Смерті цей чоловік не боявся, казав, що людина стріляє, але Бог кулі носить – якщо має жити, то житиме. Сім’я досі не знає, як саме він загинув на війні.

Десь за місяць до трагедії дружині наснився моторошний сон: цвинтар, свіжа могила, хрест, блискуча плита, а поруч бузкові хризантеми. Цей сон жінка згадала аж на похороні свого Івасика – коли біля його труни хтось поклав величезний букет бузкових хризантем.

«Я хіба не казала йому, аби не йшов? Та ж говорила, що там ті москалі француваті! – вже на початку розмови не стримується мама загиблого, 86-річна Ганна Жекало. – А тепер мені говорять: «Герой ваш…». Але герой – це той, що по світу ходить. А мій Іван уже два роки в землі лежить. Привезли мені труп у домовині. Я його і цілувала, і обіймала, бо то моя дитина… Його найменший синочок – і той пхав рученьку у пазуху татові. Та й чим тут тішитися? А йшов туди здоровенький хлоп… А тепер що? Як мені жити? Їсти в хаті є, але ніяка їжа мені більше не смакує. Вранці всі підуть з хати, а я плачу. Говорю з Івасиком… А з ким буду говорити? Перед смертю ще встиг побілити мені хату. Тепер ось дивлюся на ці стіни, то його рученьки їх поробили».

Іван Жекало народився в селі Голинь на Калущині, виріс у багатодітній родині. 2014 року пішов добровольцем у батальйон міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». Потім підписав контракт із ЗСУ. Був розвідником 21-го батальйону ОМПБ «Сармат». Виконував завдання в секторі «М» (Маріуполь).

Помер 19 квітня 2018 року в Маріуполі. 24 квітня похований в селі Голинь. Йому було 46 років. Удома залишились мама, дружина і двоє синів.

Нагороджений відзнакою начальника Генерального штабу Збройних сил України «Учасник АТО». Також нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України».

«Я називала його Івасиком»

Іван був впертим ще змалку: коли щось захоче, то хоч кіл на голові теши – зробить по-своєму всупереч усім: собаку приніс додому, мотоцикл притарабанив… Хлопець був дуже хазяйновитим, городи сапав, козу доїв, навіть допомагав мамі вишивати і тісто місити. Мріяв мати величезну ферму. Трохи виріс і купив коней. Але згодом продав, бо грошей бракувало. Довгий час тинявся по заробітках за кордоном, гарував там на будовах. Іван мав золоті руки і міцне здоров’я – все вмів. Скільки він криниць людям викопав! Ніякої роботи не боявся. Що не знав, то сам і вивчав.

«Який то був ґазда! – плаче мама. – Якось навіть прийняв телятко, коли корова розродилася… А як був маленький, брав сапочку на плечі – і зі мною в поле. Казав мені: «Мамо, не дивіться наперед, що багато ще лишилося сапати. Ви дивіться назад – скільки ми вже встигли зробити».

«Я називала його Івасиком, – усміхається дружина Ольга. – Іноді кликала Іваном, але чоловік тоді одразу перепитував, чи я часом не гніваюся на нього».  На другий день знайомства Іван сказав, що любить і негайно хоче йти знайомитися з її батьками. Ольга згадує, він зачарував постійними зізнаннями в коханні, і взагалі поруч з цим чоловіком вона почувалася спокійно. Познайомилися в травні, а в листопаді вже відгуляли весілля.

«Мовчіть, жінки!»

Того дня Іван прийшов додому і гордо поклав на стіл повістку. У хаті зчинився скандал: і мама, і дружина стали дибки. «Мовчіть, жінки! Це моє рішення, і воно не обговорюється!» – відрубав він.

Коли Іван приходив у відпустки, то все одно нормально не відпочивав, з фронту весь час телефонували – повідомляли про «двохсотих». Він щоразу схиляв голову і майже плакав: «Чого я не помер замість них? Я вже пожив трохи, а вони всі ще такі молоді…»

Війна змінила його. Чоловік став похмурим і тривожним. Спав неспокійно. Якось посеред ночі в сусідів загорілася хата. Дружина кинулася будити Івана, аби поміг гасити вогонь. Чоловік зірвався з ліжка, як ошпарений. Обличчя аж побіліло. «Олю, ніколи більше не буди мене так різко! – сказав тоді він. – Чуєш? Ніколи! Я ніби знову на війні опинився. Були такі дні, що ми по три дні берці не знімали – мусили весь час бути напоготові».

