Там, де люблять, як сіль

  • У цьому селі ніколи не псувалися продукти, навіть коли ще не було холодильників. А все завдяки соляним свердловинам. Кажуть, тут варили сіль ще п’ять тисяч років тому. У коломийському селі Рунгури Печеніжинської ТГ люди досі беруть соровицю з місцевих джерел: і собі на кухню, і худобі, а дехто навіть облаштував на власному обійсті соляні купальні – так лікують суглоби і шкіру.

    Соровиця на Боянці

    «Я тебе люблю, як сіль» – саме так у Рунгурах колись зізнавалися у почуттях. Якби не сіль, село би пропало від голоду після Другої світової війни. Люди возили її продавати чи вимінювати аж за Дністер, за Дунай.

    Сіль варили цілими поколіннями. Рунгурівці досі беруть соровицю з джерела, що на Боянці – так називається один із кутків села. Сіль з неї вже мало хто виварює, але додають до м’яса, а для худоби кроплять сіно.  

    Місцевий житель Микола Оленин кілька років тому взявся за відновлення солеваріння. У себе вдома робить для туристів майстер-класи: показує, як із соровиці з’являється сіль. Каже, то геть не така сіль, як у магазині, рунгурська соровиця містить повно корисних мікроелементів.

    До того ж, просто в себе на обійсті пан Микола обладнав соляну купіль. Пояснює, що це чудова лікувальна терапія для суглобів і шкіри, але таку ванну можна приймати не довше 15 хвилин і лише курсами.

    «У мене так боліли ноги, що я навіть зігнутися не могла, – розповідає його дружина Марія. – В сусідніх областях є де поїхати на солені джерела, але там або дуже дорого, або дуже брудно. Мене тоді аж осінило: нащо кудись їхати, якщо «солені» ліки є в нас під боком, просто коло хати? На подвір’ї аж чотири криниці з соровицею, щоправда, вона не така солена, як у джерелах, але теж добра. Микола трохи побурчав, тоді день-два подумав і махнув рукою: «А давай спробуємо!».

    Ось-ось господар добудує невеличкий відпочинковий комплекс – соляну лазню. Все зробив своїми руками. Фасад розмалює також сам – у гуцульському стилі. Тут уже є дві кімнати, душова, тераса, баня і два чани: з соленою і з прісною теплою водою на травах.

    «Я сама збираю і висушую всі рослини, – каже пані Марія. – Якщо треба розслабитися, додаю у купіль багато м’яти і ромашки. Коли болять ноги – пижмо, лопух і м’яту. Словом, для кожного стану є помічні трави».     

    Сім’я Олениних ще в 90-х поїхала на роботу в Сургут. Пан Микола працював геодезистом. Прожили там майже 30 років. Чоловік рахував дні до пенсії – так хотів нарешті повернутися в село. Вже назавжди.

    «Ми жили в квартирі на сьомому поверсі, – розповідає дружина. – Він кожен день дивився у вікно і казав, що більше не годен бачити ті сірі мури. Дуже тужив. Почав писати книги, малювати».  

    Колив вернулися в Рунгури, пан Микола найперше красиво облаштував майданчик біля соляних джерел, змайстрував пліт навколо і гарну дерев’яну вивіску «Соровиця на Боянці». Поруч фігура Богородиці – Оленин теж зробив її власноруч і вклав власні кошти. Люди з села також допомагали. Хто скільки міг, стільки й давав. Один чоловік пожертвував сотню доларів, а старенька бабця мало не останньою сотнею гривень захотіла поділитися: «Я з пенсії відклала. Не можу не дати. Моя мама колись варила цю сіль, і тому я вижила».

    Позаду на статуї викарбувані слова зі Старого Завіту: «Всяке приношення твоє хлібне соли сіллю».

    «Бо сіль – це життя», – усміхається чоловік. Скоро він візьметься і за занедбаний колодязь з соленою водою, що неподалік джерел.

    Вічний склад солі

    Здавна соляною дорогою називали ту, котра вела до Коломиї від рунгурської соровиці. За цією сіллю їздили ще греки і римляни.

    Місцевий житель Василь Стефак у своїй книзі про Рунгури писав, що наприкінці ХІV століття всі прикарпатські соляні промисли контролювали королівські урядники. Свого часу Казимир Ягеллончик надав Коломиї привілей «вічного складу солі». Коломийщина лише сіллю давала щорічно до 35 тисяч злотих прибутку. За період з 1595 по 1648 рік з Галицької землі вивезли 10830 бочок, 1540 возів і 690 півмірків солі.

