Таня П’ЯНКОВА: «У нас таке щедре різноманіття діалектизмів, що не використовувати цього багатства у своїх книжках я просто не можу»

  • Таня П’янкова змалку хотіла бути журналісткою і просто не бачила себе в іншій професії, але вибрала філологію – оптимальний компроміс між мрією та життєвими обставинами. Вступила за державним замовленням до Прикарпатського національного університету, вчилася легко, хоч навчання виявилося трохи іншим, ніж уявлялося. Вже на п’ятому курсі знала, що не буде вчителькою, бо з четвертого курсу мала вільне відвідування, працювала у рекламній сфері з перспективою росту, заробляла на себе і не було сенсу щось змінювати у житті. В цій сфері працює до сьогодні. Окрім диплома магістра філології, викладача української мови і літератури, вона отримала лауреатство в декількох конкурсах та має шість виданих книжок.

    Любила та вміла писати твори і в школі. Часто брала участь і ставала переможницею у різноманітних районних та обласних літературних конкурсах, які тоді проводилися: «О, мово моя, душа голосна України», «Село моє, для мене ти єдине»… Зізнається, що від цих назв її нудить досі. А найгіршим вважає те, що за стільки років назви шкільних конкурсів не змінилися, не осучаснились.

    Ще під час навчання у школі підготувала рукопис першої поетичної збірки «Заплакане щастя», кошти на яку збирали «зі світу по нитці» (тепер це називається красиво і загадково – «краудфандинг»). І поки тривав цей збір, Таня в 11-му класі за рекомендацією тодішнього голови обласної організації Спілки письменників України Ярослава Дорошенка взяла участь у Всеукраїнському семінарі молодих літераторів у Коктебелі. Семінар справив на неї величезне враження: поринувши у його творчу атмосферу, вона не тільки активно спілкувалася з молодими письменниками з усієї України, читала власні вірші та слухала чужі, а й буквально переосмислила власну творчість, зрозуміла, що їй до інших, «як до неба рачки»… І коли 2003 року її перша книжка таки вийшла (на той час Таня вже була першокурсницею ПНУ), то знову викликала у неї більше розчарування, ніж захоплення. Бо нічого не змінила в її житті: зорі не засяяли яскравіше, люди не озиралися їй услід на вулицях міста і не шепотіли захоплено її ім’я, звичне життя з відвідуванням пар та побутовими клопотами тривало. От тільки побільшало заздрощів та кривих поглядів. То чи є сенс писати вірші, коли від них не змінюється навіть власне життя, а що вже говорити про чужі?..

    Але віршам було байдуже, і вони писалися далі: 2005 року Таня стає переможницею літературного конкурсу «З точки зору осені», 2008 – переможницею міжнародного літературного конкурсу «Гранослов».

    Потім настав період, коли було не до віршів. Народився синочок, і побільшало родинних клопотів. Коли дитині було два місяці, чоловік потрапив у моторошну автомобільну аварію, після якої опинився в інвалідному візку. Згадуючи ті часи, Таня каже, що ситуація була жахливою: «Один ще не ходить, другий вже не ходить, і невідомо, що буде далі…» Чоловіка вона поставила на ноги через два роки. Тоді ж підріс синочок, додалося радості, але й роботи, турбот та проблем теж було більше, ніж досить – у її житті вже котрий рік тривав затяжний непоетичний період.

    Відживати, як квітка після морозів, вона почала десь з 2015 року, коли стала повертатися до колишнього життя, писати вірші, відвідувати мистецькі та літературні заходи. Цього ж року вийшла її друга поетична книжка «Цілунок в тім’я», вона вдруге – єдина за весь час – стала переможницею конкурсу «З точки зору осені», отримала премію Ордену Карпатських Лицарів, через рік світ побачили ще дві книжки: третя поетична «Culpamea» та перша прозова – роман «Кролівна», який вийшов на диво іронічним, хоча писався за складних життєвих обставин. І саме за художнє осмислення психологічних залежностей та створення нової естетично-містичної реальності у романі «Кролівна» Таня П’янкова стала лауреатом міжнародної премії імені Пантелеймона Куліша. Перехід від поезії до прози відбувся легко і природно, якщо це можна назвати переходом, бо сама письменниця не бачить різниці в писанні, прагне, щоб її проза була поетичною і плавною, щоб слово перетікало у слово, думка в думку.