Найдужче бійця дратувало, коли в селі питали, нащо він пішов воювати. «Якщо ти це питаєш, то я тобі точно не зможу пояснити. Це має бути в душі», – відповідав Іван. Іноді доходило навіть до бійки. Якось не витримав і підійшов до молодих хлопців, які біля крамнички за столом пиячили: «А чого ви тут розсілися? Не стидно? Чого не йдете захищати землю?» Так і зав’язалася сутичка. Іван прийшов додому із закривавленою головою. «То його колишній однокласник так вдарив тоді, – додає мама. – По сей день мене обходить десятою дорогою. Не може в очі подивитися».

З часом боєць перестав одягати свої медалі – десь прочитав, що багато вояків їх купують: «Не хочу, аби на мене так само подумали». Хоча він так тішився своїми нагородами, перебирав їх, розглядав. Потім дружина поклала ті всі медалі йому у домовину. «Це був Івановий скарб. Нехай буде коло нього», – каже Ольга. 

Незадовго до смерті Іван знову загорівся планами про власну ферму, вже написав рапорт на звільнення, розповідав мамі, що купить худобу, обов’язково будуть корови, але їх доїтиме спеціальна машина – аби вдома ніхто не перевтомлювався.

Мама ніяк не може забути той день, коли Іван востаннє був удома. Якраз збирався на Схід. Склав сумку і вийшов. А тоді зненацька зупинився біля каплички. Перехрестився і довго стояв там мовчки. Навіть сусіди дивувалися – що то є з Іваном. Може, передчував щось.

Смерті він не боявся, казав: «Людина стріляє, але Бог кулі носить. Як маю жити, то житиму».

На війні побратими кликали його «Степанич». Спочатку Іван був у розвідці, а потім став діловодом, завідувачем продовольчого складу. Розповідав удома, що не раз траплялися такі дивні ситуації, коли йому здавалося, начебто хтось зі своїх полює на нього: то колесо в машині відкрутили, то погрожували закопати навіки…

Десь за місяць до трагедії Ользі наснився моторошний сон: цвинтар, свіжа могила, хрест, блискуча плита, а поруч бузкові хризантеми. Цей сон жінка згадала аж на похороні свого Івасика – коли біля його труни хтось поклав величезний букет бузкових хризантем.

Завжди, як живий

Сім’я досі достеменно не знає, як помер їхній Іван. У першому висновку, одразу після смерті, написали, що була проблема з головним мозком. Але через два роки відновили експертизу і зрештою дали інший висновок – «не витримало серце». «Не знаю, що вони там понаписували, але я на власні очі бачила його тіло, – каже дружина. – Та ж Іван був весь побитий, а на голові ще й вм’ятина, ніби від удару прикладом. Може, й справді серце не витримало, але що тому передувало? Побратими, які привезли тіло, теж нічого толком не змогли розповісти».

Після смерті ще цілий рік пані Ганні снився син. «Я спала, а він сидів коло мене на ліжку. Каже мені: «Мамочко, я вам привіз машину щебню, нікому – лише вам». І пішов геть. Так воно і є – страшна туга лежить важкими каменюками у мене на серці».

Ользі він теж постійно сниться. І завжди, як живий. «Ти чого мені не сказав, що живий? А ми вже рік за тобою плачемо», – жінка згадує, як говорила з Іваном в сні. «А я трошки побуду тут і знову їду назад».  – «Тебе дійсно вбили?» – «Так, убили…» – «Хто це зробив?» – «Мене вбили двоє». І на тому сон обірвався.

Ольга і Іван хоч і розлучилися ще під час війни, але все одно лишалися рідними людьми одне одному. Зідзвонювалися, бачилися під час Іванових відпусток. Та й тепер жінка з синами мешкає разом зі свекрухою. Бабусі є радість, бо ж внуки так схожі на свого батька, особливо найменший, 11-річний Дмитрик. І обличчям, і впертою вдачею. До речі, перед тим, як мала прийти журналістка, хлопчина навмисне шмигнув з хати кататися на ровері – не хотів нічого розповідати про батька. «Тато ніколи би не схвалив цього, – обурювався мамі син. – Він ніколи не хотів, аби його героїзували, бо йшов на війну за покликом серця».

Іван дуже балував своїх синів. Купував усе, що ті просили. Навіть коли не мав грошей, то позичав, але дітям не відмовляв ніколи.

Якось Дмитрик зізнався бабусі, що тепер не може чути, як хтось говорить слово «тато». Тоді так сильно починає щеміти у грудях: «Чого тато мій ще трошки не прожив?»

Незадовго до своєї смерті Іван Жекало сказав синові: «Якщо зі мною щось станеться, аби на моїй могилі обов’язково стояв український прапор». Стоїть. 

Наталя МОСТОВА