    Селяни не мали права продавати сіль, могли лише брати для себе і не більше відра соровиці на день. Черги простягалися на кілометри, люди ще з ночі займали собі місце.

    З приходом Австрії солеварні занепали, на початку ХІХ століття їх взагалі позакривали. Сказали, що не рентабельно. Зате люди отримали вільний доступ до джерел. Соровицею заливали сало і м’ясо, бо ж холодильників не було. Тому в Рунгурах продукти ніколи не псувалися.

    Від древніх солеварів залишилися навіть прізвища: зварич – той, хто варив сіль; кератник – крутив керат-корбу; сама солеварня називалася жупою, а солевар – жупником; піч для варіння солі або сам соляний колодязь – баня.

    Зазвичай кератники тягнули соровицю з колодязя і наливали у панви, зварич відповідав за процес варіння, лопатник пильнував, щоб сіль не пригоріла, рубач дров дивився за вогнем, інші робітники вибирали з панви виварену сіль, займалися сушінням, дробленням, складанням у бочки і транспортуванням.

    До речі, у селі є чорнозем лише на тому клапоті, де соляні джерела. А взагалі місцеві також пишаються своєю доброю водою, пахучим медом і смачною сливою-венгеркою.

    Вільні люди

    Рунгурці завжди вважали себе вільними людьми. «Коли Катерина ІІ розпустила Січ, козаки розбрелися по всій Україні. Мій прапрапрадідо був одним із тих козаків, – розповідає Марія Оленина. – Потрапив у Рунгури, мав багато грошей, а тут якраз почали продавати землі. Він закупив десь чотири гектари, облаштував велику господарку і заявив, що він Волянський – від слова «воля».

    Відомо, що в 1646 році місцеві не побоялися судитися зі шляхтою за ґрунти, заявляючи, що тут селилися вільні люди і жодних шляхетських земель не займали.

    А рунгурська партизанка завжди була на висоті. У 80-х роках ХІХ ст. збудували залізницю, яка йшла через центр Коломиї в Рунгури, але під час війни її зруйнували. Після звільнення від німців совіти відновили залізницю, і навесні 1945-го в Рунгури прибув товарняк. Енкаведисти взялися пакувати у вагони людей, щоб вивезти у Сибір. Але вояки УПА розібрали рейки, поїзд зупинили, солдатів забрали в полон, пов’язали руки, а потім відпустили.

    Щоб унеможливити вивіз людей, упівці позривали усі колітові мости від Сухого до Сопова. І ще підірвали тюрму в Печеніжині. Увірвавшись туди, знайшли багато вапна і бочку з людською кров’ю. Люди довго перешіптувалися про ту кров і вапно, адже десь у той час енкаведисти саме в цій тюрмі замордували вчительку з цілим класом учнів з Городенківського району за те, що у класі хтось видряпав очі Сталінові на портреті.

    Кожен має ремесло

    Як розповідає в. о. начальника відділу культури і туризму Печеніжинської ТГ Василь Гриньків, у 1946 році радянська влада перейменувала село на Новомарківку. Совітам не вгодила назва «Рунгури» через начебто іншомовне походження. Але вже на початку 90-х рунгурці відправили до Києва море заяв і таки домоглися, аби селу повернули історичну назву. Назва й справді цікава, є повно версій, звідки ж вона взялася, науковці шукали її походження в угорській, румунській, латинській, польській мовах і навіть у санскриті.

    Методистка відділу культури і туризму Печеніжинської ТГ Світлана Якубенко каже, що зараз у селі понад пів тисячі дворів. Майже в кожній хаті хтось поїхав на заробітки. Багато будинків узагалі пустують – люди лишилися жити за кордоном.

    «Рунгурці завжди були дуже талановиті, ніхто не сидів без роботи, кожен мав якесь своє ремесло, – каже Марія Оленина. – І зараз так є. Взяти хоча б нашу сусідку Галю – пече такі добрі торти, що замовляють з усієї області. Трохи далі живе вправний коваль, за ним – родина столярів. А ось зовсім поруч чудовий майстер взуття. Шкода лише, що не всі мають наснагу розвивати своє ремесло, аби воно могло прогодувати сім’ю». 

    Наталя МОСТОВА

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!