    Писати – це внутрішня потреба, це жага пізнання і самопізнання, самореалізації і відкритого, щирого інтересу до світу та людей. І, звичайно, це внутрішня потреба бути почутою і прочитаною. Вона каже, що їй жодною мірою не притаманне оте славнозвісне авторське кокетство, коли наголошують, що пишуть винятково для себе і не обов’язково для друку.

    Ні, вона хоче бути успішною письменницею і зізнається, що, на жаль, у неї поки що мало особистого досвіду популярної успішної книги. Бо всі попередні книжки видавалися за власний кошт, мало презентувалися, попри окремі позитивні відгуки та рецензії, про їх вихід знало не таке вже й широке коло читачів.

    Роман «Сонце в подолку», який вийшов 2018 року, дотепер залишається улюбленим, бо в ньому багато сонця, бо розповідає він про мешканців незвичайного містичного хутора Смерклів, де, звичайно, спілкуються живою розмовною мовою, щедро пересипаною діалектами. Таня згадує, що це була така втіха – писати мовою, яку знала і чула з дитинства.

    Оскільки її романи дуже панорамні і насичені, письменниця намагається бути точною у найменших деталях, ґрунтовно збирає потрібний матеріал і багато часу витрачає на підготовчу роботу, бо має прочитати все, що знайде з того, що їй може згодитися у процесі писання. А початковим імпульсом стає, як правило, якась почута історія з реального життя, яка зачіпає своїм драматизмом чи незвичністю, і поволі з часом ця історія збагачується сюжетними лініями, знаходить нових героїв, свої пристрасті та почуття. Саме так було з новим її романом «Чужі гріхи», події в якому відбуваються на малій Батьківщині письменниці, у селищі Вигода на Долинщині, між річками Свіча та Мізунька, під горою Осій. Авторці вдалося не тільки розповісти свою історію про вічні людські пристрасті і ціну, яку доводиться платити за них, але й прекрасно відтворити атмосферу, зіткану з такої притаманної нашим людям суміші язичництва та християнства, коли примовляння сприймаються як продовження молитви, а забобони прекрасно співіснують з прагматичним ставленням до життя. Роман отримав спеціальну відзнаку за відверте та зворушливе висвітлення соціальної проблеми на конкурсі «Коронація слова», увійшов до низки топів та рейтингів, здобув багато шанувальників. Під час презентацій, а їх відбулося понад десяток у різних містах України, авторка переконалася, що її романи можуть займати гідне місце в сучасній українській літературі, бути затребуваними і конкурентоспроможними. На жаль, ситуація з коронавірусом та карантином перекреслила всі плани на наступні пів року щодо подальших презентацій – десятки зустрічей з читачами у багатьох містах були скасовані…

    Попри все, цей рік минає для Тані П’янкової успішно: вона отримала премію Національної спілки письменників України «Благовіст», здобула третє місце на літературному конкурсі малої прози імені Івана Чендея, стала президентською стипендіаткою. Але були й невдачі. Премій, яких вона не отримала, було значно більше – зокрема, непідкореною залишилася обласна премія ім. В. Стефаника, де Таня два роки поспіль виходила у фінал в номінації «Проза»…

    «Я вмію програвати і не боюся цього. Але якщо вже програвати, то програвати гідним людям, авторам, письменникам, яких знають і поважають, а не відомим тільки вузькому колу особам, інтереси яких лобіюють окремі персонажі… Звичайно, маленькі перемоги завжди надихають, бо свідчать про те, що твою книжку помітили й оцінили і що ти рухаєшся у правильному напрямку», – каже авторка.

