посприяти в справі арештованої Крюґером графині Кароліни Ланцкоронської, яку утримували в станиславівській в’язниці і звільнення якої активно домагалася італійська аристократія. Під час допитів графині Ланцкоронської Крюґер глумливо зазначив, що керував стратою львівських професорів. Він був впевнений, що графиня не вирветься з його рук. Він помилився. Посередництво via Берлін дало результат, і Кароліна Ланцкоронська відіграла важливу роль, оприлюднюючи пізніше ці факти. Крюґер прийняв Марту Сіменфальве, обіцяв відпустити Морваїв, але, незважаючи на пред’явлення їхніх угорських паспортів, він відмовив їй у їхньому негайному звільненні і навіть у побаченні. Обурена тітка Марта негайно поїхала.

Наслідки її місії були непередбачувані. Як виявилося, саме тоді Ванда та її мама хворіли на тиф. Вони було зовсім виснажені, непритомні. Крюґер порадив відправити їх у в’язничний санітарний пункт, а лікування доручити докторові Морваю. Однак коли доктор побачив дружину і доньку в такому фатальному стані, він сам знепритомнів і незабаром помер за нез’ясованих обставин, очевидно, через серцевий напад.

Одного грудневого дня пізно ввечері перед дверима нашого дому з’явилася закутана в сірий коц подоба людини. Завжди струнка й елегантна, тепер вагою заледве 40 кг, скелет у лахміттях. Це була Марія Морвай. Коли ми слухали її розповідь, тільки батько зміг насилу стримувати сльози. Він швидко дістав відповідні ліки й вітаміни, і впродовж кількох тижнів пані Морвайова лікувалася в нас. Тільки наприкінці січня 1943 р. вона прийшла до себе настільки, що її можна було відправити до Львова. По-перше, туди вже не сягала влада Крюґера, по-друге, там діяла комісія Угорського Червоного Хреста, яка займалася репатріацією угорців, що мешкали на теренах дистрикту Галичина, по-третє, пані Морвайова мала там близьку родину професора Францішка Кшишіка, яка перейняла догляд за нею. Ми також дізналися, що Ванду, яка вилікувалася від тифу, депортували в концентраційний табір у Майданку.

Угорці не полишили справу Ванди і дипломатичним шляхом via Берлін наполягали на її звільненні. Врешті завдяки різним сприянням було досягнуто результату, і наприкінці квітня Морваївна отримала Entlosungschhein, тобто звільнення. Оригінал цього документа до сьогодні зберігається в Музеї Майданку. Ванда відразу поїхала у Львів і там, на свою радість, зустрілася з матір’ю, але й дізналася про смерть батька. Боячись повторного втручання ґестапо, вони кілька місяців у Львові чекали на офіційну евакуацію в Угорщину.

Акцію репатріації угорців із Генеральної губернії придумав Пал Домкши і керував нею після її затвердження угорським урядом. Він у 30-х рр. заснував у Польщі Товариство угорців, яке розгорнуло надзвичайну активність під німецькою окупацією. Домкши у 1941 р. в Берліні особисто отримав згоду на офіційну діяльність цього товариства і під прикриттям Угорського Червоного Хреста рятував не тільки автентичних угорців, що мешкали в Польщі, а й корінних поляків – під приводом, що вони мадяри. Досить було мати схоже на угорське прізвище, адже Кухарів, Вайдів, Фекечів чи Ланкошів у Галичині вистачало. Звісно, це вимагало неабиякої стійкості у вирішенні формальностей із окупаційною владою, але Домкши був у цьому непохитним. Завдяки йому в грудні 1943 р. зі Львова вирушив репатріаційний потяг із близько 500 пасажирами. Зрештою в ньому опинилися обидві пані Морвай! Разом із вродливою Еммою, угоркою, яка була їхньою господинею і весь час пильнувала будинок у Тисмениці.

На завершення цієї розповіді додам спогад Ванди Морвай із остатніх митей евакуації, під час якої до кінця не було відомо, чи німці її не завернуть у Майданек.

«Потяг їхав через Стрий в Угорщину. У Стрию я востаннє пережила мить великого жаху. Адже там німці вагон у вагон ретельно перевіряли наші документи і паспорти. Моє прізвище фігурувало в реєстрі в’язнів. Командир відділу, що проводив контроль, сказав, що мене не пустить і негайно відправить назад у Майданек. Потяг був оточений, я не могла втікати. Таких, як і я, кого німці не хотіли пустити, очевидно, було більше. Начальницею поїзда була полковникова [авторка не запам’ятала її прізвища], і вона втрутилася від імені Угорського Червоного Хреста. Потяг чекав, розмови тривали. Врешті полковникова домоглася, що нікого не віддасть! Потяг рушив, і через три години ми були вже в Угорщині! Нас вирвали з пекла!»

 

 

З польської переклала Наталя ТКАЧИК