Старі хроніки: Як в Станиславові “Січ” ішла

Наприкінці травня 1910 року Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) став як ніколи українським містом. На масштабну акцію українського напівмілітарного товариства “Січ”, яке відзначало 10-у річницю заснування, за підрахунками тогочасної преси, з’їхалося шість тисяч учасників.

Велелюдна хода пройшла вулицями міста в народному одязі, з національними та козацькими малиновими прапорами, з топірцями, “січовими” лентами, патріотичними співами та гаслами, часом зупиняючись для короткої, але цілком пристойної демонстрації біля офісів кількох москвофільских організацій – тогочасних прихильників “руского міра”.

Похід групи дівчат біля будинку повітової ради

“Що стосується естетичного враження, то ці шеренги у різнокольорових строях січовиків виглядали дуже барвисто, вони йшли спішним кроком за своїми отаманами та кошовими, тримаючи булави, бунчуки та різьблені топірці або списи. Національних прапорів та стрічок було повно, сільські музики грали рівномірно, хор монотонно виспівував: “Гей, там, на горі “Січ” іде”, – описувала видовище тогочасна газета Kuryer Lwowski.

Щоб зрозуміти масштаб події: у той час у Станиславові (без усіх Княгининів, які тепер є мікрорайонами міста) проживало близько 34 тисяч осіб, а весь тутешній військовий гарнізон налічував всього 3 тисячі вояків.

Акція такого розмаху повинна була вражати навіть без факелів і вигуків “Смерть ворогам”, що, власне, вона й робила. Для забезпечення правопорядку на вулиці Станиславова вийшла жандармерія та військові патрулі, включно з кіннотою.

Товариство “Січ” мало офіційний статус спортивно-пожежного, але військовий ухил в його діяльності важко було не побачити. І справа не тільки у войовничих вправах з топірцями чи муштрі на плацу. “Січовики” асоціювали себе з козаками, тому зі зброєю, ясна річ, повинні були вміти поводитися. Завдяки цьому вишколу власне ці юнаки і дівчата згодом поповнили Легіон січових стрільців.

Відомо також, що “січовий батько”, посол до австрійського парламенту, колишній голова Академічного (студентського) братства у Львові та випускник Віденської військової школи Кирило Трильовський, який заснував це товариство, неодноразово виступав за легалізацію зброї, особливо ратуючи за гуцулів, яким доводиться в горах відганяти від своєї “маржини” вовків та кабанів.

“Січовики” перед змаганнями на стадіоні

З’їзд “січовиків” у Станиславові розглядали як демонстрацію сили українців і їхню спробу закріпитися в місті як на важливому плацдармі поширення національної ідеї серед галичан. “Українська партія на чолі з послом Трильовським організувала цей з’їзд для унаочнення свого чисельного розвитку та демонстрації перед опонентами”, – зауважила з цього приводу краківська газета Nowosci Illustrowane, опублікувавши фоторепортаж із українського січового  свята.

На одному з фото зафіксовано, як “січовички” у парадному одязі проходять поблизу повітової ради (тепер – обласний будинок профспілок) на площі Міцкевича. Позаду видно купол міського театру (тепер – обласна філармонія) та одну з чотирьох веж над синагогою.

Урочисті заходи розпочалися власне у театральній залі, де посол Трильовський виголосив перед зібранням вітальну промову з нагоди ювілею та прийняв привітання від гостей – голови представників товариства “Сокіл” із Хорватії, Чехії та Словенії. Також тут були зачитані вітальні телеграми, які надіслали з’їздові, зокрема, бургомістр Праги доктор Грош, майбутній президент Чехословаччини професор Масарик та представники київського товариства “Сокіл”.

Гості “січового свята” із Хорватії, Словенії та Чехії разом із учасниками з’їзду

“О пів на третю розпочався похід, на чолі якого їхав верхи на коні перший кошовий із булавою, у козацькому строї. За ним слідом – кінний загін селян, а надалі різні піші колони як хлопців, так і дівчат. Характерними були чоловічі оркестри зі скрипками та басами, які грали на ходу, і загони з кольоровими стрічками”, – описувала марш “січовиків” краківська газета.

Учасниками цього з’їзду були не тільки “Січі” із ближніх до Станиславова гмін – Богородчан, Тлумача, Калуша та Бучача, приїхали також гості із Буковини, яких супроводжували буковинські посли до парламенту Єротей Пігуляк, Микола Василько, Кольцьо Спинул, Ілля фон Семака та Антон фон Лукашевич. Представництво депутатів парламенту на цьому зібранні доповнювали також відомі галицькі посли – окрім Кирила Трильовського, на з’їзд “Січей” прибули Іван Макух, Левко Бачинський, Євген Левицький та Михайло Петрицький.

Парад учасників з’їзду пройшов нинішньою “стометрівкою” (у той час – вулиця Сапєжинська) та повернув вулицею Липовою (тепер – Шевченка) до парку “Діброва”, де на оболоні відбулися показові гімнастичні виступи, змагання пожежних команд та народні танці. А закінчилося січове свято бенкетом у Міщанській касі (українській) та забавою в Українському казино.  

“Розвиток січових товариств у східній Галичині було б навіть явищем дуже симпатичним, якби керівництво цього руху було в інших руках, а не в руках радикалів, гайдамаків у найгіршому значенні цього слова. Оскільки на чолі “Січі” стоїть такий народний трибун, як доктор Трильовський, січові організації втрачають своє спортивне призначення і перетворюються на явище політичне”, – підсумував оглядач краківської газети Nowosci Illustrowane.

НОРВАКС

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!