    Проза Тані П’янкової має одну унікальну особливість – вона густо пересипана діалектизмами, наче запашними травами. Авторка каже, що це єдине, за що їй докоряють читачі з інших регіонів України, яким складно читати, а ще важче розуміти слова, які дехто зневажливо називає «сільською мовою».

    «Я, звичайно, можу писати літературною українською мовою, але чи це буду я і чи це буде моє письмо? Бо у нас на Прикарпатті і в Україні таке щедре різноманіття діалектизмів, майже кожне село має свою особливу говірку, в якій не лише слова різняться вимовою, а навіть приголосні та голосні звуки – де твердіші, де м’якші, де довші, де коротші. Я дуже це люблю, щораз записую собі нові слова, які чую, і не використовувати цього багатства у своїх книжках я просто не можу. І водночас я розумію, що мої книжки саме через діалектизми не будуть перекладені іншими мовами, бо ніякий перекладач не візьметься за таку роботу. І в цьому сенсі моя література вже є некомерційною. Чи добре для письменника, коли його література комерційна, – то вже інше питання», – розмірковує авторка.

    Можна сказати, що новий виток у житті і творчості Тані П’янкової почався зі знайомства з Василем Кузаном – відомим поетом, літературознавцем, громадським діячем, в особі якого Таня знайшла не тільки доброго друга і товариша, а й супутника життя та однодумця. Два письменники під одним дахом – це зовсім не конфліктно, якщо вміти домовлятися і хотіти розуміти одне одного. Тоді можна ділитися написаним та сподіватися на добру пораду та доброзичливу критику, а також знати, що всю хатню роботу буде зроблено. І, звичайно, вони виношують плани написати спільну книжку, сюжет вже обростає героями та подіями, але тривають пошуки суто технічного втілення, бо органічно поєднати в одному тексті два абсолютно різні письма – завдання не з простих.

    А тим часом письменниця написала ще один роман, спеціально для нього вивчала полтавський діалект і декілька років опрацьовувала матеріали. Тема дуже болюча і до сих пір не відплакана, пам’ять українського роду ятрить ще й досі, і цей біль неможливо втамувати нічим…

    Щодо мрій і планів на майбутнє, Таня хоче стати на ноги як особистість, мати можливість писати не уривками, вишукуючи вільну хвилину то вдосвіта, то опівночі, а стільки, скільки треба. Найважливіший ресурс для неї – це час, і в майбутньому вона хоче мати його достатньо. Це те, заради чого вона пише і працює – щоб колись могла собі дозволити жити з літератури, а не ходити щодня на роботу. Попри те, що свою роботу маркетолога письменниця дуже любить за можливість творчості і креативу, але письменництво – це теж робота, і жодна професія не пробачає, коли нею займаються за залишковим принципом.

    Але не тільки з літературою пов’язані плани на майбутнє. Таня П’янкова – співзасновниця (разом з Василем Кузаном) та креативний директор літературної агенції «Зілля», ідея якої виникла у Львові на Форумі видавців. Ідею підтримав найближчий друг Михайло Носа з Ужгорода. На сьогодні в рамках агенції засновано «Серію яскравої літератури», в якій вже видано альманах жіночої поезії «М’ята» і альманах чоловічої поезії «Імбир», а також проведено низку креативних літературно-мистецьких заходів, перформансів, театралізованих літературних читань. А у вільний час, якого буває вкрай мало, Таня займається розписом акрилом на тканині, створила колекцію авторських вінків, колекціонує автентичні ляльки і взагалі вважає, що справжня творча особистість за достатньої кількості вільного часу завжди знайде, чим зайнятися у житті.

    Марія МИКИЦЕЙ

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!