Драма, історичний, трилер

Режисер: Аарон Соркін

У ролях: Едді Редмейн, Алекс Шарп, Саша Барон Коен, Джеремі Стронг, Джон Керролл Лінч

«Суд над чиказькою сімкою» – кіно настільки своєчасне, що важко зрозуміти, як його могли задумати ще в 2006-му. Тоді Стівен Спілберг запропонував Аарону Соркіну, який вже написав «Кілька хороших хлопців» і «Західне крило», але ще не отримав «Оскар» за «Соціальну мережу» (що, зрештою, і зробила його ім’я мемом), створити кіно про протести в Чикаго 1968-го і про суд над ліволіберальними активістами. За рік текст був готовий, але зйомки так і не почалися через страйк Гільдії сценаристів. Ось така зла іронія. У 2008-му за сценарій хотів взятися Бен Стіллер. Стівен Спілберг за цей час вгамував протестний свербіж «Шпигунським мостом» та «Секретним досьє», іншими фільмами про суди, справедливість і лібералізм.

У цьому плані «Суд над чиказькою сімкою» трохи нагадує гілліамівський «Людина, яка убила Дон Кіхота»: його теж робили так довго, що окремі художні елементи встигли розповзтися по інших роботах автора. Втім, цінність «Суду над чиказькою сімкою» зовсім не обмежується філігранним потраплянням у цайтгайст. Це вже точно не для нас – країни, де кіно про політичний суд, в якому хоча б теоретично можна виграти, виглядає більшою науковою фантастикою, ніж, скажімо, «Інтерстеллар».

Кіно Соркіна за всіма параметрами зразкове, вивірене з академічною точністю, по-правильному «оскарівське». Останніми роками такі картини зазвичай знімає Спілберг, чиї відбитки залишилися в «Суді над чиказькою сімкою» навіть після його відходу з проєкту – в довгих кадрах зі складним мізансценуванням, трохи наївному пафосі, ну, і Марку Рейленсі в одній із головних ролей. Соркін, звичайно, не такий майстерний режисер, як Спілберг, але дуже старається. Йому все ще цікавіше писати дотепні діалоги, створювати гру в словесний пінг-понг на виживання, ніж якось оформляти це візуально. Добре, що в нього жанр судової драми – тут люди загалом мало чим можуть зайнятися, окрім як безперервно вести заготовлені промови. Подекуди «Суд над чиказькою сімкою» може нагадувати п’єсу (якою були спочатку і «Кілька хороших хлопців»), але в потрібний момент Соркін обов’язково провертає якийсь чисто кінематографічний трюк. Наприклад, монтує фрази зі шматків промов різних людей, показуючи – іноді з долею іронії – різні погляди учасників на одні й ті ж події. Або посеред поліцейської бійні раптом вставляє хронікальні кадри – це улюблений прийом Спайка Лі, який у Соркіна, правда, виходить значно ефектніше. Коли протестувальники вперше вступають у відкриту сутичку з копами, він знімає сцену так, ніби мова йде не про розгін мітингу, а про епічну битву часів тієї ж В’єтнамської війни. Екран застилає димом, проливається кров, лунають глухі удари палиць. Здавалося б, Соркін перебільшує, але – хоп! – за спритним помахом руки на екрані з’являються реальні кадри тих же зіткнень – не менш жорстокі і шокуючі, ніж кіношні. Режисер ніби розуміє, що реальні події часом настільки неправдоподібні, в них настільки явно є погані і хороші, що перенеси ти це на екран – і ніхто не повірить, скажуть, що спростив, поділив на чорне і біле. І тому цілить прямо в яблучко, наочно демонструючи, що ніякої напівправди тут бути не може: іноді світ дійсно ділиться на чорне і біле.

«Суд над чиказькою сімкою» – це кіно про ідеї, на відміну від «Соціальної мережі» чи «Стіва Джобса», які, звичайно ж, були більшою мірою про героїв. Тут же герої не так люди, як рупори тих чи інших політичних поглядів, а їх протистояння – відповідно, зіткнення не особистостей, а світоглядних систем. Причому відразу на двох рівнях: перший – звичайно, конфлікт консерваторів і лібералів. З ним все просто: очевидно, на якій Соркін стороні, як приємно йому показувати старечий маразм судді і лицемірство федералів. А другий трішки складніший – на ньому стикаються різні види прогресивної молоді: агресивні контркультурники хіпі (їх грають Саша Барон Коен і невпізнанний Джеремі Стронг) і куди більш стримані активісти, одного з яких зіграв Едді Редмейн. Їх закулісні суперечки звучать як внутрішній монолог самого Соркіна, дотепні роздуми недурної людини про те, який вид протесту може бути дійсно ефективним. Парадоксально і по-своєму геніально, що «Суд над чиказькою сімкою», будучи фільмом про ідеї, в результаті приходить до думки, що люди, окремі маленькі особистості, завжди будуть важливішими від великої історії. Етатисти обурюються і протестують. Протест відхилений.

ФЕЛІНСЬКИЙ